Юрій Гнаткевич: Уся історія незалежної України — історія боротьби «еліт» Донбасу за гегемонію в Україні

Народна примовка каже, що життя коротке. Але це не зовсім так. Кожна літня людина, оглянувшись на прожиті роки, має що пригадати.

 

 

Ось хоча б взяти мої 80 років. Що тільки в них не вклалося! Важке сирітство... Я жив у дитинстві з дідом і бабою — материними батьками.

 

 

Батька за доносом поляка Косовського 14 травня 1943 р. розстріляла за наказом гестапо польська поліція, а матір у 22-річному віці заслали на 10 років у Норильський концтабір уже «свої».

 

 

З архівів я потім довідався, що батька замордували за спробу встановлення підпільної радіостанції УПА. Йому було 29 років. А мати «сіла» за те, що один раз дала повечеряти групі бандерівців. 

 

У селі — як у селі: я пас корів, рвав зілля свиням і кролям, носив відрами воду з колодязя, обривав вишні, черешні, сливи, допомагав дідові доглядати за пасікою, а бабі за городом. Найважче давалися корови, бо їх треба було гнати «на росу» ще до сходу сонця...

Нині часто повторюю таку фразу: «Соціум складається не з людей, а з їхніх характерів. Я — овен за гороскопом. Отож Бог наділив мене впертістю. Я завжди ставив перед собою великі задачі й уперто добивався їх втілення.

 

Наприклад, не став, як мої товариші, вступати вчитися в училища, що були неподалік, у містах Дубно чи Броди, а поїхав до Києва, пройшовши до найближчої залізничної станції 20 кілометрів пішки. Адже тоді автобусів і «маршруток» не було. 

 

Мені вдалося вступити до педінституту іноземних мов. Але там я довго не затримався. У студентському гуртожитку хлопці інколи вели політичні дебати, внаслідок чого КДБ провів у нашій кімнаті обшук. У мене знайшли написаний ще у десятому класі вірш, який починався такими словами: «Як довго ми будем терпіти брехню? Як довго ми будем носити кайдани?». Далі я кликав до боротьби. 

 

З гуртожитку мене переселили в інше місце. Офіційно воно називалося «Внутренняя тюрьма Комитета Государственной Безопасности при Совете Министров УССР». Слідство тривало три місяці. На допити викликали моїх сусідів по кімнаті й одногрупників.

 

З’ясувалося, що я хвалив Мазепу, хотів назвати одну зі столичних вулиць іменем Бандери, вихваляв життя своїх родичів у Канаді, обурювався викладанням педагогіки та історії КПРС російською мовою і таке подібне. 

 

Якось мені в камеру підселили вже немолодого чоловіка. Він був сином білогвардійця. Його «схопили» в Югославії, після чого він відсидів десять років у якомусь таборі. Звали його Владімір Алєксандровіч Міролюбов. Його чомусь знову заарештували. Він ходив по камері й постійно повторював: «Сволочи! Хотят с одного медведя две шкуры содрать».

 

А мені він дав таку пораду: «Юра, я вижу, ты парень толковый. И мой тебе совет: говори на суде, что ты ошибся и больше это с тобой никогда не повторится. Если будешь там что-то доказывать, они тебя сгноят». 

 

Згадавши розповіді моєї мами про те, як знущалися з табірників у Норильську, я порадою Володимира Миролюбова скористався. Суддя дослухався до моїх покаянь і засудив мене до трьох років «условно с пятилетним сроком испытания». Це сталося 19 травня 1958 року. Мені тоді було 18 років і два місяці. Відтак наступні п’ять років пропрацював на цегельному заводі у Корчуватому. 

 

Там я поставив перед собою нову серйозну задачу: відновитися в інституті, з якого мене, звичайно ж, виключили. Я брав активну участь в усіх заводських суботниках, випускав цехову стінгазету, ходив на збори і виступав там, вніс кілька раціоналізаторських пропозицій. Мені дали чудову характеристику, з якою я подався до Міністерства освіти. Звідти на ім’я ректора інституту прийшла рекомендація зарахувати мене студентом другого курсу заочного відділення. 

Потрапивши після його закінчення за рекомендацією мого інститутського викладача німецької мови в систему вищої освіти, я відразу взявся реалізовувати нове завдання: вступити до аспірантури та захистити кандидатську дисертацію.

 

Розуміючи, що в інституті добре знають мою біографію, я вирішив себе убезпечити, попередньо здавши всі три екзамени кандидатського мінімуму на п’ятірки, а на написаному мною за літо рефераті мій майбутній науковий керівник вивів: «Содержимое сего свидетельствует, что дисертация будет». Проректорові з наукової робти нічого не залишалося, як їхати в міністерство і випрошувати додаткову ставку аспіранта-заочника. 

 

У КПІ, де на той час працював, я взяв все навчальне навантаження на вечірньому факультеті, а всі дні з ранку до вечора сидів у бібліотеці. Чому? Бо вперто йшов до поставленої мети. Її здійснення не забарилося. З усіх чотирьох аспірантів, зарахованих до аспірантури разом зі мною, мені першому вдалося захистити свою працю і стати кандидатом педагогічних наук зі спеціальності «методика викладання іноземних мов». 19 травня 1972 р. ВАК у Москві остаточно присвоїла мені науковий ступінь. 

 

Чи міг хтось 19 травня 1958 р., коли я вийшов із тюрми, подумати, що через 14 років я стану кандидатом наук, а через 15 — завідуючим кафедрою іноземних мов Київського політехнічного? Стати завкафедрою не планував, але коли на нашій кафедрі комуністи завели велику склоку, написали анонімку в ЦК, ніби батько завідуючої кафедри був старостою села при німцях, вналідок чого її виключили з партії і зняли з посади, я поставив завдання навести порядок у колективі. Подав після оголошеного конкурсу документи. 

 

На засіданні вченої ради КПІ ректор Григорій Денисенко зачитав список моїх наукових праць. Із залу посипались гучні репліки. «Так он ещё очень молодой!».

 

Ректор відповів: «Так это ведь очень хорошо». «Так он не член партии!» — заволав хтось. «Так вступит», — відповів спокійно ректор. А я не вступив. Точніше, вступив, але не в КПРС. Я створив у КПІ осередок Товариства української мови та очолив його, а згодом вступив у Народний Рух, ставши співголовою його інститутської організації. Пізніше був делегатом Установчого з’їзду Народного Руху. 

 

Рухівці й висунули мене кандидатом у депути Верховної Ради. Як мені вдалося перемогти 12 претендентів у кандидати від колекиву КПІ, а потім 12 кандидатів у депутати в Жовтневому районі, досі не збагну. Але саме так сталося. 

 

Пишаюся тим, що був одним із тих, хто виборював самостійність України, хто вніс один із проєктів Декларації про її державний суверенітет і голосував у залі Верховної Ради 24 серпня 1991 року за відновлення її Незалежності. Але того дня я зовсім інакше уявляв майбутнє України. Тоді мені думалося, що нарешті в Україні, подібно до Польщі й Фінляндії, які вирвалися з пазурів російского двоголового орла значно раніше, запанує все українське, і насамперед українська мова. 

 

Я сподівався, що Україна піде шляхом свого національного відродження. Цим шляхом ішли всі народи, які визволялися з-під імперського іга. В Індії, наприклад, після її виходу з-під британської корони, було створено міністерство деколонізації. Україна цим шляхом не пішла. Правлячим колам російської імперії за понад три століття окупації України вдалося зросійщити значну частину етнічного українства. 

Сто років тому великий українець Євген Чикаленко доводив, що головна проблема України полягає в тому, що українська нація є недоформованою. Отже, після серпня 1991 року нашу націю треба було доформовувати.

 

На жаль, ні Верховна Рада усіх скликань, ні більшість обраних президентів цим шляхом Україну не повели. Добре, що п’ятий президент наприкінці своєї каденції зрозумів необхідність побудови саме національної європейської держави. На жаль, його замінив президент, який такої необхідності не зрозумів. І тут справа не в тому, що він єврей, а в тому, що він не бере приклад з єврейської держави Ізраїль, яка формується як національна держава з єдиною державною мовою древніх євреїв, якою ніхто з євреїв на час створення Ізраїлю не володів. Нині там іврит об’єднує євреїв. 

 

В Україні все навпаки. У нас взяли гору сили, які вважають і волають, що українська мова роз’єднує українців. Прикро, але Володимир Зеленський став на їхній бік. Він заблокував виконання Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який відкривав шлях українському національному відродженню. Він публічно проголосив гасло «какая разніца».

 

Як голова Просвітницького центру імені Євгена Чикаленка я написав президенту Зеленському листа, де попередив, що його боротьба з корупцією та за мир є безперспективною, бо він бореться з наслідками, а не з причинами. Причини ж лежать в недоформованості української нації і в протиріччі між назвою української держави і її суттю. Адже Україна ще не є справді українською державою. Трагедія України ховається в розмитості української ідентичності, у відсутності національного патріотизму і національної відповідальності.

 

Я написав В. Зеленському, що Донбас ми втратили не в 2014 р., а в період між 1991 і 2014 роками, коли влада своєю бездарною національною політикою не нагадувала українцям Донбасу, яких там переважна більшість, що вони — таки українці, а реально сприяла формуванню там українців нового типу — українців з українськими прізвищами, які не сприймають і навіть ненавидять все українське.

 

Уся історія незалежної України — це історія боротьби номенклатурної, фінансової і кримінальної «еліт» Донбасу за гегемонію в Україні. Кожні вибори перетворювалися у нас на змагання, «хто кого» переможе: Україна Донбас чи Донбас Україну. Останній Майдан Донбас програв, їхній «тричі несудимий» ставленик утік в Росію, з чого негайно скористався російський божок і вторгся у донецький край: почалася війна, якій кінця не видно.

 

У 80-річному віці мало хто ставить перед собою велику мету. А я ставлю. Я продовжую всупереч поведінці київської влади мріяти, аби поставити у столиці пам’ятник Євгену Чикаленку. Цей дивовижний українець є нині ще актуальнішим, ніж був сто років тому. Він є символом українського відродження, якому присвятив усе своє життя і всі свої великі кошти. Маю надію, що після закінчення епідемії збереться комісія Київради з найменувань і підтримає пропозицію Українського інституту археографії і джерелознавства про перейменування скверу Валерія Чкалова на сквер Євгена Чикаленка.

 

Ось тоді з’явиться перспектива встановити там пам’ятник, на якому будуть викарбувані слова Є. Чикаленка: «Легко любити Україну до глибини душі. А ви спробуйте любити її до глибини кишені». Як хочеться дожити до цього дня! Проте не забуваймо, що такий афоризм Є. Чикаленка не дуже сподобається нашим казнокрадам, хабарникам і офшорникам. 

 

Боротьба за українську Україну триває!