Для диктатури реформ гроші на завадять: головні виклики для нового міністра спорту Вадима Гутцайта

Здавалося б, чи доречно нині, коли загроза COVID-19 стає жорсткою, розмірковувати про чехарду з українськими міністерствами?

 

 

Але, якщо дивитися в майбутнє з позитивом, то явно не все одно, що чекає, скажімо, вітчизняні спорт і мистецтво. Чому згадав саме ці сфери — читач швидко здогадався.

 

 

Адже в недавньому складі Кабінету Міністрів «культура», «молодь» та «спорт» були зібрані, даруйте, під єдиною вивіскою.

 

Звісно, подібні парадоксальні суміші траплялися й раніше, коли фізкультурну галузь чіпляли до «сім’ї», «туризму», «освіти» з «наукою», а найчастіше — до «молоді».

 

На жаль, з огляду на стрункість підготовки національних збірних (незадовго до чергової Олімпіади — поготів!), подібна пертурбація відкидала спорт на рік-півтора назад. Адже, яка там координація відділів та управлінь, коли працює ліквідаційна комісія, а менеджери чекають на «листи щастя» про скорочення посад?

Наприкінці 2019 року відбулась, якщо дозволите, прем’єра нової пісні: Володимирові Бородянському доручили очолити Міністерство культури, молоді та спорту України.

 

Ба, більше! До структури насправді ввійшла й четверта чверть — із колишньої «інформполітики», відомої в просторіччі як «МінСтець». Просто, аби не підставлятися, зацікавлені урядовці уникли згадки про неї в табличці на фронтоні.

 

Зізнаюся, що вельми поривався відреагувати статтею негайно. Як через приниження важливого для іміджу держави спорту, так і через появу в надрах новоствореного міністерства проєкту закону про запобігання дезінформації.

 

Оскільки, цій темі на шпальтах «УМ» було присвячено достатню кількість гострих матеріалів, то наразі не додаватиму сушняку в багаття. Щодо «наїзду» на спорт, то друзі радили не квапитися. Мовляв, ще увімкнуть «задню» й вигадають якесь чудернацьке рішення.

 

У принципі, такий «матч парадоксів» ледь не трапився. Маю на увазі створення Державного агентства спорту, яке проіснувало, щоправда, лічені тижні. Втім на певні піар-дивіденди вистачило й цього.

 

Маю на увазі меседж керівника закладу Сергія Левчука, що вартий цитування: «Приємно бути причетним до історії успіху. Я був першою людиною в Україні, яка очолила галузь спорту через перемогу в конкурсі, а не через політичне призначення. Найближчим часом проведемо експертизу й аудит спортивного господарства України».

 

Але, перепрошую — чи не передовірилися ми всіляким тендерам у питаннях, доволі делікатних?

 

Знаєте, від авторитету першої особи в периметрі всього співтовариства завжди залежать майбутні зрушення на краще. На мій акуратний погляд, недавній керманич ряду медіа-груп (вони, за контентом, — на любителя), а в молодості випускник столичного КНЕУ — навряд чи міг бути дороговказом для умовного художнього керівника академічного театру, директора філармонії чи професури консерваторій.

 

Щодо талантів Бородянського–політика — це зовсім інший вимір. Аналогічно, чи переконливою була постать Сергія Левчука, дійсно, ефективного президента Української федерації карате, для ролі, якщо дозволите, пана Спортсмена всієї країни?

 

На результати впливає фінансування

 

З одного боку, чому ні — НОК України дав схвальну оцінку УФК, ледь не як моделі сучасної спортивної федерації? Та, з іншого, карате, а якщо замислитися — одна з його світових асоціацій — WKF, перебуває в олімпійській сім’ї зовсім недавно.

 

Та й реальний дебют у компанії скейтбординга, спортивного скелелазіння й серфінгу заплановано тільки тепер, у Токіо, де на арену (згідно з вердиктом МОК через карантин — уже наступного 2021-го) мають вийти бійці двох дисциплін — Kumite й Kata.

 

Тож, перепрошую — яку, образно кажучи, питому вагу цей вид спорту позиціонує перед наріжними глибами олімпізму — легкою атлетикою, гімнастикою, боротьбою, стрільбою, важкою атлетикою, плаванням та велоспортом, що ведуть літопис з Афін-1896?

 

Готовий визнати — справа дискусійна, але навіть не це головне! Що об’єднувало цієї зими філософію Володимира Володимировича та Сергія Андрійовича? Тверде бажання здійснити стрімку реформу спортивної галузі. Пан Левчук навіть уточнив засіб — створення команди для подолання неефективної «совкової» системи спорту.

 

Не хотілося б виглядати ретроградом, але власний практичний досвід акуратно підказує: Україна спортивна не підготовлена до «зміни коней на переправі» за слоганом «Гірше не буде». Спробую пояснити.

 

Ініціатори пропонують віддати міністерству «масовку» та питання здорового способу життя, а всі функції спорту вищих досягнень, як диктує начебто західний досвід, спрямувати національним федераціям. Отут — стоп! В якості увертюри, довелося б прибрати важливий розділ Закону України «Про фізичну культуру і спорт» зразка 1993-го. Там ідеться, якщо стисло, про те, що діяльність національних збірних команд здійснює «центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику...».

 

Відповідно, той орган управління укладає й договори зі штатним складом. І цей параграф за понад чверть століття ніхто не скасовував! Оскільки постулат Дюма-батька «Шерше ля фам!» напряму підказує, що в даному випадку — забезпечення виграшу вирішує мідної, а насправді золотої гори господиня — мадам скарбниця.

 

За всієї поваги до східних єдиноборств, спроможність бездотаційного здійснення програм розвитку виду спорту в наших умовах підтверджує одна асоціація — футбольна. Ну, з деякими припущеннями, ще гольф. Звичайно, якби свого часу було впроваджено й набуло сили закону надання податкових пільг меценатам спорту — тоді експеримент з автономією федерацій отримав би необхідний імпульс. Але ж цього, досі немає!

 

До речі, коли оголосили про Агентство спорту, а його формували паралельно ще з кількома інституціями (розвитку молоді та громадянського суспільства, охорони культурної спадщини, з питань мистецької освіти тощо), то промайнуло показове застереження — «в рамках бюджету Мінкультури».

 

Екстраполюючи на певний регіон, нескладно уявити, які крихти дісталися б спортсменам і тренерам зі спільного «пирога», коли стандартне облуправління ледь знаходить кошти на підтримку місцевих сценічних майданчиків, клубів або бібліотек?

Досвідчені люди відразу збагнули: найбільша загроза — найнижчий статус. Адже шеф такої агенції, за всіх його прогресивних намірів, не є повноцінним членом кабінету, а отже, повністю залежить від асигнувань, даруйте, залишками від кошторисів «титульної» галузі. Й яка, відтак, модернізація за найкращими єврозразками? Тим паче, подібне ми вже проходили наприкінці 2010-го, коли молодіжну та спортивну сфери підпорядкували — у вузьких межах Держслужби — освітянам, під орудою Дмитра Табачника.

 

Дивина ще в тому, що в структурі Міносвіти й так існує Комітет з фізичного виховання та спорту (колишній СК «Гарт»)!

 

...Сам не розумію, як під час відвідин Олімпійського учбово-тренувального центру «Конча-Заспа» керівниками країни, автор цих рядків встряв абсолютно несподіваним для пресслужби Миколи Азарова запитанням. Мовляв, Миколо Яновичу, напередодні ви слушно згадали вираз «глухий кут» у промові з економічних проблем, а наш спорт, якщо досі в отому куті не опинився, то опиниться, перебуваючи й далі без відповідного рангу.

 

Далекий від думки, що це такий експромт від старого київського єврея–журналіста вплинув на перегляд розкладів із вулиці Грушевського. Спротив фахівців, як мимоволі підлеглих, усе одно відчувався понад два роки немов у повітрі. Й, дійсно, в лютому 2013-го на політичний олімп повернули Міністерство молоді та спорту України, а Равілю Сафіулліну — посаду.

Приблизно так, і навіть хуткіше, сталося нинішнє відновлення в руслі здорового глузду. 4 березня Верховна Рада ухвалила призначення олімпійського чемпіона­1992 у командній першості шаблістів, президента Національної федерації фехтування Вадима Гутцайта міністром молоді та спорту України. 

 

Щодо довіри, то кількарічний стаж за штурвалом відповідного департаменту КМДА зовсім не зменшує тих викликів, які неодмінно зваляться на його мушкетерські плечі. Треба розуміти: у справу отримання спортом цієї топ-позиції-2020 вклалися й президент НОК України Сергій Бубка, й Українська академія спорту на чолі з Ніною Уманець, до якої входять наші знамениті зірки різних поколінь, і профільний комітет парламенту, зокрема, популярний чемпіон греко-римського стилю Жан Беленюк.

 

  Отже, необхідно Вадимові Марковичу ці аванси виправдати. Інакше, як справедливо співав Леонід Утьосов, за що ми боролися?