Війна вбиває не лише кулями: інсульт забрав життя лейтенанта Ольги Нікішиної «Холери» з Полтави

13 травня в Полтаві попрощалися з військовослужбовцем, заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення 3-го батальйону 17-ї окремої танкової Криворізької бригади імені Костянтина Пестушка, лейтенантом Ольгою Нікішиною (Остапенко), позивний «Холера», котра пішла за межу вічності на 49 році життя.

 

 

Її близькі, друзі, знайомі досі не можуть повірити в те, що Ольги, великого оптиміста й життєлюба, немає серед нас...

«Хоч ми обидві полтавки, нас із Олею звела війна, — пригадує Світлана Сисецька. — Як волонтер, я неодноразово возила гуманітарну допомогу до Авдіївки, де стояла військова частина, в якій служила Оля. На прощання вона, як правило, простягала мені список необхідних на фронті речей, пояснюючи: це моїм хлопцям, мовляв, потрібно. Коли вона приїжджала до Полтави, ми завжди зустрічалися. Знаючи, де вона перебуває, ми намагалися її чимось порадувати, виконати якесь її бажання. Це така непоправна втрата... Коли я дізналася, що в Олі стався інсульт, то сказала: вона такий боєць, що неодмінно «викарабкається». Була впевнена, що Оля поборе будь-яку недугу». 

 

«Іще зовсім недавно, у березні, спілкувався з Ольгою по телефону, — повідав колишній АТОвець Володимир Мусяк (позивний «Пірат»). — А познайомилися ми тоді, коли я був командиром 17-го запасного батальйону ДУК «Правий сектор», який формувався під Полтавою, Ольга влилася до його лав як доброволець. Ми готувалися до бойових виїздів, постійно тренувалися. Мушу сказати, вона була справжнім бійцем, на навчаннях із фізичної чи тактичної підготовки ні в чому не поступалася молодим чоловікам. Пізніше, коли вона підписала контракт із ЗСУ, наші дороги пересіклися в Авдіївці — на ту пору Ольга служила у складі 16-го окремого мотопіхотного батальйону. Ви не уявляєте, яка це була світла, позитивна, життєрадісна людина...»

 

Старша рідна сестра Ольги Нікішиної Ірина Яковлєва розповідає крізь сльози: «Поки Оля займалася волонтерською діяльністю, я, чим могла, їй допомагала. Коли ж вона повідомила, що йде на війну, я спробувала її напоумити: що ти собі надумала, хіба війна для жінки?

 

А Оля у відповідь: «А що робити, якщо чоловіки туди не хочуть іти? Не хвилюйся за мене, я все витримаю. Давай домовимося так: я йду захищати Україну, а ти опікуєшся нашими батьками й моєю донькою» (я її доньці Юлі хрещена мати). Отак ми з нею й вирішили. Вона просила підтримки, тож я мусила прийняти будь-яке її рішення. Благала лише Олю берегти себе, на що вона, сміючись, відповіла: «Я житиму вічно».

 

Коли про Олине рішення дізналися батьки, вони, звісно, його не сприйняли. Хоч мама й сухофрукти на дачі заготовляла, і траву на чай збирала, і узвари варила — і все це передавала на фронт. Останнім часом ми бачилися з Олею дуже рідко. Дев’ять місяців вона провела у Кримському, у бліндажах, на сирій землі. Потім лікувалася у шпиталі.

 

Я тоді просила її: досить уже, закінчуй! Якраз збігав термін дії контракту. А вона: не можу, там на мене, мовляв, чекають чоловік і мої хлопці. Недаремно кажуть: наш організм не завжди може витримати ті значні навантаження, які ми на нього покладаємо. Так сталося і з Олею: її організм просто не витримав отих чотирьох років війни. Мені її дуже не вистачає... І як навчитися жити без неї, я поки що не знаю».

 

«Займаючись волонтерською діяльністю, Оля допомагала, зокрема, й нашій військовій частині, — поділився спогадами колишній командир 1-ї Авдіївської роти 16-го батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського Вячеслав Веклюк (позивний «Кеп»). — Якось привезла до нас, в Авдіївку, гуманітарну допомогу. Якраз була зима, погода «не фонтан». Хтось із хлопців рубав дрова, хтось на кухні порався — на той час наші бойові позиції були метрів за 400. І тут з’являється невисокого зросту Оля — у курточці з капюшоном, джинсах — і з порога голосно так вигукує: «Слава Україні, хлопці!». Один із бійців від несподіванки так і сів на пеньок, промовивши: «Холера ясна, хто до нас приїхав!». Я звернувся до Олі: от тобі, мовляв, і позивний. Так відтоді оте слово «холера» й закріпилося за нею. І, мабуть, недаремно, бо вона могла бути й суворою, нестримною, запальною — бо ж, знаєте, є люди, які просто не розуміють доброго слова». 

 

Восени 2014 року, за словами Вячеслава Веклюка, Ольга вперше озвучила своє бажання служити у Збройних силах України. Добивалася цього досить довго й настирливо.

 

«При цьому й мені весь мозок виїла: і підлещувалася, і погрожувала, і шантажувала. «Якщо не допоможеш, усе одно піду на фронт, тільки в іншу частину», — аргументувала, — продовжив свою розповідь колишній командир роти. — Урешті-решт я здався, бо розумів, що так і буде, Оля від своїх намірів не відступиться. Міркував собі: краще вже я за нею наглядатиму. Тож відрекомендував її тодішньому комбату Олегу Громадському. Коли Оля приїхала, вони поспілкувалися, і їй виписали відношення-згоду на проходження військової служби — це звична процедура. Проблема була в тому, що призовний вік жінок для постановки на облік у військкоматі обмежувався 40 роками, а Олі на той час було 43.

 

Однак вона й у військкоматі всіх «дістала» так само, як і мене: у підсумку добилася того, що її поставили на військовий облік, присвоївши первинне офіцерське звання — молодший лейтенант. У липні 2016 року вона прибула до нашої частини. І от уявіть собі: тодішній виконувач обов’язків комбата довів до її відома, що вона має нести службу на командному пункті, що за 5–7 кілометрів від лінії фронту. Тобто їй як жінці пропонували більш сприятливі умови.

 

Та Оля з цим категорично не погодилася: «Ні. От у мене наказ про призначення заступником командира роти з виховної роботи. Відтак я маю прибути в підрозділ». Вона й тут добилася свого: одразу ж потрапила на передній край, бо ми на ту пору стояли в Авдіївці — одній із найгарячіших точок на лінії фронту. Фактично Оля стала першою жінкою в батальйоні, яка нарівні з чоловіками несла службу на передовій (не рахуючи медсестри Людмили Ясененко (позивний «Бджілка»), котра вивозила звідти то «трьохсотих», то «двохсотих».

 

Як жінка, Ольга Нікішина не терпіла безладу навіть там, на фронті. Скажімо, доріжку до окопу вимагала посипати хоча б піском, щоб по грязюці не бігати. Добивалася й того, аби туалети були такими, щоб до них можна було заходити. Діставалося від неї не тільки тим, хто не дружив із чистотою й порядком, а й тим, хто забував надіти бронежилет. Таким воякам вона жорстко дорікала: «Що, поспішаєш на той світ?».

«Було таке, що і їй самій діставалося від мене на горіхи. От, скажімо, на сусідньому опорному пункті, за якихось 1,5 кілометра від нашої позиції, гримить бій, — наводить приклад Вячеслав Веклюк, — аж тут помічаю, що Оля в касці й бронежилеті вилазить із бліндажа. Я їй: «Ану швидко назад! Поговоримо пізніше!». Щоправда, потім довелося ще й пробачення просити. А якось забралася на дах двоповерхової будівлі. Для снайпера зняти її — раз плюнути. А їй, бачте, щоб володіти ситуацією, неодмінно треба знати, куди б’є противник. Отак ризикувала неодноразово (про деякі з Олиних витівок я дізнався від бійців пізніше), проте кулі її, слава Богу, оминали. Я старався, наскільки міг, тримати її на командному пункті роти — а це 200-300 метрів від передової. Навіть таке місце було дещо безпечнішим, хоч від обстрілів і там ніхто не застрахований. Тож загроза була постійною, але на фронті до неї звикаєш. Для молодих бійців Оля була, як мати. Хоч, мушу сказати, ставилися до неї по-різному. Вона була прямою, справедливою — погодьтеся, це далеко не всім подобається. Та коли перед нею стояв вибір: стати на бік керівництва чи бійців, однозначно горою стояла за хлопців. От у засобах масової інформації пишуть, що її всі любили, на руках носили. Але в житті так не буває: не можна бути добрим для всіх, особливо в умовах бойових дій. Оля була різною, живою. Хоч загалом в армії мала великий авторитет, оскільки, без сумніву, була професійним офіцером. І кращого заступника командира роти важко було уявити».

 

Неодноразово Ользі Нікішиній пропонували піти на підвищення. Та вона щоразу відмовлялася, бо не могла проміняти своїх хлопців на суху паперову роботу за 25 кілометрів від лінії фронту. «Щоб я сиділа у штабі? Та я там не витримаю і дня», — сміялася. Два роки вона відслужила в 16-му окремому мотопіхотному батальйоні. Потім хотіла перевестися в танкову бригаду, де служив її чоловік, бо вважала, що разом їм буде легше морально. Коли ж перевестися не вдалося, Ольга скористалася своїм правом на звільнення, а вже у грудні 2018 року знову була в строю — цього разу в 17-й окремій танковій бригаді, де служив її Альберт. Хвалилася своєму колишньому командиру роти, що й тут не пасе задніх — її рота визнана кращою в оперативному командуванні. 

 

«Там Оля також була заступником командира роти, а окрім того, навідником командирського танка. По телефону доповідала мені, що опанувала наведення гармати на ціль на тверду «четвірку». Вона була справжнім патріотом України й лишилася ним до останнього подиху. Перший контракт у 17-й окремій танковій бригаді підписала на рік, другий (у грудні минулого року) — на п’ять років. Звістка про те, що в 48 років у Олі стався інсульт, пролунала мов грім серед ясного неба. На борту повітряного судна її перевезли до лікувального закладу Львова, де зробили дві операції. Та після цього вона так і не прийшла до тями — наскільки мені відомо, не витримало серце. 10 травня Олі не стало», — сумно зітхає чоловік.

 

Ольга була жінкою, яка боролася ще й за особисте щастя. Вона вважала: якщо сама буде щасливою, то зробить щасливими й усіх навколо. 

 

«Коли вперше побачила Олю разом з Альбертом, усе для себе прояснила: поряд із ним вона аж світилася від щастя. Було таке враження, що ці люди створені одне для одного. Альберт із самого початку служив у танкових військах. Воюючи на відстані, вони вирішили зареєструвати шлюб. Пригадую, одного дня (то був четвер) Оля телефонує мені й запитує: які в тебе, мовляв, плани на суботу? — ворушить спогад близька подруга Ольги Світлана Пасько. — Я так зраділа: «Боже, ти приїжджаєш?!». І тут Оля прорекла: «Зустрінемося о 10-й ранку біля відділу РАЦСу — я виходжу заміж». Я знайшла їй сукню, замовила весільний букет, торт і суботнього ранку привезла все це подрузі додому. Оля запротестувала: «Ми з Альбертом вирішили розписатися у військовій формі». Урешті-решт дійшли компромісу: зареєстрували шлюб вони таки у формі, зате в кафе, де ми святкували возз’єднання двох люблячих сердець, Оля була в жіночній сукні. Ми завжди старалися робити одна одній хоча б маленькі подарунки».

Відтоді, коли Ольга Нікішина почала служити на передовій, до Полтави вона приїжджала, аби трохи відпочити душею. Хоч бувало це нечасто, подруги бачилися раз чи двічі на рік.

 

Приїхавши останнього разу, учасниця бойових дій запропонувала зустрітися у своєму улюбленому кафе «Ханума». Проте Світлана Пасько разом із сім’єю якраз перебралася на нову квартиру, тож, аби показати нове житло, запросила Ольгу до себе.

 

«Під час розмови я зауважила: може, досить уже воєнного життя,зупинися врешті-решт, побережи себе, — відтворює ту зустріч Світлана. — А Оля підняла очі й каже: «Пізно. Я підписала контракт на п’ять років. Розумієш, інакше вже просто не можу жити. Я не бачу себе тут, на «гражданці». Поки там Альберт і мої хлопці, моє місце поряд із ними».

 

Іноді думаю, що, будучи природженим лідером, володіючи сильними рисами характеру, вона мала якось усе це реалізувати. Оля обіцяла приїхати у травні й зібрати всіх милих її серцю людей за одним столом. Під час прощання з нею ми зрозуміли, що вона дотримала слова, зібравши всіх нас разом. От тільки краще б не за таких обставин.

 

Я думаю, її просто вбила ця затяжна війна. Останнім часом Оля дуже схудла, хоч і тішилася з того. Та я розуміла, що це не від гарного життя. Адже так довго, як вона, на війні не кожен чоловік може витримати. Ми її дуже любили й непокоїлися за неї. Та вона нас заспокоювала: «Ви не переживайте. Я спілкувалася з ворожкою, і та запевнила, що мене не вб’ють». Її і справді не вбили, однак і живою з війни вона не повернулася». 

 

А ось запис, зроблений самою Ольгою Нікішиною 28 березня 2017 року на її сторінці у «Фейсбуці»: «Коли оновлюєш статус, «Фейсбук» запитує: про що ви, мовляв, думаєте? От щойно санінструктор зловила мене в кадрі після навчальних стрільб на полігоні. А думаю я зараз про те, коли нарешті побачу своїх батьків і доньку, мрію про зустріч із коханим чоловіком. Іще усі мої думки пов’язані з непереборним бажанням перемогти, також думаю про те, щоб усі наші хлопці повернулися до своїх домівок живими й неушкодженими. Миру тобі, Україно!».

 

Ольга Нікішина мала 15 відзнак за службу в зоні воєнних дій, зокрема, її першу в Україні нагородили орденом «За мужність та професіоналізм». Поховали цю мужню жінку на Алеї Героїв у Полтаві.