Усі ми пам’ятаємо, як у 1992-1993 роках Україна пережила приватизацію 70% державного майна.
Через невчасно прийняті закони, не розроблені належним чином механізми, певний ланцюжок дій уряду нас банально пограбували.
Відтоді в нас з’явилися олігархи, а наш державний устрій фактично не що інше, як олігархія, або олігархічний капіталізм.
Тоді у нас вкрали більшість промислової власності, яка почала приносити дивіденди не всім нам, а обраному колу людей.
Останні кілька років кожна влада час від часу поновлювала спроби забрати наш наступний найбільший ресурс — сільськогосподарські землі. Наприкнці березня нинішній владі це вдалося.
У чому цінність такого ресурсу, як земля?
Пригадуєте глобальну фінансову кризу 2007-2008 років? Тоді світові ціни на продовольство злетіли вгору, і це стало великою бідою для бідних країн, що залежать від імпорту базових продуктів харчування. Українці ж, щасливі власники родючих ґрунтів (понад 70% нашої території), не відчули такого лиха.
ООН щорічно публікує доповідь про продовольчу кризу і динаміку Глобального індексу голоду. Піковий індекс голоду припав на 2008 рік. Потім він знижувався. А в 2015 році знову почав зростати. Останні дані: кількість людей у світі, які щодня страждають від голоду, становить понад 821 млн.
Щороку продукти харчування виростають у ціні. За даними досліджень, на 3-4%. Тобто родючі землі, поле у розпорядженні селянина — це стратегічний ресурс. Наявність грошей не є гарантією продовольчої безпеки. Єдиною твердою гарантією є наявність родючої землі і контроль над її використанням. Гроші та нанотехнології їсти не можна...
Останні роки уряди багатьох заможних країн, де є дефіцит родючої землі, створили так звані державні фонди добробуту. Такі фонди є, наприклад, у Норвегії та в Китаї.
Ці фонди добре фінансуються і займаються, назвемо так, «лагідною експансією» на чужі родючі землі. Вони розвивають власну систему землеволодіння та землекористування у країнах третього світу всіма можливими легальними методами, зокрема через інвестування, лобіювання законів тощо.
У міжнародній аналітичній літературі це називається land grabbing — захоплення родючих земель в інших країнах через використання легальних методів інвестування. Це поглинання іноземними інвесторами або великими національними монополістами і концентрація приватної власності на землю.
І це одна з найбільших загроз для продовольчої безпеки країни-одержувача «інвестицій». За даними міжнародних досліджень від Land Matrix Partnership, з 2001 року іноземні інвестори поглинули понад 250 млн га родючої землі у країнах третього світу. Це площа, що в чотири рази перевищує територію всієї України.
У тих бідних країнах, де є велика кількість родючої землі, але вона перебуває під контролем іноземних корпорацій та фондів, нерідко спостерігається гостра продовольча криза. Бо інвестори відправляють продукцію на експорт за світовими цінами, які не по кишені бідному місцевому населенню. Це відбувається, наприклад, у Мадагаскарі та Судані.
Що нас може чекати? У нинішніх умовах неправової держави і корупційності судів; тотальної бідності та юридичної неосвіченості селян; недоступності для них кредитів на ведення фермерської діяльності; відсутності обліку земель сільськогосподарського призначення; відсутності державного банку землі? Юридично неграмотних селян обдурять і землі скуплять, наприклад, уже згадані вище іноземні корпорації добробуту.
Кожне поле за селом уже належатиме комусь, продукти харчування дорожчатимуть, оплата праці селянина зменшиться, маленькі фермерства зникнуть.
Результатом купівлі-продажу землі, за песимістичними прогнозами, може стати перетворення України на Латинську Америку — край поміщицьких латифундій зі страшними злиднями трудівників і не менш страшним свавіллям поміщиків.
Підтримку у відкритті ринку землі влада шукала серед тих людей, які мають свої маленькі паї і хотіли б їх продати. Але ринок землі — це не лише про ваш пай, це про сотні тисяч гектарів державної землі сільськогосподарського призначення. Необлікованої офіційно.
Відкриття ринку землі в умовах нашого нинішнього суспільного ладу (тобто олігархії) — це дозвіл узаконити землю, якою заволоділи незаконно раніше, це можливість скупити її спершу нашим олігархам, а потім через них уже й іноземним корпораціям.
Адже це вже буде приватна власність, так? І приватні власники вже зможуть згодом продати її наступним власникам, еге ж? При потребі законодавство по ходу підкоригується, якщо продовжуватиме правити олігархат, — не сумнівайтеся. А якщо у кубі цієї землі буде прісне озеро, то й воно автоматично перейде у приватні руки. Чи бурштин, чи археологічні зони, та будь-що.
Ще раз згадаю про ваучерну приватизацію 1993-94 років, коли кілька майбутніх олігархів підгребли до рук усі підприємства, усю промислову власність країни. Сильно ви тоді виграли на цьому? Невже ви не бачите, що це ті самі граблі? А здавалося, рухаємося в бік цивілізації.
Були адекватні пропозиції про створення державного банку землі. Це якраз про інтереси звичайних людей. Якщо власник має пай і хоче його продати — продає земельному банку за нормальною фіксованою ціною.
Якось із тим усім опускаються процеси децентралізації та інтереси місцевих громад. Адже з такими темпами передавати у розпорядження місцевим громадам уже не буде що. А земля — це ж найбільший ресурс для розвитку.
Інший ракурс. В України багато кредитів. Законодавство, яке дозволяє розраховуватися «бартером» за зовнішні борги України, ухвалили за попередньої влади.
Так, у Законі України «Про цінні папери та фондовий ринок» стосовно державних деривативів щодо реструктуризації державного та гарантованого державою боргу та його часткового списання» у 2015 році зроблено дуже небезпечну закладку. «3. Частину чотирнадцяту статті 10 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» викласти в такій редакції: «14. Виплата доходів і погашення державних облігацій України здійснюється грошима або в іншій формі за згодою сторін». Тобто цією формою може бути земля?
Ірина ЮЗИК
