«Академік Вернадський»: як Україна отримала власну дослідницьку станцію в Антарктиді

З 1996 року над станцією «Академік Вернадський» майорить український прапор. 

Фото з сайта kpi.ua.

У першій половині 1995 року до мене звернулася група вчених НАН України, серед яких були  академік, директор Інституту геології Петро Гожик, Юрій Оскрет (відомий полярник, п’ять разів побував у Антарктиді. — Ред.) та інші.

 

Вони прохали прийняти делегацію Британського антарктичного союзу і підтвердити зацікавленість України в отриманні від Британії антарктичної станції «Фарадей». Працював я на той час керівником Служби гуманітарної політики адміністрації президента України. До відома Служби входили питання розвитку освіти, науки, охорони здоров’я, культури та інші гуманітарні сфери.

 

Я із задоволенням погодився, оскільки розумів важливість отримання Україною такої станції. Зустріч відбулася в адміністрації президента. Я, як міг, вихваляв перспективи передачі станції Україні, зокрема обіцяючи проведення тих досліджень, що велися Британією на станції із середини XX сторіччя. А це було однією з умов британців. Потім розповів про наукові можливості України, а вони тоді були маловідомі у світі.

 

Домовилися, що британці поїдуть до Харкова, аби особисто ознайомитися з нашими науковими і технічними можливостями. Зробив я ще одну заяву. Без узгодження із президентом Леонідом Кучмою (хай виба­чить мені Леонід Данилович) я від його імені запевнив у зацікавленості України в передачі станції «Фарадей».

 

Гості пішли задоволеними. Наші вчені також. Відбулася поїздка і до Харкова. Усе це допомогло британцям остаточно ухвалити рішення про передачу станції саме Україні.

 

Пізніше я був у складі делегації України, яка відбула в Лондон для участі в підписанні угоди. Від імені України відповідний документ підписав посол України в Британії Сергій Комісаренко.

Ми також побували у Британській антарктичній службі (у Кембриджі), ознайомилися з її роботою.

Прийшов час відправляти українську частину об’єднаної експедиції, яка мала разом iз британцями здійснювати першу зимівлю. Саме під час цієї зимівлі було передбачено офіційну передачу станції «Фарадей» і підняття Прапора України вже над станцією «Академік Вернадський».

 

Полярники звернулися до мене із проханням допомогти із Державним прапором. Я потурбував відповідну службу адміністрації президента України.

 

Отримав велике полотнище, з тих, що вивішують на будівлі адміністрації, і, розуміючи неповторність моменту, акуратно зробив підпис на тій частині, де закріплюється древко. Саме цей Прапор України і був піднятий першим на флагштоку станції «Академік Вернадський».

 

Станцією довелося активно займатися не тільки в адміністрації президента, а ще впродовж п’яти років перебування на посаді міністра освіти і науки України. І головне питання було в забезпеченні фінансування. Далеко не всі можновладці розуміли значимість набуття Україною статусу антарктичної держави.

 

Я проводжав нашу експедицію, яка відбувала на зимівлю з Одеси на кораблі «Ернст Кренкель». Знаю, з якими проблемами дослідники добиралися до станції.

 

До речі, в один із перших років до складу зимівників було включено дві жінки. Одна з них і член експедиції  побралися... З іншою були проблеми, але про це розповідати не обов’язково.  Тому інформація про те, що в 2019 році вперше до складу антарктичної експедиції було включено двох жінок, зовсім не відповідає дійсності.

ДО РЕЧІ

Найбільш складною для мене була сторінка, пов’язана з Антарктидою у 2004 році. У Кейптауні (Південна Африка) проходила чергова зустріч країн- учасників Антарктичного договору. Я був міністром освіти і науки і, згідно з рішенням уряду, очолив делегацію нашої країни.

 

Україна вже була членом цієї організації з 1994 року. Але наш статус був неповноцінним: ми не мали, як й інші два десятки країн, права голосу. Консультативною стороною могли стати лише країни, які ведуть в Антарктиді щорічні наукові спостереження.

 

На той час Україна вже кілька років мала станцію «Академік Вернадський», і ми напередодні подали відповідну заявку, розгляд якої був включений у порядок денний наради.

 

Після позитивного рішення було передбачено традиційний прийом iз нашого боку. Тож ми, щоб вразити гостей традиційною українською гостинністю та зекономити кошти, захопили із собою і провезли майже через усю планету хорошу українську горілку і сало.

 

Але особливістю набуття статусу консультативного члена була одноголосна підтримка всіх уповноважених членів, яких на той час було два з половиною десятки, серед яких єдина пострадянська країна — Росія, якій цей статус автоматично дістався після розпаду Радянського Союзу.

 

Перед вильотом iз Києва від одного з зарубіжних посольств ми отримали інформацію про те, що Нова Зеландія, а з нею Австралія і, можливо, ще деякі країни заперечуватимуть щодо надання Україні статусу консультативного члена.

 

Для нас це було неочікуваною звісткою, розбиратися вже не було часу, і наша делегація вирушила через Франкфурт, через усю Африку в Кейптаун. 

 

По прильоту — а це був вихідний день — я почав шукати делегацію із Нової Зеландії, аби прояснити суть претензій. З’ясувалося, що кілька років тому два кораблі, що на той час належали російській компанії, здійснювали незаконний вилов риби і були зафіксовані відповідною службою Нової Зеландії. Але їм вдалося втекти, їх не було затримано.

 

За два-три роки ці кораблі здійснювали вилов риби уже в законний спосіб біля берегів Нової Зеландії, і один iз них зламався. Тепер вони вже належали українській компанії, мали іншу назву і були приписані до порту Севастополь. Новозеландські морські служби вирішили надати допомогу і з’ясували, що це — давній порушник.

 

Попереднім власником вони не цікавилися, а всі претензії пред’явили Україні. На їхні вимоги покарати порушників відповідні структури України не прореагували, що додало завзяття новозеландцям. А тут трапилася нагода покарати державу-«порушника». 

 

На всі наші запевнення, що винне не наше міністерство, що ми розберемося й таке інше, новозеландці не знімали вето. А разом з ними з почуття солідарності про це ж заявили Австралія та Франція.

 

Мої бесіди з ними не допомагали. Напруга була велика. Усього не переказати. Якщо коротко, то після нашого звернення до МЗС України Посольством України в Москві (посол Микола Білоблоцький) було проведено перемовини з Посольством Нової Зеландії в Росії і через державні гарантії щодо суден-порушників було знято вето на набуття Україною більш високого статусу в Антарктичному договорі. Але це було далеко не останньою проблемою. Тепер проти виступила Росія.

 

Інтереси Росії представляв її посол у Південно-Африканській Республіці. Формальним приводом був закид, що Україна претендує на колишні антарктичні станції Радянського Союзу. На наші запевнення, що це не так, що в нашої країни є колишня станція «Фарадей», що значно комфортніша за будь-яку радянську, і нам більше не потрібно, була відмова.

 

Як доказ росіяни посилалися на лист Кабінету Міністрів України початку 90-х років за підписом першого віце-прем’єр міністра Ігоря Юхновського про те, що, мовляв, Україна просить передати їй одну з колишніх радянських станцій.

 

Щиро кажучи, ніхто з нас не знав про цей лист, і проблема для України геть вичерпалася після появи станції «Академік Вернадський». Істинна причина такої позиції Росії полягала у прагненні представляти в Антарктичному договорі всі країни СНД.

 

Така позиція у ті часи була притаманною Росії, зокрема й у питанні приєднання України до Болонського процесу у вищій школі.

 

Знову ж таки довелося підключати центральні органи влади у Києві. Активну роль тоді зіграв міністр закордонних справ Костянтин Грищенко.

 

Врешті-решт вдалося відбити претензії Росії. І от відбувається засідання членів Антарктичного договору. Ставиться питання щодо України, ніхто не заперечує, я як голова делегації роблю коротку промову і переходжу на сторону столу засідань, де розміщуються представники країн, що є консультативними членами. Попереду несуть прапор України і розміщують його за моєю спиною.

Увечері ж ми за підтримки місцевого ресторану і «за участю» наших припасів організували фуршет, на який прийшли представники різних країн. Але в найбільшому складі були росіяни, які знали смак нашої горілки і сала й усе наголошували, що вони нас підтримали, намагаючись згладити явно недружню позицію до нашої дер­жави. 

 

Тільки сівши в літак, я зміг скинути напругу. І з почуттям виконаного перед Україною обов’язку ми вирушили додому. 

 

Тепер до числа учасників договору входять 47 держав, із них 28 мають статус консультативних сторін, і серед них — Україна. Крім Росії, єдина з пострадянських держав.