Фрагменти життя: як фотографії Енселя Адамса й інших рятували світ

Коли пожежа охопить ваш будинок i знищить ущент, залишки чого на попелищі ви будете шукати в першу чергу? 

 

 

Я скажу.

 

 

Фрагменти вашого життя. Життя в обгорілих сторінках фотоальбому, котрий колись дбайливо лежав у шухляді. Життя в переплавленій грудці металу, котра колись була жорстким диском. Так банально, але ж як правдиво. 

 

 

Чому ж якесь невеличке попелище з фотознімками має таку цінність?

 

Почнемо здалеку. 

 

Люди настільки безсовісні перед матінкою природою, що вигадали, власне, як обманути її налаштування за замовчуванням. Так вийшло, що величні Homo Sapiens (о, Боже) не настільки досконалі, щоб їхня пам’ять була бездоганною та безлімітною та могла б перманентно містити абсолютно все.

 

Але ці створіння досить кмітливі, щоб вигадати пристрій, який зможе берегти моменти їхнього існування завжди, не засмічуючи при цьому свідомість. І, ви знаєте, це спрацювало в 1826 р. і працює досі. Вміння зупиняти час виявилось більш ніж актуальним. Ці підлі істоти створили фотоапарат. 

 

Фотографія — це емоції, відчуття та спогади. Після того як промінь світла потрапить на ваш кришталик і заломиться під правильним кутом, досягнувши сітківки, ви спрямуєте свій погляд у простір завмерлих молекул, неіснуючого О2, неживої плоті та майже реалістичних декорацій. І тоді ви відчуєте.

 

Відчуєте тугу чи шелестіння черевних метеликів. Гордість чи сором, захват чи огиду, естетичне задоволення чи розчарування. Будь-яку з емоцій, яка існує в переліку людських психічних станів. Для надто чутливих — спектр почуттів величезний, а продукування ендорфінів необмежене. 

 

Скажіть, навіщо людям наркотики, якщо вигадали фотографію? 

 

З її властивостей це не все, до речі. Люди (величні, безперечно, величні) мають ще один маленький недолік, таке собі обмеження. Воно називається — кут зору. Хоч як би сильно ви хотіли, мріяли, загадували бажання на кожен Новий рік, фізіологічно побачити світ з іншої пари очей, використовуючи при цьому чужі нейрони мозку, — неможливо.

 

А фотографія надає цю можливість, нехай і знову за допомогою ілюзії.

 

Дивитись на знімок, створений особою з іншим світоглядом, уподобаннями, стилем мислення, але водночас зроблений у спільній для вас обох реальності, змушує дивитися іншим поглядом, та, врешті, приводить свідомість до стану активного переосмислення. 

 

Проте, те, що відчуваєш ти, — це статика, динаміка ж — у відчуттях світу. 

 

І остання з властивостей фотографії — це здатність змінювати. 

 

Єдиними просвітленими лишаються художники та фотографи. Різниця в тому, що останнім завжди вірять. Фотограф бачить більше, ніж інші, бо постійно шукає. Деталі — істина світу. 

 

Можна проливати океани води про важливість завмерлих картинок, але це нікому не цікаво.

 

Цікаві — факти, достовірність і підтвердження. Або ж як один фотограф може змінити світ чи, наприклад, зберегти його?

 

Йдеться про Енселя Адамса, фотографа — легенду XX століття. До нього фотографія взагалі не розглядалась, як самостійний вид мистецтва. Адамс усіма силами уникав будь-яких маніпуляцій зі знімками, заявивши, що фотографування — це «поезія реальності».

 

Своїми роботами він довів цінність чистого фотомистецтва, і тими ж роботами показав американцям красу їхньої національної природи. В цьому й суть, він бачив те, що інші не помічали, коли воно було у них під самісіньким носом.

 

У віці 17 років Адамс вступив у клуб «Сьєрра», що займається захистом природних пам’яток і багатств. Він залишався членом організації впродовж усього життя. Його фотографії стали рушійною силою та реалізацією їхніх ідей. 

 

У 1930-х роках Енсель випустив власну книгу фотографій «Сьєрра-Невада: Стежка Джона Мьюра», видану в рамках боротьби «Сьєрра» за охорону національних парків США. І його ідея була почута. Одна справа — коли ти пишеш текст, інша — коли використовуєш візуалізацію. Це зовсім інший рівень сприйняття. 

 

Справжня фотографія не потребує пояснень і не може бути виражена у словах. Вона говорить сама за себе. 

 

У 1936 році він зробив серію фотографій і направив їх до Вашингтона, щоб допомогти зберегти каньйон Kings у Каліфорнії. У результаті ця місцевість була оголошена національним парком.

Виходить: 1869,25 км території було збережено завдяки декільком вдалим знімкам. 

 

Фотографія — найпотужніша зброя у світі. 

 

До речі, про зброю. У 1968 році фотографія Едді Адамса допомогла закінчити війну i водночас зламала життя. На ній було зафіксовано офіцера поліції Сайгона, що стріляє в голову закутого в наручники ув’язненого, але також остаточно змінила ставлення американців до того, що відбувалося у В’єтнамі.

 

Генерала, зображеного на фотографії з вогнепальною зброєю, усе життя переслідували наслідки злощасного фото: його відмовлялися лікувати в австралійському військовому госпіталі, після переїзду в США він зіткнувся з масованою кампанією, яка закликала до його негайної депортації, ресторан, який він відкрив у Вірджинії, кожен день зазнавав нападів вандалів.

 

«Ми знаємо, хто ти такий!» — цей напис переслідував генерала армії все життя.

 

Проте очевидність зображення оманлива, насправді людина в наручниках — капітан вьєтгонківських «воїнів помсти», і в цей день ним і його підручними було вбито безліч неозброєних мирних жителів.

 

«Він убив чоловіка в наручниках, — казав Едді Адамс. — А я убив його своєю камерою». 

 

Та існує ще купа прикладів впливу фотографії на життя. Наприклад, фото «Обличчя Великої депресії», де зображена Флоренс Оуен Томпсон, яка опинилась практично без засобів до існування, в трудовому таборі для переселенців, її сім’я харчувалася м’ясом птахів, яких вдавалося вполювати дітям, і овочами з ферми.

 

Публікація фото­знімка викликала фурор у громадськості. Адміністрація у справах переселенців негайно направила в табір їжу і предмети першої необхідності. 

 

Монах Куанг Дук, який підпалив себе та помер на знак протесту проти переслідування буддистів владою Південного Вьєтнаму. Протест не лишився непоміченим, звичайно ж, завдяки фотознімку. Фото облетіло всі світові видання, набувши серйозного політичного ефекту. 

 

Або ж фотографії з лінії фронту, які містили в собі надскладну енергетику. Тільки завдяки їм звичайні жителі могли зрозуміти та відчути дійсність та чесність війни без нудотно-солодкого присмаку псевдопатріотизму.

 

Чи фотографії дирижабля, що вибухнув, після яких їх виробництво було припинено назавжди. Усі ці події не приховані та висвітлені в сухих статтях чи голосних розмовах на подвір’ях. Але тільки фотографія викликає надбурхливу реакцію. Бо вона сама собі є підтвердженням.

 

Так що саме, врешті, змінює фотографія? 

 

Я скажу.

 

Свідомість. Фотознімки — каталізатор переосмислення, і через їх достовірнiсть вони створюють ефект бомб, які вибухнули. Фотографії продовжуватимуть зачіпати кожного, бо, тільки натиснувши на stop, можна розгледіти справжню дійсність.

 

Дарина МЕНДАЛЮК