Швейникам, як нікому іншому, відома така ситуація. Коли людина одягає новий, щойно пошитий костюм, вона світиться радістю, почувається піднесеною і готова не ходити, а літати.
Це і є метою кравців та швачок, найвищою оцінкою їхньої роботи.
А що відчуває людина, яка приміряє з пакета для сміття (а часто саме в таких в Україну звозять секонд-хенд) м’яту, ношену кимось вдяганку? Ніяковість, приниження, меншовартість.
Попри це ось уже тридцять років у державі все робиться для того, аби торжествував не український працівник легкої промисловості, а той, хто збирає на смітниках світу непотріб і продає його в Україні.
Оцінювати це треба не лише з економічної точки зору. Йдеться про обмеження свободи громадян, філософи про це кажуть так: «Свобода людини закінчується там, де розпочинається свобода іншої». Наша особливість у тому, що держава стала спільником тих, хто обмежує свободу українського виробника. Під цим кутом i поглянемо на ситуацію у легкій промисловості.
Комедія зверху і трагедія знизу
Чому ж свобода українського виробника звужена до мінімуму? Однозначної відповіді не дасть ніхто. Але фактом є те, що його наодинці залишили протистояти силам, які тиснуть з усіх сторін. І секонд-хенд — лише найвидиміший зашморг.
Надіваючи його на шию галузі, суспільство змусили приймати це як необхідність. Ви тишком обурюєтесь, але не протидієте засиллю.
Бо ж за тридцять останніх років переконались, що здоровим глуздом у так званих реформах навіть не пахне і змінити щось важко. Мовляв, влада залежить від міжнародних інституцій, не від власного народу. Їхню волю й виконує, адже хоче залишитись біля керма.
Бо ж у наш час влада, яка більше дбає про інтереси власного народу, ніж про зовнішніх партнерів, довго не утримується — закордонні сили знайдуть їй заміну. Прикладів цього ви наведете немало. Як і таких, коли звертались до влади з діловими пропозиціями, а натомість зустрічали глуху стіну.
Зате представники влади постійно гастролюють за кордон «вивчати передовий досвід». Вони ж не стомлюються закликати зарубіжних інвесторів, обіцяючи їм усіляке сприяння. Слова ті обертаються нарощуванням боргів, за які кожен iз нас розраховується з власної кишені. Адже бюджет не манна небесна, а плід праці кожного з нас.
Усе це відомо. А от хто пригадає, коли високопосадовець завітав на загнане в підвал або зруйноване приміщення колишнього заводу, швейне підприємство, побачив, якою ціною прості люди борються не просто за виживання, а за збереження промислового потенціалу України, і поставив перед Верховною Радою та урядом не риторичне, а державотворче питання? Більше того, щоб запропонував шляхи його вирішення, організував роботу і контроль за виконанням прийнятого рішення. Із цим складніше.
Хоча одну таку спробу пригадую. Свого часу прем’єр-міністр України Анатолій Кінах особисто був в Укрлегпромі й підписав Меморандум про співпрацю. У легкій промисловості тоді сподівались, що крига скресне. Та недовго, як мовиться, музика грала. Змінився прем’єр, до відродження галузі нікому більше справи не було.
Тож і вийшло, як у лісі: зверху пошуміло, а внизу стало ще тихіше. Стосовно ж легкої промисловості, то це трансформується так: комедія зверху і трагедія знизу. Можливе й інше порівняння. Плив човен повноводною рікою.
Тридцять років тому вода зникла. Що сталося з човном? Правильно, сів на дно. Вижили на ньому одиниці. От вони й борються за виживання і своє особисте, і галузі в цілому. А за словами філософа, за людську і професійну свободу.
Зрозуміло, за таких умов один у полі не воїн. Галузеві асоціації — це вже відчуття ліктя, намагання спільно відстоювати своє право, крім усього, на людську гідність і свободу.
Позбавивши галузь умов розвитку, горе-реформатори занесли сокиру руйнації й на наукові та освітні заклади, які готували для неї кадри.
І якщо перші впали, то флагман освіти легкої промисловості — Київський національний університет технологій та дизайну не лише вистояв, а й перебрав на себе функції головної науково-дослідної установи галузі.
Сьогодні він — серед найпрестижніших університетів світу. Його інноваційні технології за останні роки відзначені трьома державними преміями в галузі науки і техніки. Він першим серед українських університетів експортує освітній продукт у Китай, де на запрошення місцевої влади відкрив український інститут.
— Наші вчені, — каже ректор КНУТД, академік НАПН України Іван Грищенко, — переконані, що реформи в державі слід розпочинати з себе, а не чекати директив. Виходимо з того, що університет — місце, де розпочинається майбутнє. Кожного окремо взятого студента і держави в цілому. Оскільки ми — технологічний університет, а технології визначають завтрашній день, тож і працюємо на нього.
Усім відомо, що інноваціям у нас не так просто прокладати шлях. Тож в університеті подбали й про те, як пришвидшити впровадження наукових розробок у практику. Досягти цього, переконаний Іван Грищенко, можна лише у співдружності науки, бізнесу і влади. І запропонував для об’єднання зусиль створити Київський освітній науково-виробничий кластер легкої промисловості.
Для чого нам кластер
Не забуваємо, що пріоритетним напрямом розвитку України проголошено інтеграцію в міжнародну економіку, забезпечення економічних та соціальних стандартів населення.
Реалізація цього завдання багато в чому залежить від того, як швидко галузевий принцип розвитку замінить кластерний.
Він характеризується формами й методами зміцнення взаємовигідних зв’язків та взаємодією між економічними суб’єктами в системі виробництва товарів. Крім цього, це спосіб поширення нових знань. В індустрії моди в Україні працює кілька кластерів. Київський — чи не наймолодший.
Його особливість — чітко заявлена освітня функція. Не випадково саме КНУТД виступив ініціатором його створення і забезпечує науковий супровід діяльності всіх підрозділів.
Чому ж новацію підтримали підприємці як вони оцінюють його роботу? Слово співзасновникам Київського освітнього науково-виробничого кластеру легкої промисловості.
Віктор Ліщук, генеральний директор ПрАТ «Чинбар»:
— Чому наше підприємство підтримало ініціативу ректора КНУТД Івана Грищенка? Вона відкриває перспективу відродження галузі, створення нових робочих місць, піднесення людської гідності. Згорнувши у Києві роботу легкої промисловості, влада подала допомогу зарубіжним виробникам. Для потреб міста накуповують на мільярди гривень зарубіжної продукції, яку можна і треба виробляти вдома. Армію й інші силові структури взувають у імпортні черевики. Чи кращі вони вітчизняних? Судіть самі. Строк придатності виготовлених в Україні — рік. Завезених — удвічі менший. Нашому ж підприємству — 180 років. І ми хочемо, щоб його історія продовжувалась. Успіху можемо досягти, лише об’єднавши зусилля. На жаль, найслабшою ланкою в нашому об’єднанні виявилась міська влада. Жодних зобов’язань, які вона брала на себе при входженні у кластер, не виконала.
Геннадій Косміна, засновник взуттєвої фабрики ТОВ «Аматі»:
— Хто відвідує міжнародну виставку взуття, шкіри та хутра, яка щороку проходить у Києві, обов’язково констатує: «Взувають столицю в привезені черевики». Чому ж так мало підприємств представляють Київ? Відповідь одна: влада не досить дбає про відродження легкої промисловості. Тому власники виносять підприємства за межі Києва. Тут залишаються лише ентузіасти, які не втрачають надію переломити ситуацію. Тому я дуже вдячний академіку Івану Грищенку, який фактично очолив боротьбу за відродження індустрії моди в столиці.
Людмила Іванова, керівник підприємства «Дана-Мода»:
— Крім усього, кластер — це піднесення людської гідності, розширення і захист наших свобод. Нас, виробничників, горе-реформатори принизили неувагою, нерозумінням ролі легкої промисловості в державі. Водночас науковці КНУТД пропонують технології, які дають можливість успішно конкурувати із зарубіжними виробниками.
Влада цього не помічає. Як і того, що міжнародні експерти, оцінюючи роботи молодих українських дизайнерів, вважають, що вони можуть стати законодавцями моди в Європі.
Чи ж є умови для цього? Відповідь дає молодь, яка продовжувала навчання за кордоном. Вона стверджує, що у КНУТД навчають краще, ніж в інших країнах. Проте реалізувати себе легше за кордоном. Щоб змiнити ситуацію, ми й створили кластер.
Майже тридцять років у державі простежується геноцид галузі. Аби протистояти йому, потрібна опора. Нею є ентузіасти, які борються за виживання і розвиток. Цінність ініціативи КНУТД ще й у тому, що він об’єднав тих, хто хоче і вміє працювати. В даному випадку ситуація, коли інновація не лише захищає свободу працюючих, а й додає їм сили.
Іще одне. Кластер повертає столиці статус центру а не інноваційної периферії. Історія його становлення показує, що належність до периферії вимірюється не кілометрами від географічного чи політичного центу. Центр там, де є інноваційне мислення і така ж дія. Тож у столиці склалась унікальна ситуація. Науковці і виробничники, безсумнівно, — центр. Міська влада уособлює периферію кластеру.
Чи не тому так склалося, що науковці і виробничники обирають справу на все життя і живуть нею? В управлінських структурах останні роки склалась ситуація, коли чиновники на відповідальних посадах довго не затримуються. Часто головним критерієм їх призначення є відданість вищому керівнику, а не знання справи.
Будемо сподіватись, що кластерний тип економіки допоможе зламати й подібну ситуацію. В цілому ж хоча кластер у даному випадку локальний, але й його впровадження порушує глобальні проблеми. Якщо чиновники на місцях не бажають брати на себе відповідальність, то законодавці мають подбати про те, як їх зобов’язати не лише мислити, а й діяти інноваційно. Цього вимагають інтереси держави.
Кластер, підсумовує ректор КНУТД лауреат Державної премії в галузі науки і техніки академік НАПН України Іван Грищенко, — не мода, а необхідність. Приміром, у ЄС у кластерах працює сорок відсотків зайнятого населення. Чому кластер важливий для індустрії?
Скажімо, за радянських часів у Києві надходження до міського бюджету від діяльності легкої промисловості становило 30 відсотків, а нині — у межах десяти. За цими показниками — люди, їхній добробут і комфорт, а зрештою й майбутнє. Одна справа, коли молода людина залишатиметься жити і працювати вдома, а інша, коли шукатиме кращої долі за кордоном.
Зважмо ще на одне. Київський кластер оперативно відреагував на виклики часу. Крім продукції широкого попиту, освоїли виробництво одягу та взуття для армії, засобів індивідуального захисту.
На жаль, сьогодні в Україні бракує необхідної законодавчої бази для кластеризації економіки. Тому не діє відповідна система. Враховуючи міжнародний і власний досвід, вчені КНУТД розробили пропозиції для створення умов розвитку елементів індустрії в Україні на основі кластерної моделі. Ознайомитись iз ними можна, зокрема, з науково-практичної монографії «Розвиток кластерного підприємництва у легкій промисловості міста Києва».
І ще один висновок. Не створення горе-реформаторами умов для розвитку вітчизняної легкої промисловості спричинило те, що світ розглядає Україну як бідняка, скидаючи йому для прикриття тіла ношений одяг. Через це держава, яка здатна бути законодавцем моди в Європі, принижує себе, а не возвеличує розквітом талантів. Чи ж цього ми прагнемо? Зрештою, не забуваймо, що скрізь і всіх зустрічають по одягу...
