Українці 21 лютого традиційно відзначають День рідної мови. Почали це робити з 2002 року, відколи президент України підписав відповідне розпорядження про відзначення Міжнародного дня рідної мови.
За оцінками фахівців, заснування Дня рідної мови має велике значення, адже із 6 тисяч мов, які нині існують у світі, значна частина перебуває під загрозою зникнення в найближче десятиліття. Щороку перестають вживатися близько десяти мов.
Для того щоб мова не зникла, за свідченням науковців, необхідно, аби нею спілкувалося принаймні сто тисяч людей. Тож чи загрожує нашій мові зникнення? І що маємо гуртом робити, аби наша рідна мова почувалася господинею, а не бідною пасербицею у власній домівці?
Національний характер освіти
Американець українського походження Ігор Трохимчук, приїжджаючи в Україну, щоразу ставить одне й те саме питання: «Чому на вулицях так рідко почуєш калинову-солов’їну?» «На уроці все нібито непогано — лунає рідне слово, заздалегідь підготовлені школярі жваво цікавляться моїми книжками. Проте щойно лунає дзвінок на перерву, як ситуація змінюється. Наша калинова вмить уривається і повсюди лунає мова окупанта», — дивується іноземець.
Як і кілька десятиліть тому, мовне питання й досі лишається дражливим. Чому ж навіть після Революції гідності рідна мова не здобула належного місця у державі? Аби відповісти на ці питання, звернімося до праць професора Омеляна Вишневського, в яких знайдемо чимало відповідей.
Омелян Вишневський (1931—2019) був активним популяризатором педагогічної спадщини Григорія Ващенка, автором таких відомих в Україні праць, як «Теоретичні основи сучасної української педагогіки», «Український виховний ідеал і національний характер», «На шляху до свободи».
Праці Омеляна Вишневського придатні не лише для теоретичного вивчення. Це практичні поради на щодень — як наповнити освітній процес патріотичним змістом; як виховати характер та яким має бути нове педагогічне мислення. Омелян Вишневський був переконаний: для того, щоб українська мова панувала в освіті, вона повинна природно ввійти в життя усіх учасників навчально-виховного процесу.
У своїх переконаннях Омелян Вишневський спирався на авторитетні праці таких відомих особистостей, як Костянтин Ушинський, Григорій Ващенко, Іван Огієнко. Ґрунтовне знання національної педагогіки дозволило Омеляну Вишневському твердити, що без національного наповнення освіти неможливо виховати патріотів, для яких Україна — понад усе.
«Характерною ознакою деяких педагогічних праць сучасності є спроба вихолостити з нашої освіти і з нашого виховання національний дух, — писав Омелян Вишневський. — Нав’язується ідея, що виховання має наднаціональний, загальнолюдський характер. Киваючи на Європу, деякі педагоги мету свого виховання вбачають у тотальній глобалізації свідомості людини, бо, мовляв, лише так станемо справжніми європейцями. На відміну від європейських народів, які вже давно досягли своєї національної зрілості, ми потребуємо ще пережити романтику власної національної повноцінності. Інакше ми взагалі не відбудемось».
Рідна мова — душа народу
Якщо врахувати, що мова є засобом спілкування, вкрай важливо, аби вона стала природною стихією для кожної української дитини. Якщо з дитячих років є можливість оволодіти мовою на високому рівні, це формує в дитини впевненість у власних силах.
«Формуються такі важливі чинники, як стійкість та самоповага, — наголошував Омелян Вишневський. — Тому так важливо, щоб дитина всюди і постійно говорила сама, а не лише слухала. До того часу, поки з боку вчителів ставлення до рідної мови буде формальним (мовляв, урок відбувся, а за перерву ми не відповідаємо), годі чекати «високих поривань» від школярів. Рідна мова — кров національної культури, її титульна сторінка».
Недаремно Іван Огієнко зазначав, що рідна мова — то душа народу, його живе серце; гине чи занепадає мова — гине й занепадає народ. Омелян Вишневський спирався не лише на праці Костянтина Ушинського, а й ретельно вивчав також праці галицьких педагогів 30-х років, Останні зазначали: чужа мова гальмує розвиток дитини, натомість рідна — сприяє цьому процесові.
На думку педагога Василя Сімовича, за зовнішньою схожістю споріднених мов приховані помітні розбіжності. «Найперше це стосується семантики, структура якої має завжди помітні розбіжності, — аналізує Омелян Вишневський. — Можна стверджувати, що саме споріднена мова і є найбільш небезпечним чинником, бо шанси її глибокого негативного впливу значно більші, ніж мови цілком відмінної. Наприклад, слова з іспанської чи навіть англійської мови запозичуються нами важче, ніж слова з мови російської чи польської». Тож так важливо, щоб школярі, особливо молодших класів, спілкувалися винятково рідною мовою. «Нормальним було б будувати бодай початкове навчання за етнічним принципом: мала дитина повинна «купатися» лише у своїй національній культурі і мові», — радив Омелян Вишневський.
Цікаво, що видатний мовознавець Олександр Потебня наполягав, що знання двох мов у ранньому віці утруднює досягнення цільності світогляду, заважає формуванню наукової абстракції. Омелян Вишневський застерігав: процес експансії російської мови здійснюється двома шляхами. По-перше, відбувається дискредитація рідної мови через різноманітні російськомовні шоу, в яких принижують й упосліджують українців. По-друге, шляхом паралельної подачі двох мов на одному телеканалі відбувається процес утвердження ідеї «двомовності», завдяки чому формується малопривабливий імідж української мови.
«Немає насильства більш нестерпного, як те, що хоче відібрати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його предків», — писав видатний педагог Костянтин Ушинський. Чому ж українці й досі байдужі до своєї рідної мови? Чому українська мова у свідомості багатьох наших громадян і досі не стала домінуючою?
«Це ганебне явище має своє глибоке психологічне підґрунтя, — аналізував ситуацію Омелян Вишневський. — Мова — це засіб пристосування до зовнішнього середовища; засіб самоутвердження і виживання, і вибір мови диктується з одного боку раннім родинним вихованням, а з другого — надійністю мови в побутовому, найперше матеріальному житті людини. В особі рабської психології діють ці чинники. Звідси логічними видаються три шляхи подолання цієї ситуації в нашій державі: досягнення доброго життєвого рівня людей; залежність особистого успіху від знання державної мови; дошкільне і раннє шкільне виховання».
Убитий за мову
Головне, щоб дитина змалку спостерігала шанобливе ставлення до рідної мови у суспільстві. Адже можна скільки завгодно говорити про красу калинової мови, проте ігнорувати її в реальному житті. Тип людини, у свідомості якої домінує чужа мова, й досі побутує в нашому суспільстві.
Цьому явищу відомі особистості давали справедливу оцінку. На думку митрополита Івана Огієнка, «кожний, хто втрачає рідну мову, тим самим перестає бути органічним членом свого народу». Омелян Вишневський наголошував: мова лише тоді стає вагомим чинником виховання, коли входить у душу дитини, коли ця дитина живе і виховується в рідномовній культурі, починаючи з дитячого садка.
А от штучна гра в «українізацію», особливо коли вона провадиться з певним лукавством, — духовного розвитку української дитини забезпечити не може. І не лише української дитини. Чи не тому, що рідна мова так і не стала домінуючою в суспільстві, останнім часом суспільство стає свідком приниження статусу державної мови? Наслідки штучної гри в «українізацію» спостерігаємо на кожному кроці. Журналістка Олена Борзик зібрала факти, які свідчать про те, що толерантність українців до російськомовних громадян спонукає до нечуваного нахабства останніх, бо ж їхні права захищають усі — від обивателя до нардепа. Ось вони, переконливі аргументи.
У квітні 2017 року в Дніпрі побили багатодітну вдову кіборга за українську мову. Вдова загиблого бійця, оборонця Донецького аеропорту з позивним «Сім’янин», волонтерка Анна Счасна-Гарус заявила, що її побили й образили в магазині тканин, де вона хотіла придбати червоні та чорні стрічки — з них родина виготовляла обереги воякам. Якби суспільство давало відповідну реакцію кожному такому факту — про подальші трагічні випадки можна було забути.
Проте переслідування за мову лише набирало обертів. 6 грудня 2019 року в Бахмуті на Донеччині після тижня у комі помер волонтер Артем Мирошниченко. Помер після жорстокого побиття за українську мову. Артем був членом волонтерської групи «Бахмут український», постійно брав участь у патріотичних акціях, допомагав військовим. Подія не залишилася непоміченою, проте акція «Убитий за мову» так і не стала загальноукраїнською. І жорстокі «ігри» не припинилися.
І от зовсім свіжі приклади. 27 січня госпітальєрку Ярину Чорногуз та волонтерку Анастасію Конфедерат висадили просто на трасі, коли дівчата поверталися до Києва після похорону бійця Миколи Сорочука. Поверталися автобусом «Луцьк—Київ», у якому й розгорнулися драматичні події. Конфлікт у салоні автобуса почався, коли водій увімкнув російський серіал. На прохання волонтерок вимкнути «окупантське» кіно, водій навідріз відмовився це зробити. І що з того, що волонтерки щойно поховали українського воїна, який загинув від кулі окупанта? Утім найбільше Ярину Чорногуз обурила цілковита байдужість пасажирів. За словами Ярини, за них не вступився жоден із них…
Складалося враження, що вони взагалі не розуміли, що насправді відбувається. Врешті дівчат просто попросили… вийти з автобуса. Проте не менше вразила реакція влади на прикрий інцидент. «Героєм дня» вкотре став «слуга народу» Євген Брагар, який заявив, що звернеться із заявою до Національної поліції щодо дій двох волонтерок, які вийшли з автобуса через відмову водія вимкнути російський серіал. «Немає жодних законодавчих обмежень із приводу демонстрації кінофільмів під час перевезення в автобусі», — обурювався «слуга».
То що на нас чекає далі? Констатація фактів, обурення в соцмережах чи мовчазна згода? Чи навпаки, усвідомлення того факту, що час, коли мова стає зброєю, вже настав? «І поки ставлення до рідної мови не стане по-справжньому шанобливим, доти будуть загиблі, як Артем Мирошниченко», — переконана журналістка Олена Борзик. І ставить риторичне запитання: «Мова — питання власної ідентичності. То хто ми?»
