Найяскравішою заявою президента Володимира Зеленського минулого, «ювілейного», тижня, на мою думку, стала обіцянка створити в Україні державну авіакомпанію рівня «Туркіш Ейрлайнс».
І профінансувати її з держбюджету. Але літати не на «Боїнгах» чи «Ейрбасах», а на вітчизняних літаках Ан...
Сьогодні, коли стихли сміх і аплодисменти, спробуємо підрахувати. Середня вартість «Боїнга–737» — 70 млн доларів. Станом на позаминулий рік флот «туркішів» становив 328 літаків, не рахуючи бортів дочірніх компаній.
Частина з яких — широкофюзеляжні, тобто дорожчі... Доплюсуємо сюди технічні служби, вартість їх обслуговування, екіпажі, зрештою, аеропорт базування, який доведеться будувати новий (хто був у новому стамбульському — його збудували навмисне, бо в старому, ім. Ататюрка, «Туркіш Ейрлайнс» уже не поміщалася, — той може порівняти з «Борисполем». Навіть із нашою гордістю, терміналом Д).
Щоправда, літаки можна взяти «беушні», трохи дешевші. Але порядок цін зрозумілий, можна помножити. То звідки гроші? З держбюджету? Серйозно?!
Держава Туреччина, яка в економічному сенсі суттєво переважає Україну, такого монстра собі дозволити не може, тому володіє тільки 49% акцій авіакомпанії. Решта — в руках приватного капіталу.
Але навіщо Зе-команді банальні «Боїнги»?! Дайош Ан! Я так розумію, Ан–148 чи його модифікація Ан-158, бо конкретну модель літака наш гарант у своїх обіцянках скромно не називає... Але, окрім Ан-148, інших літаків, які б здійснювали регулярні пасажирські рейси не за часів СРСР, а тепер, не видно.
Скільки коштуватиме новий Ан–148, про якого пан Зеленський, з його слів, уже нібито з кимось на заводі Антонова домовився, — питання філософське. На перший погляд, дешевше, оскільки виробник місцевий. Але оскільки серійного виробництва не налагоджено, то, цілком можливо, й дорожче. Принаймні перші одиниці.
Утім, літачки ці дуже ефемерні. Бо сам проєкт Ан-148 — продукт не такий уже й український, а більше — дітище модної колись україно–російської дружби, дуже популярного явища часів пізнього Януковича. «Авіаційний позашляховик», як називали 148-й, мав зацементувати собою співдружність авіагалузей двох держав. Та й держав назагал. І будували літак у Києві й Воронежі, поставляючи одне одному запчастини з двох країн. І, якщо чесно, то більше все-таки будували у Воронежі...
Станом на минулий рік два такі літачки експлуатує авіакомпанія у Північній Кореї (уявіть собі, там є авіація!), один — в Україні і ще 25 бортів борознять російське небо. Приблизно такий же перелік тих, хто відмовився літати на Ан–148: «Аеросвіт», «Міжнародні авіалінії України» і три російські компанії. Наші позбулися 5 таких літаків, росіяни — 15.
Якби я жив у якійсь іншій країні, я б із задоволенням подивився на цю зубоподрібнюючу конкуренцію: турки — на «Боїнгах» і «Ейрбасах», українці — на Ан із держбюджету. Враховуючи експлуатаційні затрати, собівартість одного крісла та інші малоцікаві нюанси, про які не говорять у роликах Зеленського...
Бо у парку нашого нацперевізника «МАУ» — менше 40 літаків. Не понад 300, як хоче президент. І це — приблизний маркер ємності внутрішнього ринку і хабової моделі, яку реалізує «МАУ». Тож у які повітряні коридори, прошу вибачення, ми пошлемо ще 280 бортів нашої державної авіакомпанії?!
На заводі Антонова широкофюзеляжних літаків ніколи не будували і ніколи навіть не планували (за винятком «Мрії» і «Русланів», але то було за іншої держави, і ці крилаті машини мали возити в гарячі точки військову техніку і живу силу, а не медичні маски з Китаю на зустріч із президентом України).
А це значить, що нова державна авіакомпанія точно не полетить в Америку — як Південну, так і Північну, в країни Південно-Східної Азії. Куди літають всі авіакомпанії-гранди. І зовсім не гранди на кшталт нашого «МАУ». Бо Ан-148 туди не долетить.
Спробуємо жорстко конкурувати із тими ж «туркішами», які сьогодні вже практично задавили «МАУ» в Україні? А скажіть, за допомогою чого? Економічного потенціалу, який генерує пасажиропотік, літаків Ан-148 чи жартів 95 кварталу?
Можливо, внутрішні рейси по Україні? Точно ні, бо на їх масовість насамперед впливають доходи населення. А невеликі відстані й порівняно дешевий наземний транспорт в Україні численні популістські бажання пересадити українців у літаки рубає на корені. Бо при мінімалці менше 5 тис. грн. ніхто не дасть 1 тис. грн. за авіаквиток, якщо туди можна доїхати у плацкарті за 200. При зарплаті 50 тисяч — дасть. Але у нас наразі далеко не 50...
Можливо, колись, якщо Кабмін виконає заповіт свого ексочільника Олексія Гончарука і розжене зростання ВВП до 40%, то із Херсона у Кропивницький ми помандруємо тільки повітрям. Й інші компанії масово підуть шляхом «Скайапа» з його квитками від 400 грн. Але наразі це виняток... Назагал же підстав для президентського авіаційного оптимізму не видно взагалі.
Але ролик і справді вийшов яскравий!
