«Хохлацкое сердце»: школярам пропонують вивчати твір, де автор зневажливо пише про українців

Письменника Володимира Короленка, народженого у Житомирі, ще коли він належав до Волинської губернії Російської імперії, називають правозахисником і гуманістом.

 

 

Проте ставлення автора повістей «Сліпий музикант» та «Діти підземелля» до українців — неоднозначне.

 

 

Читаючи найвідоміший твір автора, мимохіть доходиш висновку, що він вважав українців... другосортними людьми — на відміну від «великоросів». 

Володимир Короленко (1853—1921) вважав себе сином трьох народів — українського, польського і російського, але писав тільки російською. Хоча він виріс серед українців, мав «різноплемінну душу», однак «національне самоусвідомлення Короленка відбулося у бік Росії», зазначають біографи письменника.

 

Мати і бабуся Короленка — полячки, тому в дитинстві польська мова для Володимира була рідною. А ось по батьківській лінії письменник є нащадком миргородського козацького полковника Івана Короля. Утім подекуди надибуємо на твердження, що Галактіон Короленко — батько Володимира, був росіянином. 

 

Справді, важко віднайти докази українськості Галактіона, адже з певного часу в родині він став культивувати російську культуру. Переповідають, що одного разу в будинку Короленків у Житомирі все різко змінилося. Галактіон, порадившись із дружиною, сказав своїм нащадкам: «Послухайте, діти! Ви росіяни й від цього дня мусите говорити російською мовою». 

 

Відтоді польська в сім’ї зійшла нанівець. Про українську не було й мови. У гімназійні роки Володимир вирішив присвятити себе російській літературі.

 

Дворянин Короленко навчався в Санкт-Петербурзі та Москві, однак вищої освіти так і не здобув. У студентські роки він долучився до революційного народницького руху. Загалом через свої політичні погляди Короленко провів у тюрмах та на засланні майже шість років.

 

Не з власної волі відправився він у «краї далекі» — до В’ятської губернії. Жив у глухому селі Березівські Починки, де місцевий люд опалював хати «по-чорному», як за первісного ладу. Значна частина літературних творів письменника навіяна саме засланням до Сибіру.

Письменнику дозволили оселитися в Нижньому Новгороді. Це десятиліття (1885—1895) було періодом найактивнішої літературної та громадської діяльності митця, котре сучасники навіть називали «епохою Короленка». 

 

Тут Володимир Галактіонович пише і видає свою першу книгу «Нариси й оповідання», куди увійшли його сибірські новели. У ці роки Короленко публікує «Павловські нариси», у яких описує важке життя кустарів села Павлова Нижегородської губернії. 

 

У Нижньому Новгороді Володимир Галактіонович знаходить своє сімейне щастя, одружившись із росіянкою Євдокією Івановською. Вона була революціонеркою, походила з Тульської губернії.

Упродовж 1896—1900 років Короленки мешкали в Санкт-Петербурзі. Чоловік, на той час уже відомий письменник і публіцист, працював редактором журналу «Русское богатство».

 

Більшу частину свого свідомого життя письменник прожив поза межами України. Проте Короленко охоче й багато подорожував імперією: побував у Криму, Поволжі, на Кавказі, Південному Уралі . 

Українські літературознавці, котрі досліджували життя і творчість Короленка, стверджують, що він завжди хотів повернутися в Україну. І у 1900 році письменник оселився в Полтаві, де і прожив до своєї смерті (1921 рік).

Дослідники пишуть, що Короленко мав повагу до всього українського, підтримував українську мову, виступав на захист її прав. Проте якихось фактів, на жаль, не наводять.

 

Чого не можна заперечувати, то це правозахисної діяльності письменника. Він, зокрема, палко відстоював права вотяків — так у царській Росії називали удмуртів. Численні виступи Короленка на підтримку євреїв теж характеризують його як видатного гуманіста свого часу. Єврейська рада України 1998 року навіть надала Короленку звання «Праведник України»  за  №48. 

 

Гнівні публікації Короленка та інших російських письменників змусили владу організувати допомогу майже двом десяткам губерній Чорнозем’я та Середнього Поволжя, де на початку 1892 року лютував голод. Завдяки Короленку набула розголосу кривава розправа поліції над селянами у Великих Сорочинцях на Полтавщині (1906 рік). 

 

Загалом митець присвятив багато часу боротьбі з несправедливістю й насильством. Публіцистика Короленка — різка й сильна, вона сповнена співчуття до знедолених людей. Це принесло величезну популярність письменникові, а тому царський уряд рахувався з його публіцистичними виступами.

 

Цілком заслужено за Володимиром Галактіоновичем закріпився статус «совісті Росії». 

Тож не дивно, що 1917 року прізвище Короленка називали серед кандидатів на посаду першого президента Російської Республіки. А ось до спроб відродити українську державність письменник поставився доволі прохолодно. 

 

Після жовтневого перевороту гуманіст Короленко відкрито засудив більшовицьке свавілля та звірства громадянської війни. Тоді очільник нової влади Ленін написав про Короленка, що «таким «талантам» не гріх посидіти декілька тижнів у в’язниці».

 

Коли більшовики залили кров’ю Москву й Петроград, тисячі людей рятувалися від голодної смерті втечею в Україну. Короленко завдяки своєму моральному авторитету зумів організувати харчування і побут понад 10 тисяч хлопчиків і дівчаток віком від 7 до 14 років, привезених із Росії, — і це лише на Полтавщині.

Справжнє визнання приходить до Короленка після публікації повісті «Сліпий музикант». 1886 року санкт-петербурзькі «Русские ведомости» друкують на першій сторінці початок ще незавершеного твору. Повість написано на українському матеріалі. За цим твором можна робити висновки, як насправді Короленко ставився до українців. 

 

У першому рядку повісті автор повідомляє, що дія відбувається в Південно-західному краї (мовою оригіналу «Юго-западный край»). А йдеться про Україну, яка на мапі Російської імперії була розташована на Південному Заході. 

 

Скажімо правду: зневажливий тон до своєї батьківщини Короленко зберігає упродовж усієї повісті, яку він чомусь називає етюдом. З подальшого читання складається враження, що цей письменник «українсько-польського походження» хоче сподобатися тільки росіянам, орієнтується саме на них.

 

Заради справедливості слід зауважити, що у творі зустрічається і слово «Украина». Виходить, що царська цензура пропускала його в літературі. Однак, очевидно, через власні переконання Короленко називає наші землі здебільшого «Юго-западный край» і «Малороссия».

 

На українське село автор накладає російську кальку, пише про волинську «деревню» і «избу», про «мужиков» і «дворовых девок». В одному місці письменник в український контекст навіть уплітає «русскую тройку».

 

Наша природа у Короленка — «южная», пісня — «малорусская», а публіка в Києві — «юго-русская». Українські думи автор називає «думками». Місцевий селянин має у нього ім’я «Иохим».

 

Про гуцула Короленко пише, що це «карпатский горец», мабуть, за аналогією з «кавказским горцем» (абреком). У повісті присутні і «козаки», і «казаки», але чи є між ними різниця — невідомо. А ще у садку українського поміщика чомусь ростуть «буки». Таку кашу в голові автора можна пояснити хіба що відірваністю від рідного краю, тим, що він писав «Сліпого музиканта» у Нижньому Новгороді, та й ще після тривалого заслання у Сибіру.

 

Короленко зверхньо називає українських селян «хлопами» — «конюх-хлоп», «противный хлоп». Говорити українською — це «по-хлопски», народна пісня — це «хлопская» пісня. А ось такий пасаж українцям, очевидно, слід сприймати за комплімент: «Странно, сколько тонкого чувства в этом грубоватом на вид «хлопе». Це польська пані розмірковує про селянина, який майстерно виграє на дуді. 

 

У своїй повісті автор пише про «малороссов», що, утім, не дивно для російської літератури ХІХ століття. Але найчастіше Короленко називає українців «хохлами». Буває, що на одній сторінці це принизливе слово та похідні від нього зустрічається чотири рази! «Хохол-дударь», «усатая «пыка» хохла-музыканта», «хохлацкая дудка», «хохлацкий юмор», «хохлацкое сердце», «глуповатый хохлацкий черт». 

 

Годі перелічити всі образливі вислови. Гірко, що так думають і кажуть не тільки герої твору, а й сам автор. Здається, «росіянин» Короленко насолоджується своєю зверхністю над «хохлами», не проминає нагоди ткнути їх лицем у болото. До речі, жодного разу у «Сліпому музиканті» не вживається зневажлива назва до представника іншого народу, скажімо «кацап» чи «лях».

 

Короленко змальовує українського поміщика Ставрученка, вдаючись до традиційних для «великоросів» стереотипів: «С длинными казацкими усами и в широких казацких шароварах. Говорил не иначе, как по-малорусски». Його сини «одеты в белые свитки и расшитые малороссийские сорочки», хоча і вчилися в Санкт-Петербурзі.

 

Лише один раз дворянин і «романтик» Максим Яценко, «когда-то мечтавший о новой сечи», наважився заперечити шовіністичну риторику: «Эх, малый! Это не хлопские песни».

 

Повість завершується парадоксально, зважаючи на свою антиукраїнську спрямованість. Головний герой твору, сліпонароджений «Петрусь», у підсумку став гарним музикою, бо знав і глибоко відчував народні українські мелодії, котрі автор інакше, як «хохлацкие», не називав.

Цікаво, що повість Володимира Короленка «Сліпий музикант» входить до шкільного курсу із зарубіжної літератури.

 

Щоправда, як нам повідомили в Міносвіти, 2017 року відбулось оновлення навчальної програми й відтоді «Сліпого музиканта» діти вивчають у 6-му класі факультативно. Мовляв, так вирішила робоча група, до якої увійшли науковці, вчителі-практики та психологи.

 

«На вибір учителя подаються твори «Хатина дядька Тома» Гаррієт Бічер-Стоу або «Сліпий музикант» Володимира Короленка. За програмою учні розглядають у творі тему мистецтва, народні образи й традиції, українську природу, а також пошук героями свого місця у світі, твердість переконань, уваги та поваги до інших», — ідеться у відповіді міністерства на інформаційний запит.

 

Однак, чи проводили названі вище «науковці, вчителі-практики та психологи» лінгвістичну експертизу повісті, невідомо. Як і те, який світогляд, на думку МОН, має формувати твір Короленка у школярів. На запитання, чи містить «Сліпий музикант» зневажливу для українців лексику, в Міністерстві освіти не відповіли. 

 

Книгу можна купити як мовою оригіналу (російською), так і в українському перекладі. Українською «етюд» Короленка надрукувало, зокрема, тернопільське видавництво «Богдан». Ми звернулися в Тернопіль із запитом про мотиви видання антиукраїнської літератури — там, незважаючи на законодавство про пресу, протягом місяця так і не спромоглися відповісти. 

 

Утім, відповідь очевидна: якщо Міністерство освіти «виховує» школярів на таких творах, чому видавництво не має права заробляти на поширенні книжок сумнівного змісту. Тим паче, коли їх благословляє Українська держава. 

 

Юрій ПОТАШНІЙ