Нас запрошують у пекло: препарування тоталітаризму у фільмі про Харків кінця сталінського періоду

Минулої середи на екранах Берлінського фестивалю показали конкурсний фільм, до творення та виробництва якого причетна й Україна. Йдеться про картину «Дау. Наташа» (спільна продукція Німеччини, України, Росії, Нідерландів) режисерів Іллі Хржановського та Катерини Оертел.

 

Проєкт, який триває від 2008 року і який розрісся надзвичайно — по суті справи маємо цикл фільмів, де, як зазначено у фестивальній анотації, зроблено «аналізи тоталітаризму».

 

Чому «Дау»? Бо все починалося із задуму фільму, у центрі якого видатний фізик Лев Ландау, у побуті просто «Дау». Учений, як відомо, працював у відповідному секретному інституті у Харкові — цим передусім і пояснюється участь українців у проєкті.

 

Одначе минали роки, фільм ріс-ріс і ніяк не хотів завершуватися. Бо первісний, наскільки я розумію, задум пішов далі: Хржановський (нині йому 44 роки, в його активі досі була тільки дебютна стрічка «4») наважився на мультимедійний, мультидисциплінарний проєкт, метою якого є докладний і нещадний аналіз сталінського та постсталінського тоталітаризму.

 

Крім власне конкурсної стрічки, у програмі Berlinale Special покажуть картину «Дау. Дегенерація» (режисерську пару з Хржановським тут складає Ілля Пермяков). Її демонструють в останній буквально день фестивалю, і я, на жаль, не побачу її. Таких фільмів декілька — усіх не бачив, здається, ніхто.

 

Утім не всі й хочуть бачити. «Дау. Наташа» уже заборонили в Росії — за нібито порнографічний характер ряду епізодів. Хоча справжня причина є очевидною: критикувати совітський режим у такий радикальний спосіб, який дозволили собі автори, нікому не дозволено. 

 

Отже, Харків, кінець сталінського періоду. Секретний інститут, де учені-фізики розробляють теоретичні та практичні основи сучасної зброї. Хоча війна тільки-но скінчилась, однак уже готуються до нової.

 

Проте ми тут, у «Дау. Наташа», майже не бачимо наукових працівників за роботою — центром подій є буфет, де царюють-владарюють Наталя (Наталя Бережна) і Ольга (Ольга Шкабарна). До речі, всі персонажі стрічки мають ім’я і прізвище акторів, які виконують відповідні ролі. Навіть коли йдеться про французького вченого Люка (в цій ролі Люк Біге), котрий залучений до частини робіт (французи ще в ролі союзників, вочевидь так).

 

Тут панує «буфетний комунізм» — ніяких грошей, кожному за потребою, бо ж і від кожного — за максимумом. Науковці сходяться тут світською компанією, п’ють-їдять, весело й іронічно спілкуються. А вже коли вони зникають, тоді настає час двох жіночок — Наталі (вона тут головна, їй років сорок) і Ольги, ще молодої й звабливої.

 

Вони зачиняються й напиваються (напевно це трапляється часто) до нестями і повної «веселості духа і плоті», заїдаючи все те продуктами, які були на той час стовідсотковим дефіцитом. 

 

Підігріта алкогольними парами свідомість жіночок сприяє розробці всіляких цікавих тем — про вірність любові, наприклад. До речі, починається фільм (ще до титрів), за темного екрана, звучанням української народної ліричної пісні, яку співає Наталя.

 

Про свою українськість вона згадає ще раз, ніжачись у ванній — мовляв, ми, українки, любимо воду... Й на цьому — все; одіж совітська (із знаменитою жіночою білизною тих часів включно), мова спілкування так само. Тут немає українців, росіян чи ще когось: тут усі совєтскіє, ну і француз на додачу, потенційно «антісовєтскій» елемент...

Із тим Люком, веселим французом, Наталя і переспала, з усіма цікавими публіці подробицями. Це був вінець бравурної вечірки на квартирі Ольги. Напевно, що передусім ці епізоди дозволили російській цензурі скласти свій негативний вердикт.

 

Ступінь одвертості тут справді майже замежева, але ж у фільмі практично всі епізоди такі: сказати б антропологічні. Ні камера оператора, ні «ножиці» режисера, ні самі актори і акторки не встановлюють обмежувальну рамку кадру чи епізоду. Що є — те й показують, те й відтворюють.

 

Так само у наступних епізодах, де ми бачимо, як і в який спосіб Наталю приймає майор Держбезпеки Азіппо (природно, що саме так і прозивається актор Владімір Азіппо). Його цікавить, у першу чергу, компромат на Люка, його нібито «антирадянська, підривна» діяльність. Від Наталки й вимагається той ком­промат.

 

Спершу вона тримається з гідністю, але недовго: суперцинічними, просто шоковими (у тому числі для глядача) методами майор швидко опускає жінку нижче уявної життєвої лінії. І та погоджується та все напише.

 

Понад те, у фіналі зробить усе, аби викликати у майора інтерес до себе як жінки. Знайомий мотив: жертва іноді починає любити ката... Ну, хоча б для того, аби той не схрумкав усю її «налічку» до останньої кісточки.

 

У контексті усього фільму його перша половина викликає вже інше ставлення: тоталітаризм не тільки у діях озвірілої влади, її носіїв, нездорова тотальність визначає навіть поведінку двох буфетниць, простих тобі громадянок СРСР, які, потрапивши у зону, закриту для таких самих громадян, у своїй поведінці втрачають краї, відпускають гальма. Бога ж немає — і все дозволено: і низам, і верхам. А бог тоталітарний — він же ніби свій...

 

Ось для чого знадобилися тут от сі уявні «археологічні щіточки», якими автори відгрібають пізніші барвники і фарбочки історії і тенденційних істориків. І ми бачимо, що пекло було й тут, унизу.

 

Людина з легкістю «відпускає» себе на волю внутрішніх поривів (а там, усередині, скільки демонів!), тож і не дивно, що, зустрівшись, у натурі, зі справжнім демоном (в образі того самого майора Азіппо), Наталя намагається узгодити свої «лекала» й «трафарети» з демонськими. Свій свояка пізнає без особливих випружень... 

 

У Росії фільм (повторюю, це тільки фрагмент величезного екранного полотна) заборонили. А як показати його в Україні? Теж непросте завдання. Хоча б тому, що у фонограмі неміряно нецензурної лексики. Одверті епізоди злягань — тут простіше: віковий ценз. Але треба, треба показувати: гіркі, але справжні ліки від захоплення тотальними і тоталітарними доктринами.

 

Минулої ж середи у великій фестивальній програмі показали очікуваний всіма фільм «Берлін. Александер Платц» 39-річного німецького режисера Бурхана Курбані (сам він афганець за похо­дженням).

 

Колись було знято добре відомий однойменний фільм Фассбіндера, який став класикою сучасного кіно. Курбані переносить події стрічки у ХХІ століття.

 

Його герой, чорношкірий Френсіс (Велкет Бункуе), із тих, хто дістався з африканського континенту до Європи, в надії отримати шанс на інше, достойне життя. Образ того життя виплеканий у нього спільно з коханою жінкою, яку засмоктала морська безодня.

 

Видиво тієї смерті раз по раз виникає у свідомості Френсіса — і не випадково: так само життя німецької столиці, такої далекої нібито від будь-якого тоталітаризму, з його пекельними подробицями, тягне на дно молодого африканця. Одне пекло римується з іншим.

 

Картина вимагає докладнішого аналізу, поки що скажу тільки — тригодинний фільм виглядає переобтяженим зайвими подробицями, тягучістю ритму. Хоча в цілому його пафос, у тому числі критичний (щодо сучасного західного суспільства), викликає повагу і увагу.

У фестивальній програмі Panorama Documente показали документальну картину «Котлован» російського режисера Андрєя Грязєва. Її автор нічого сам не знімав — він використав ряд телевізійних сюжетів російських телеканалів (як там і сям у Росії провалюються під землю люди, будинки і машини, враження — сама Росія суцільний тобі котлован), а також відеоролики з Ю-Туба.

 

Ролики, зняті простими російськими громадянами, які покликують до президента Путіна: порятуйте, даруйте надію, замініть підле і ненажерливе чиновництво російське, природа якого навряд чи змінилась з часів Миколи Гоголя. 

 

А потім екран вибухає прокльо­нами. Найбільше дістається самому Путіну (знищив Росію, його челядь убиває все живе), хоча саме перед його образом час від часу люди опускаються на коліна.

Картина російського життя справді пекельна: повна розруха, люди живуть у немислимих часто умовах. І — нічогісінько не робиться. Мат лунає стоповерховий... 

 

«У таких нелюдських умовах,— пояснив Грязєв, виступаючи після показу стрічки,— живе 75-80 відсотків Росії. Звичайно, якщо відмінусувати Москву, Санкт-Петербург і ще пару великих міст — там життя інше...». 

 

Словом, пекло влаштовується не всім. Російський президент надто добре знає історію: революції відбуваються тільки у столицях, там пекельного вогнику повинно бути поменше. А інші — хай гріються за життя, готуються до пекла майбутнього...

 

Берлінале завершується в суботу, коли вручатимуть «Золотого» та «Срібного ведмедів». Не буду гадати щодо можливих переможців — вибір цього разу доволі широкий. Фестиваль вочевидь цікавіший і різноманітніший, аніж це було в останні роки.