Майстриня з Кропивницького Олександра Пренко: Килимарство — справа жіноча

— Пані Олександро, ви народилися на Кавказі. Як опинилися в Україні?

 

— Така моя доля... Іван Пренко, мій батько, свого часу не помітив, як дістався Північного Кавказу. Працював екскаваторником. І так їхня пересувна бригада дісталася аж до міста Каспійська. Там він і зустрів свою долю — мою маму, кубанську козачку Олімпіаду. Мама народила мене на 41-му році життя, найстаршій сестрі вже шістнадцять на той час виповнилося. 

 

Я весь час уважно прислухалася до батькової мови. Частенько вечорами тато наспівував: «Повій, вітре, на Вкраїну, там покинув я дівчину...» А мама час від часу обривала його спів: «Ой, Іване, болить моя душа за рідним краєм... Вже, мабуть, ми звідси не виберемося, ось і дітьми вже обросли». Як тільки-но я навчилася читати, знайшла у тата на полиці книжки, написані не зовсім зрозумілою для мене мовою. Тоді й запитала: «Татку, якою мовою тут написано?» На що він відповів: «Нашою, доню. Рідною. Українською. Ми з діда-прадіда українці». 

 

Відтоді я просила його більше говорити й співати українською. Я засинала під українські колискові. А коли чула пісню «Два кольори», наверталися сльози. У мої сни частенько, без перебільшення, приходили пшеничні лани, кетяги калини, садки вишневі коло хати... І тоді зародилися перші бажання: хочу побачити Україну...

 

— Ви сказали батькам, що хочете жити в Україні?

 

— Не тільки. Сказала, що розмовлятиму українською. Хочу, аби мій чоловік був українцем. В школі я була відмінницею, непогано малювала. Усі мені пророчили бути художницею. Я ж, порадившись із мамою, подала документи до Махачкалинського художнього училища на відділення килимарства, бо вважала це ремесло цікавим, хоча й непростим. А мама більш практичніше ставилася до цього: і килими будуть, і гроші. 

 

Отримавши спеціальність — майстер із килимарства — працювала художницею на підприємстві художніх промислів у Ставрополі. Придумувала композиції, малювала килими, а майстри їх ткали. Та одного дня зрозуміла, що мені чогось бракує. Тоді й переступила поріг Будинку творчості. Запропонувала вести гурток килимарства. І саме тоді зрозуміла: робота з дітьми — це моє. 

 

А тут саме до нас завітали знайомі. Вони повідомили, що через кілька днів їдуть в Україну. Чули, що й наша родина хотіла б переїхати. Запросили у подорож. Довга дорога привела нас до, на той час, Кіровограда. Тут і оселилися. Ось так у 24 роки найголовніша моя мрія здійснилася. І ось уже понад тридцять літ я насолоджуюся краєвидами, прислухаюся до співучої батьківської мови. Лише про одне шкодую: тато так і не дожив, аби з нами разом повернутися в рідну Україну. Та й мама вже в інших світах. До речі, чоловіка зустріла в Кіровограді...

 

— Пані Олександро, ви й донині особливу увагу приділяєте обдарованим дітям.

 

— Без цього не мислю життя. Нині я очолюю гурток «Килимарство» у центрі естетичного виховання «Росток», що у Кропивницькому. Найголовнішим у своїй роботі вважаю — знайти підхід до обдарованої дитини. А те, що всі діти обдаровані і заперечень немає. Головне — увійти в душі маленьких, подружитися з ними і почуватися на рівних. Тоді й вони відкриються вам. 

Занять у студії «Килимарство» чекаємо з нетерпінням і я, і учні. Заварюю запашний чай із квітів і трав, які ростуть на рідній землі, пригощаю смачним домашнім печивом. А учні тим часом відривають душу, діляться найпотаємнішим. «Ми б хотіли, щоб ви, Олександро Іванівно, були нашою мамою, а ми — вашими дітьми», — так частенько зізнаються. Для мене — це найвища оцінка, яка може бути. Ніякі грамоти й дипломи не перевищать цих слів. 

 

— Але ж ця робота вимагає посидючості, терпіння, акуратності. Навіть не кожен дорослий завершує свій перший виріб.

 

— Частково згодна. Отож і шукала весь час щось своє, особливе. І ось, нарешті, зрозуміла, чим можна зацікавити дітей і здивувати дорослих. Лялька. Я довго вивчала історію українського народного килимарства, додавала свої елементи. І ось, нарешті, щось своє. Своєрідне і неповторне. Я розробила технологію виготовлення килимової площинної ляльки і нині маю авторське свідоцтво. Навіть провела десятиденний семінар-практикум з українського традиційного народного мистецтва для керівників гуртків та студій Києва, що проходив свого часу у музеї Івана Гончара. Пропоную відкривати гуртки і навчати дітей такому мистецтву. 

 

— А чому саме ляльку?

 

— Насамперед це найближче до дітей. На ляльці, як виробі, є багато елементів, які потрібно засвоїти у ткацтві, багато різних технік виконання. А поки дітки працюють руками, я не даю їм сумувати: розповідаю про оригінальність українського вбрання, символіку, призначення. Перед тим як розпочати нову справу, звернулася до Всевишнього і попросила з молитвою, аби все це дало результат. Тепер і справді записатися на заняття до студії — мало не проблема. Бажаючих багато.

 

— А свою першу ткану ляльку пам’ятаєте?

 

— Так, я зробила її у 2000 році. «Первісток» і нині зберігається у майстерні на видному місці. Пізніше вже розробила колекцію національностей ляльок. Уже не на одній виставці відвідувачі могли побачити це диво. 

 

— Килимарство — нелегка справа...

 

— І, до речі, килимарство — зазвичай, справа не жіноча. Адже килимарство вигадав чоловік. Я у своїй студії веду спостереження, що хлопчики більш акуратніші й зосередженіші у роботі. У мене навіть мрія є: набрати винятково групу хлопчиків. 

 

— Ваші ляльки ­— мов живі. Про них навіть легенди вже розповідають.

 

— Саме так сказав і прем’єр-міністр Великобританії, придбавши ляльку на згадку про Україну. Я з радістю передаю свої ляльки у надійні руки. А щодо легенд, хтозна... Але я вірю, що майстер творить виріб, вкладаючи частинку своєї душі, а отже, програмує його. 

 

У мене є колекція лялечок, яких я, розробляючи, запрограмувала на пару. Симпатичні хлопчик і дівчинка пов’язані ниточкою. Придбавши ляльок, їх неодмінно потрібно наректи іменами, аби вони одна одну знайшли у житті й довіку були разом. Якось на «Країні мрій» до мене підійшла жіночка й повідомила, що ще й року не минуло, як вона придбала у мене «пару» й подарувала своїй подрузі. Через кілька місяців подруга вийшла заміж! Є в мене й серія лялечок-берегинь. Їх я раджу вішати біля дзеркала. Адже всі негативні емоції вони вбирають на себе, таким чином захищаючи оселю та господарів.