Він живе в чаруючій музиці й у серцях i спогадах багатьох, тому говорити у минулому часі про Мирослава Скорика якось неправильно. Хоча дійсність невблаганна: 1 червня один із найталановитіших і найвідоміших українських композиторів пішов у засвіти. Бо й ангели хочуть чути Божественну музику...
Мирослав Скорик — композитор і музикознавець, Герой України, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, кандидат мистецтвознавства, співголова Спілки композиторів України в 2006—2010 роках, художній керівник Національної опери України у 2011—2016 роках. Внучатий небіж Соломії Крушельницької. За всім цим — інтелігентна людина і великий талант, ціла непроста епоха розвитку української музики останніх понад півстоліття.
Сибір не заморозив талант
У Мирослава Скорика, народженого у 1938 році у Львові, як і в усіх iз того покоління, було складне дитинство, ще й позначене Сибіром. «Мені було 9-10 років, я не розумів, чому нас вислали зі Львова, — розповідав раніше «Україні молодій» Мирослав Михайлович. — Ніхто не розумів. Висилали, кого хотіли. Не було якихось певних критеріїв: і патріоти Радянського Союзу, і байдужі могли туди попасти».
Батьків, які свого часу отримали освіту у Віденському університеті, з дитиною вислали до Сибіру 1947 року. Дозволили повернутися лише після смерті Сталіна. Надскладною була поїздка туди у вагонах для худоби. Їхало у такому щонайменше чоловік сорок чи й більше. Везли десь 20 днів.
«Тих, кого вважали більш небезпечними, арештували, етапували на лісоповал, на Колиму і ще далі. Нам було легше, бо вивезли нас у шахтарське містечко. І там ми повинні були собі давати раду, — ділився Мирослав Михайлович спогадами у Спілці композиторів у Києві, на вулиці Пушкінській, навеснi 2016 року. — Спочатку жили в бараці, в одній кімнаті — дві сім’ї, шестеро чи семеро осіб. Батькам треба було знаходити роботу, це було важко. Тому що фактично ми не розуміли, не знали російської мови. Не могли працювати, скажімо, учителями. Їх не допускали до ідеологічних робіт. Батько спочатку працював нічним сторожем на цегляному заводі, потім касиром у лазні. Потім iз тої праці вдалося винайняти квартиру.
Я фактично там був сiм років, закінчив школу. Коли температура була мінус 50, ми були дуже раді, бо звучала сирена — і можна було не йти на навчання. До школи було добиратися неблизько. Я виходив дуже рано, фактично ще затемна. Попутчиків не мав. Можна було йти лише вузькою протоптаною доріжкою, ступав трохи зліва — і відразу провалювався у сніг десь по пояс. Років за два призвичаїлися до умов Сибіру».
Ще коли Мирославу було сім років, його батькам уславлена співачка Соломія Крушельницька порадила професійно навчати його музики. Рідна бабуся хлопчика, як з’ясувалося, з абсолютним слухом, й оперна прима були сестрами.
«Я й до семи років грав, — уточнював Мирослав Михайлович. — У 1945 році Соломія Крушельницька, виявивши в мене ідеальний слух, порадила віддати мене у спеціальну музичну школу-десятирiчку. Власне, вона направила на той шлях. Я вчився два роки і частину третього класу. Мав гарних учителів, гарно вчився, до мене гарно ставилися. У Сибіру я ходив у звичайну середню школу і музичну семирічну. Там були добрі вчителі, із засланих: скрипаль зі Львова, піаністка з Москви».
Дідусь композитора по материній лінії Володимир Охримович був відомим українським фольклористом, громадським та політичним діячем. Батько Михайло Скорик — історик, етнограф, був працівником Львівського відділення Академії наук УРСР, грав на скрипці, знав і виконував різноманітні карпатські мелодії, пісні й танці. Після повернення сім’ї з Сибіру в рідне місто у 1955—1960 роках Мирослав навчався у Львівській державній консерваторії імені Миколи Лисенка під керівництвом професорів Станіслава Людкевича (теорія музики), Романа Сімовича та Адама Солтиса (композиція). Грав у студентському оркестрі. А в 1963-му організував ВІА «Веселі скрипки», для якого писав естрадні пісні. До речі, Мирослав Скорик захоплювався спортом. Під час навчання в консерваторії здобув спортивні розряди в легкiй атлетицi, настільному тенісі, бадмінтонi, шахах.
Дипломною роботою композитора була кантата «Весна» на слова Івана Франка. Потім написав балет «Каменярі» й оперу «Мойсей», романси й солоспіви на слова Тараса Шевченка.
«У творчому доробку композитора Мирослава Скорика представлені найрізноманітніші музичні жанри: опера, балет, «Реквієм», концерти (для оркестру, для віолончелі з оркестром, три фортепіанні, два скрипковi), твори для оркестру, камерних ансамблів різного складу, фортепіано, — констатує Олександр Пірієв, віолончеліст і керівник концертної агенції UKR Artists, якому останнє десятиліття пощастило пліч-о-пліч працювати з уславленим композитором у багатьох проєктах. — Покоління 60-х знає його знамениті естрадні пісні: блюз-танго «Намалюй мені ніч», перший український твіст «Не топчіть конвалій». Маестро Скорик безпосередньо брав участь у створенні епохального фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Його опера «Мойсей» — єдиний твір в Україні, який отримав благословення Папи Римського Іоанна Павла ІІ, а легендарна «Мелодія» є духовним гімном України. Мирослав Скорик здійснив редакції оперних творів українських класиків, серед яких «На Русалчин Великдень» Миколи Леонтовича, «Купало» Анатоля Вахнянина, «Роксолана» Дениса Січинського».
У композиторській стилістиці Мирослав Скорик продовжував традиції львівської школи, дав модерну авторську візію українського, зокрема карпатського, фольклору і львівського міського й салонного музикування, а також сучасної популярної музики, насамперед джазу, а також музики для кінофільмів, зокрема, «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова. Його твори регулярно виконуються в Україні, а також у Німеччині, Франції, Австрії, Швеції, Голландії, Болгарії, Чехії, Словаччині, Польщі, Великій Британії, США, Канаді та Австралії.
Кожен твір композитора Мирослава Скорика зачаровує насамперед мелодiйним звучанням. Ця особливість його музики єднає всіх — і тих, хто не знає нот, і аматорів, і музикантів-професіоналів. Тому навіть дуже далеких від академічної музики слухачів чарує «Мелодія» Мирослава Скорика.
Чи вшанує по-справжньому Київ композитора?
Про феномен Мирослава Скорика розповідають ті, хто мав честь і велике задоволення з ним працювати.
«Ми з Володею їхали і плакали, — ділиться Євгенія Сіренко, скрипалька, дружина Володимира Сіренка, головного диригента і художнього керівника Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України. — Говорили, згадували, тоді мовчали, кожен про своє... і зійшлись на думці, що «наше море» болюче мілкішає... Згадували, особливо Володя, так багато спільних моментів, інколи годин. Дзвонив телефон, бо всі хочуть поділити той сум...
Людина з неймовірним почуттям гумору, тонка і вразлива особистість, геній. При цьому, спілкуючись iз ним, ніколи не відчували відстані, дистанції чи межі. Завжди «на рівних». І це єдина риса, що вирізняє людей справді обдарованих і талановитих... без пафосу! Бо у тебе є талант, і саме це вирізняє тебе поміж інших, не амбіції та зверхність.
Завжди приємно, затишно і так, наче інакше не буває, наче знаєш людину все життя... Але тобі просто пощастило чути і бачити його поруч».
«На першому міжнародному фестивалі Operafest Tulchyn ми були свідками історичної мистецької події — виконання опери Миколи Леонтовича «На Русалчин Великдень», яку закінчив через півстоліття після вбивства композитора великий Скорик. У віці 79 років він без сумніву прийняв нашу пропозицію продиригувати твором саме в Тульчині. Я пам’ятаю його очі, які сяяли, коли він приїхав до Тульчина», — ділиться організаторка фестивалю Ірина Френкель.
Відома скрипалька Богдана Півненко згадує: «Був час, коли ми «Мелодією» починали або закінчували концерт... І я пам’ятаю 1990 рік, коли в Москві на Всесоюзному конкурсі, на гала-концерті, від учня Которовича публіка вимагала зіграти Скорика... Всі просто кричали: «Скорик!.. Скорик!..».
«З трепетом згадую нашу останню особисту зустріч на проєкті-фестивалі «Гуцульський тиждень в Мюнхені» у березні 2017 року. Тоді на концерті з «Новою Мюнхенською філармонією» Мирослав Михайлович був присутнім як почесний гість, а виконання його твору мало великий успіх, — розповідає диригентка Оксана Линів.
— «Особливе бачення диригентки було розкрито у творі «Гуцульський триптих» Мирослава Скорика, сповненому етнічним фольклором. Інтерпретація вразила чудовим звучанням символічно-архаїчних джерел гуцульської музики у світлі неповторного особистого стилю Мирослава Скорика», відгукнулася преса. Такою була для мене музика Мирослава Скорика, кожен такт якої дихав нерозривним зв’язком з українським мелосом, виростав, як iз кореня з українського прадавнього музичного космосу...».
«Його музика своє вже сказала, говорить щодня в різних країнах і ще скаже своє в майбутньому», — упевнений Станіслав Христенко, піаніст і диригент (Україна—США). І наводить приклади вшанування видатних композиторів в інших країнах. У березні Польща втратила Кшиштофа Пендерецького, чия пам’ять вшанована побудованим декілька років тому Центром музики Кшиштофа Пендерецького, де молоді музиканти з усього світу можуть продовжувати його традиції і концертувати. Найвидатніший композитор Естонії 84-річний Арво Пярт має побудований Центр Арво Пярта, де зберігаються його архіви та проводяться концерти його музики.
«Впевнений, що пам’ять Мирослава Скорика буде вшанована в Австралії, Польщі, США, дошками у консерваторіях, де він працював та вчився, за ініціативи викладачів та ректорів. І музика його буде жити», — констатує Станіслав Христенко, зауважуючи, що справжнім вшануванням пам’яті знакового українського композитора має стати відкриття в Києві концертного майданчика, освітнього центру чи подібного масштабного закладу Мирослава Скорика.
