На сімох — 86 років колонії. За версією ФСБ, 11 осіб створили терористичну організацію під назвою «Сеть» і збиралися влаштовувати теракти.
Перший мав відбутися під час президентських виборів у квітні 2018 року, другий — під час чемпіонату світу з футболу того ж року. Доказовою базою, на думку слідства, є те, що хлопці зберігали зброю, мали нік-нейми, регулярно виїжджали на польові тренування та грали у страйкбол.
Як заявляють адвокати, зброя була зареєстрованою і мали її не всі учасники угруповання. Страйкбол як доказова база звучить узагалі досить поверхово. Адже ця гра є легальною, і, наприклад, в Україні навіть існує Федерація зі страйкболу.
По суті, це — імітація бойових дій. Зі зброєю та амуніцією. Тільки замість набоїв там — пластикові кульки. У підсумку ФСБ повідомило, що попередило теракти, а всіх підозрюваних затримали.
Від самого початку в справі фігурувало 11 осiб: дев’ятеро з Пензи та двоє із Петербурга. Ще на початку цієї справи на згоду зі слідством пішли Єгор Зорін та Ігор Шишкін. Вони в усьому погодилися з версією слідства та отримали по 3,5 року колонії. У
порівнянні з іншими учасниками справи це мізер. Зорін, окрім того, що зізнався сам, ще й «заклав» кількох своїх друзів: тих, хто не погодився співпрацювати зі слідством, не зізнався у скоєних злочинах і заявляв, що ніяких терактів не планував. Але все перевернулося з ніг на голову після того, як у ЗМІ заявили про жорстокі тортури, яким піддавали хлопців, щоб отримати потрібні свідчення.
Про катування вдалося дізнатися тільки після того, як адвокати юнаків надали ЗМІ свідчення із зізнаннями, про які говорили хлопці. Катування, які над ними проводили, один із засуджених, Дмитро Пчелінцев, що отримав 18 років ув’язнення, описує так: «Людина в рукавичках стала крутити ручку «динамо-машини».
Струм пішов до колін, у мене стали скорочуватися м’язи ніг, мене охопив паралітичний біль, я почав кричати, почав битися спиною і головою об стіну, між голим тілом і кам’яною стіною вони підклали куртку. Все це тривало приблизно 10 секунд, але під час катування мені це здалося вічністю.
Вони стали твердити: «Ти лідер». Щоб вони зупинили тортури, я відповідав: «Так, я лідер». «Ви збиралися влаштовувати терористичні акти». Я відповідав: «Так, ми збиралися влаштовувати терористичні акти». Після публікації і деталей, як саме проводили тортури над хлопцями, адвокати звернулися до суду, щоб врахувати цей факт, проте колегія російських суддів відмовилася вносити цю інформацію у справу.
Урешті, під тортурами хлопці зізнались у тому, що хотіли організувати теракт, але після того, як про тортури дізналися адвокати та правозахисники, у ЗМІ почали публікувати ці розповіді, а рідні та близькі — виходити на пікети, справа набрала обертів.
Згодом молоді люди заявили, що під час катувань їх змусили зізнатися в тому, чого вони не скоїли. «Я роздягнувся, після чого мені сказали нахилити вниз голову і сісти на лавку.
Я сів, мені зав’язали очі тканиною, я був в одних трусах, ззаду руки мені зав’язали скотчем. Почали подавати струм. Тобто це було кілька разів, може, п’ять. Біль був настільки нестерпним, що в мене тремтіли ноги і я падав постійно з лави. А він мене тримав. Іноді він мене бив по ногах, тому що в мене нога тряслася дуже сильно, я не знаю, від чого, — від подачі струму чи від страху.
І він знімав iз мене труси, погрожуючи, що взагалі мене зґвалтує», — розповідає у своєму зізнанні Ілля Шакурський, якого засудили до 16 років ув’язнення. Адвокати запевняють, що ніхто не зважав на надання показів стосовно тортур i слідів від них на тілі підсудних. Також, як заявив Василь Куксов, який у СІЗО отримав відкриту форму сухот, йому пропонували дати свiдчення проти інших фігурантів. В обмін на зміну статусу на свідка.
Що ж не збiгається у цій справі? Частина звинувачених до того, як їх затримали, не була знайома між собою. Хоча в документах слідства йдеться про те, що вони разом планували терористичний акт. На зброї, яку знайшли слідчі, відсутні відбитки звинувачених. А страйкбол, як гра, не може мати доказової бази, адже це один із видів спорту, яким займаються безліч росіян, запевняють адвокати.
Захисники підсудних запевнили, що подаватимуть апеляцію, а рідні та близькі заявили, що й далі готові боротися в цій справі. Ще троє осіб чекають на вирок у Санкт-Петербурзі.
Для когось риторичним, а для когось і відкритим лишається питання, яке поставив під час судового засідання Дмитро Пчелінцев: «Що краще — зберегти своє життя і залишки здоров’я, визнавши те, що ти не скоїв, і підкоритися системі, чи піти до кінця, розказати про тортури, про те, як знущаються у СІЗО, нічого не боятися і вже — будь що буде, але бути чесним перед самим собою?». Відповідь на це питання у кожного своя.
Але врешті російські реалії все більше схиляють до першого варіанта. Які з цього можна зробити висновки? Передусім, що Україна — не Росія. Важко уявити, що щось подібне могло би статись у нас. А якби сталось, то це так просто би зійшло правоохоронцям iз рук. А по-друге — це все не кіно, а реальність, яка відбувається в сусідній країні. І не в 1937 році, а просто зараз, у 2020-му.
