На сцені суцільний безлад... Перекинуті стільці, диван завалений мотлохом, ганчір’я на підлозі.
На задньому плані — шафа та двері, заставлені катафалком, на котрому грають імпровізовані вистави.
Поруч піаніно, ліжко, старенький дитячий візочок, що слугує тацею для їжі, а на стіні — перекошений шедевр Пікассо. Простір дратує несмаком i неохайністю.
А в центрі за столом сидить бабуся (засл. арт. Укр. Любов Колеснікова) в дивакуватому капелюсі, з плюшевим песиком, прив’язаним за зап’ястя, та грає у карти.
Біля неї дядько (нар. арт. Укр. Валентин Судак), чоловік у літах, зверху в класичному піджаку, а знизу в бріджах i шкарпетках на підтяжках, вони колишні аристократи. Поруч Едік (арт. Едуард Брагіда), високий кремезний чоловік, простолюдин.
Згодом до гри приєднується мама (засл. арт. Укр. Наталія Максименко), красива, натхненна жінка, схожа на Музу, починає ранок із сигарети, вона музикант, весь час наспівує химерні мелодії, ходить плавно, ніби танцює танго під якісь витончені ритми.
Останнім за стіл сідає батько (засл. арт. Укр. Олександр Куковєров), артист, експериментатор, бунтар свого часу. Його постать громіздка, фактурна, вiн дещо схожий на престарілого Аполона, що наїв зайвий животик.
У чудних кудлатих капцях і шовковій піжамі, з розкуйовдженим волоссям, вискакує на стільці та виголошує революційні гасла, спонукає до експериментів , після чого театрально перевертає стільці, творить хаос навкруги.
Це герої вистави «Танго» за однойменною п’єсою всесвітньо відомого польського драматурга Славоміра Мрожека у Чернігівському академічному театрі ім. Т. Г. Шевченка. Режисер вистави Андрій Бакіров на прикладі однiєї конкретної сім’ї показує проблеми цілого суспільства, в якому живе кожен iз нас, говорить про прагнення нами до щасливого гармонійного життя та проблеми і перепони, які заважають нам у досягненні цієї мети.
Головний герой — Артур (арт. Сергій Пунтус), освічений, розумний хлопець. Палко бажає змінити устрій своєї родини, започаткувати певні моральні правила, цінності, принципи та нову систему, що змогла б повернути повагу, любов, порядок та естетику між рідними людьми. Витончений, у красивому класичному чорному костюмі, приходить він iз навчання додому, в безлад, де його рідні весь день грають у карти та придуркувато регочуть.
Нервовий, напружений увесь час потирає руки, куйовдить волосся, його рухи гострі та динамічні, простір ніби виштовхує його геть, але він намагається змінити його, прибирає кімнату, піднiмає перекинуті стільці, заганяє бабусю на катафалк, змушує батька застебнути ґудзики піжами, з якої огидно стирчить пузо.
Вступає при цьому в гострі світоглядно-філософські дискусії з членами родини щодо їхнього безпринципного анархічного способу життя. Пропонує родині кардинальні зміни, просить бабусю поблагословити їх на весілля з коханою Алею (арт. Наталія Пунтус).
Весілля пишне, традиційне, з фраками та метеликами, з кортежем i лакеями. На його думку, церемонія у такій вишуканій формі змусить родину побачити всі перспективи життя, наповненого моральними принципами та глибинними сентенціями.
І ось цей день настав. Ритми експресивного танго змінюються на мелодійного Баха. Герої з’являються у чорному класичному вбранні. Лише наречена — у білому, з довжелезною фатою. Сама вона виглядає блідо, рукавички їй тиснуть, а фата постійно сповзає з волосся.
Говорить, що невпевнена в цьому кроці, чи любов Артура взаємна, чи він одружується зi своїми принципами. Мати у довгій чорній сукні зі шлейфом удає, що комфортно почувається, помітно нервує, шукає в піаніно сховану пляшку з випивкою, а не знайшовши, втамовує спрагу водою з вази.
Батько у чорному фраці, з метеликом, його все страшенно дратує, він хоче розслабитись, весь час намагається позбутися свого одягу. Вся атмосфера сцени, моторошна музика, та вікно на задньому плані, яке постійно відчиняється протягом, навіюють якийсь трагізм i передчуття чогось страшного, фатального.
Тільки бабуся світла, щаслива, лягає на катафалк i радісно помирає, так, ніби знайшла собі прихисток і місце в цьому будинку.
Здається, що всіх влаштовує та абсурдна дійсність, у якій вони існують. Дядько грає на два фронти, боягузливо підтакує Артуру, що розділяє його погляди, а за спиною продовжує грати в карти та підтримувати решту родичів.
Він просто звичайний підлабузник i пристосуванець. Батько, знаючи про зраду дружини, продовжує терпіти в домі Едіка, прикриваючись вільною філософією буття та свободою вибору. Матері так жити зручно, Аля не здатна збагнути світогляд коханого.
Збагнувши свій провал, Артур приходить на весілля п’яним та обзиває всіх напудреними трупами. Одержимий, вiн вискакує на білий весільний стіл і фанатично проголошує фінальний монолог про ідею смерті, страху та сили, яка всіх тримає в залізних рукавицях. Схожий на страшного божевільного тирана, і тільки зізнання коханої у зраді з Едіком вибивають його з цього стану. Тоді ним заволодіває єдине бажання помсти.
Але Едік помстився першим, кількома ударами він убиває Артура. Власне, тут і розкривається образ дворецького, який спочатку був незрозумілим героєм у цьому будинку. Хтивий, нахабний, хамовитий негідник, проте всі говорили, що він природний, простий і має право бути таким, який є. Далі він усе більше вражає своїм цинізмом i приземленістю.
Для нього все надто просто: їсти так їсти, спати так спати, немає нічого вищого за стелю і глибшого за долівку. Тож після вбивства наказує дядькові, на правах нового господаря, зняти з нього черевики та запрошує на танго над трупом Артура — це стає символом перемоги смерті, страху і сили над масами. Усі решта схиляють голови та, як покірні вівці, ідуть за новим господарем i навіть шукають позитивні сторони в ньому.
Дивна, абсурдна ситуація відбулася на сцені. І в нашому житті чимало подібного коїться, дивного та абсурдного. Багато сімей сьогодні живуть подібним життям, без поваги, принципів, векторів, та сенсів. А юних світлих інтелектуалів убивають, нищать, катують. Натомість такі цинічні хами, злодії, тирани, як Едік, правлять «покірними вівцями» та вправно танцюють на трупах.
