Шановна редакціє «України молодої», вашу газету читаю з часу президентства Віктора Ющенка. Вважаю її правдивою і патріотичною.
«Україна молода» не часто висвітлює думки таких людей, як Фокін (прем’єр-міністр України 1990-1992 рр. — Ред.). Ось що мене змусило висловитись у вашій газеті. Стаття п. Фокіна від 20 лютого «Кому служить «слуга народу» спрямована на пошук відповіді. Але відповідь — саме у п. Фокіні та йому подібних.
Він ніби не знає, хто створив електорат «слуг». Вихваляючи своїх земляків-луганчан як невинно ображених олігархами та ще якимись зарозумілими патріотами, ніякої провини в самих луганчанах не бачить.
Ці люди винятково добрі, подібних до них він ніде не бачив. Це дуже свідомі, освічені, надійні, творчі і сміливі люди. Ніхто, окрім донбасівців, не вміє боротися за правду і справедливість. Ніхто не вміє так героїчно йти на Київ і гриміти касками. Відмовлятись від таких людей можуть хіба що вороги України.
Незрозуміло тільки, що для цих людей і п. Фокіна значить Україна. Україна — це Донбас чи держава Україна? Бо якщо брати до уваги Луганщину-Донбас, то можна погодитись, що вони виняткові. А щодо Української незалежної держави, то тут велике запитання. І чи зрозумів його пан експрем’єр до наших днів?
Невже ці люди забули, хто лягав під танки українського війська, яке йшло, щоб боронити наші державні кордони від споконвічного ворога — Московії? Цей «освічений» народ люто і з ненавистю жбурляв каменюки на голови полонених, які просто з Майдану, за покликом любові до Вітчизни, добровільно йшли визволяти Донбас від ворожої навали, а потім потрапили до рук окупантів. Цим патріотам лише за наколку тризуба відрубували руки, здирали шкіру.
За любов до України прив’язували до стовпів і плювали в обличчя. Такої ненависті до українців не мали навіть німецькі нацисти. Навіть сьогодні на вільних від окупанта землях Донбасу можна померти за українське слово, як це сталося з волонтером Мірошниченком. Хочу запитати у п. Фокіна: хто і коли виховував на Донбасі і не тільки полонських, бондаренків, корнілових, вілкулів, колісниченків, рабіновичів — усіх і не перерахувати? Ви тавруєте деяких олігархів і ще якихось зарозумілих патріотів, які тягнуть донеччан до Європи, дуже переживаєте за їхню долю, але чомусь не питаєте, де ті статки, які вони здобули при «союзному» раю?
Ви і тепер запитуєте, коли вони прокинуться, коли повернуться до самосвідомості, тільки не кажете, до якої. Ви запитуєте, коли в них і в їхніх серцях заговорить гордість і честь, яка була в їхніх предків, але не кажете, яких предків. Тих, від мови яких вони відмежовуються і вперто горнуться до чужої, яка нібито для них завжди була рідною, а це значить, що для них предки — чужі.
Проти української мови найзапекліше борються саме українці-недороси та цілковиті манкурти. Свого глибокого переконання в цьому я досяг завдяки більшовицькій владі.
Саме вона створила для мене безплатно-примусові можливості побувати у різних куточках «нєоб’ятной родіни» і зустрітись із різними категоріями людей від «дна» до «світил». Відповідно до своєї українськості, прагнув зустрічей з українцями свого покоління і старших. А висновок невтішний: у Росії проживає дуже багато українців як ще з радянських часів, так і «незалежних». Можна сказати, що Росія «перенаселена» українцями.
Більшість із них, саме «радянських», або не признається, що українці, або ж відхрещується від свого походження. Частина боїться за свою шкуру. Нічого не варті ті українці, які давно проживають у Росії, — вони вже «великороси», бояться, щоб не спитали: «Ты что — хохол?». Більшість із них слова доброго не чула про Україну, зате і добре знає, що українець — це «бандєровєц». Це вкорінено від самого «дна» до верхівки.
Великою небезпекою є не розуміти, хто такі «рускіє». Вони намагаються створити собі імідж таких добряків, які всім допомагають, усіх визволяють, їм заздрить увесь світ. Вони є найкращими в усьому світі, і великий гріх, якщо ти цього не розумієш — відразу стаєш ворогом, а якщо при цьому ти ще й українець, то навіть для «інородців» — ворог-«бандєровєц».
На Львівщині є теж певна частина українців-недоросів. Вони прибули після Другої світової війни або ж прислані були до Галичини як представники радянської влади для боротьби з націоналістами та для їх перевиховання. Більшість із них прибула зі Східної України, але спілкувалися вони винятково російською мовою. І до наших днів, продовжуючи жити в Західній України, спілкуються на «язикє Лєніна». Тепер же, відчувши реванш, вони побігли до «слуг».
Кажуть, щоб покарати за гріх, Господь забирає у грішника розум, але за що в такій великій кількості, запитує пан Фокін? Він не розуміє, що причина всьому в цих зденаціоналізованих ліваках. Починаючи від щорсів, винниченків, коцюбинських (Юрій Коцюбинський — син письменника Михайла Коцюбинського, член першого більшовицького уряду в Україні. — Ред.), прімакових, вони вірили в комуністичну ідею.
Не вірили, не бачили, що ця ідея в головах московитів скоро перетвориться в комуно-російський шовінізм, імперський «рай». А це набагато гірше, ніж нацизм для української державності. Цей комуношовінізм, його лівизна глибоко вкорінилися у головах донеччан, ось чому вже багато років ми маємо те, що маємо. І провина в цьому української елітної лівизни. Саме вони виховали людей без роду-племені.
Найдалі відійшла від свого українства частина донеччан. Вони проявляють вперту лють, ненависть до всього українського, повторюючи мантру про «бандєровци — буржуазниє націоналісти». Саме ця частина України вже більше 20 років гальмує розвиток країни, найзатятіше бореться проти української мови.
Але, як би ворожі сили не старалися, українців і Україну вони не здолають.
Я — член Товариства політв’язнів та репресованих, мені виповнилося 89 років, але я і мої побратими впевнені, що українців та Україну вже не знищать — вона вже вічна!
