Фільми — це передусім історії про щось. Далеко не тільки це, одначе ж якщо картина розвалюється на окремі сегменти, то це означає, що стежити нам, глядачам, на екрані нема за чим.
Водночас це ще й історія як, власне, велика історія усіх нас — навіть тоді, коли йдеться про приватні, камерні оповіді, все одно в них прозирає історія велика.
Трагедія, що переходить у комедію
Особливістю сучасного життя є те, що в ньому велика історія як така завершилась. Принаймні так це виглядає у деяких відомих концепціях щодо «кінця історії». Мовляв, розвиток тривав-тривав, та й дотривався: усе сформовано, дім історії побудовано, лишається у ньому жити-поживати, горя на свою голову не шукати. Про це і стрічка з великого конкурсу «Видалити історію» французьких режисерів Бенуа Делепіна і Густава Керверна.
Їхні герої живуть у провінційному містечку, де кожен будинок схожий як дві краплі води на інший, так само, як і технічна й меблева начинка кожного. І люди схожі, бо ж мислять за однією й тією ж матрицею. Й відтак не дано таким людям творити історію — вона якщо й твориться, навіть у приватному секторі життя, то поза їхньою волею і свідомістю в цілому.
Схожі ці люди, а все ж не надто. На цьому значною мірою й вибудовуються сміхові епізоди французького фільму, який викликав у фестивальному залі постійний і щиросердний сміх. Інтелектуальна комедія — рідкісний нині продукт. І водночас претендент, як на мене, на один зі «срібних ведмедів».
А от в іншому фільмі великої конкурсної програми, «Перша корова» американки Кейлі Рейчард, йдеться про старт історії — бізнесу по-американськи, яким він народжувався на початку ХІХ століття. Не у великих містах, а на великих американських просторах, де тьма-тьмуща людей, чиє знайомство з законом обмежувалось звуками куль із пістоля чи рушниці.
Деякі з них інтуїтивно вловлювали необхідність щось там накопичувати, формувати початковий капітал, з якого потім і почав проростати бізнес крутіших масштабів. Двоє персонажів стрічки заробляють на відкритих ними борошняних «пиндиках», що смажаться в олії просто на очах у публіки.
А молоко для ефективнішого кулінарного бізнесу вони добувають у єдиної в тій місцині корови — доячи її потайки від господарів. Зрештою, це й спричинило до локальної війни: господарі «правильної» моральної орієнтації проти «неправильних» — тих, що з мораллю не дружать, інтуїтивно вловлюючи, що бізнес поганенько узгоджується з моральним кодексом будівника капіталізму.
Отак і «недоузгоджувались» до нинішніх часів, коли великий бізнес на дух не приймає будь-які моральні кодекси, попри наші недавні явлення (мовляв, у капіталістів там шик-блєск, краса суцільна і все за правилами).
«Перша корова» — про початки цього процесу, який не зупинився тільки тому, що у тій війні торба з грішми дивом уціліла... А не вціліла б — можливо, й досі та корівка паслася б собі спокійно, на радість її правовірним патріархальним хазяям.
Археологія по-кінематографічному
Румунський фільм «Друкарський принт» режисера Раду Джуде (фестивальна програма Forum) продовжує розкопувати поверхи режиму Ніколає, Чаушеску. Здавалось, Нова хвиля румунського кіно все вже розкопала і все винесла на поверхню, під софіти історії — аж ніц, є ще про що говорити.
Сказати б, археологічне кіно. Хоча, кажучи віддверто, фільм виглядає надто дидактично, з великим «стендапними» вставками з акторами, які віщують і викривають. Цікавими є тільки, хоч як дивно, епізоди із самим диктатором Чаушеску — от ся дитяча гра у велич, з фактичною ігнорацією реальності як такої.
Щось подібне було і в СРСР у часи Брежніани. Театр одного актора, де всі інші — масовка. Продовжуватися довго таке не могло, скінчилось — відомо чим. От тільки історія учить тому, що вона нічому і нікого не учить: ні диктаторів, ні народ, ні інтелектуалів.
Своя археологія у героя фільму «Сибір» (великий конкурс) 68-річного Абеля Феррари. Героя цього, на ймення Клінт, як незрідка у Феррари, грає знаменитий американський актор Віллем Дефо. Клінт цей — річ у собі, тому й у «Сибір неісходиму» забився, тут він чужий, тут він сам по собі — хоча б тому, що й мови не знає. Невеличкий бізнес, алкогольні напої, чаї всілякі.
Серед відвідувачів трапляються дві місцеві жінки, бабця і її доросла онука. Теж погрітись прийшли. Бабця (у титрах зазначено прізвище виконавиці — Розуменко; напевно, що з тих українців, що виїхали до Сибіру і Далекого Сходу на початку ХХ століття) говорить російською, але з доволі помітним українським акцентом.
Випивають дружно, утрьох, з Клінтом, горілочки («водочкі»), а потому бабця викладає новину — онука вагітна, і ще й як вагітна (демонструють цей факт у натурі, оголюючи пишне тіло молодої жінки).
Здавалось би, ось він, той момент, коли Клінт вийде із своєї ніші, життя дарує йому можливість здобути сім’ю, своє, інтимно прогріте і облаштоване середовище... І герой справді поринає у ласки.
Поринає ненадовго. Не випадково, що у цих епізодах російська мова не субтитрується англійською — вона не входить у свідомість героя Дефо, вона чужа йому, як, власне, і будь-яка інша. Не його це шлях.
Далі він занурюється у мандрівку в самого себе, або, як сказано в анотації до фільму, «мандрівка стає танком з демонами». У чомусь класична, відома з часів сюрреалізму, техніка потоку свідомості, в якій скануються хворобливі епізоди марень, намагань хоч якось домовитись з тими самими демонами.
І все це на тлі велетенських сибірських просторів, прекрасних і незглибних космічних планів, крізь які в душі людські дивиться сам Бог. Ні-ні, для душі, зацикленої на своїх внутрішніх образах і ритмах сонце буття поволі, але невпинно згасає... Не подивуюсь, якщо фільм отримає один із призів Берлінале. Але не Дефо, звичайно, тут не люблять винагороджувати уже й без того «безсмертних» акторів.
Те, що приватна історія може бути цікавою й виразною, довів 71-річнй французький режисер Філіпп Гаррель у фільмі «Сіль сліз». Судячи з цієї стрічки, її автор у молодості пережив зачарування Нової французької хвилі.
Аби підкреслити той чар, він використовує чорно-біле зображення (до речі, у сучасному авторському кіно це трапляється усе частіше), особливу ліричну атмосферність любовних епізодів, а головне — прагнення повернутись у той час, рубіж 1950-60х (хоча це й не акцентовано). Приватне, інтимне навіть життя тут є знаком епохи — саме так тоді відчували, саме так переживали любовні захоплення, саме такою — у підсумку — і була історія.
Історію творять усе ж люди, якщо вони не забувають, хто вони є і звідки!
