Юрист і воїн Віктор Шендибило: «Добровольці залишаються на фронті й досі»

Віктор Шендибило — юрист і воїн. Коли він був помічником народного депутата VIII скликання Андрія Білецького, писав законопроєкти переважно стосовно воїнів та ветеранів. Зараз є юристом Національного корпусу. 

Ми почали спілкуватися з Віктором, позивний «Лікург», у 2015 році, і він давав мені інтерв’ю телефоном, перебуваючи на фронті з «Азовом». Тоді йому було 23 роки. Ми обговорювали готовий законопроєкт про статус добробатів — здавалося, що не прийняти його неможливо. Але до ухвали закону пройшло чотири роки.

 Із того законотворення про добробати, що ми обговорювали чотири роки тому, що залишилося на сьогодні?

— Власне, чотири роки тому були різні спроби того, щоб надати статус учасника бойових дій добровольцям, наприклад, ініціатива визнати Добровольчий український корпус як цілісне формування або отримувати статус учасника бойових дій добровольцями в якийсь інший спосіб. На жаль, так склалося, що за чотири роки ініціатива не надто рухалася, тільки торік у грудні було ухвалено в другому читанні законопроєкт, який відтепер нарешті дозволяє добровольцям, які реально брали участь у бойових діях, отримувати статус і, відповідно, всі соціальні гарантії та пільги, передбачені державою. 

Наскільки мені відомо, зараз будуть розробляти підзаконні нормативні акти, тобто порядок, яким чином уся ця процедура реалізовуватиметься, але це вже великий плюс для тих добровольців, які воювали з перших днів війни, в 2014-15 роках, і були в тих же умовах, що і бійці ЗСУ, Нацгвардії та інших формувань, але не мали статусу.

Ініціатива отримати статус учасника бойових дій у першу чергу повинна надходити від самого бійця, хоча різні є структури в підрозділах, наприклад, в ДУКу і УДА є соціальна служба, це волонтери, які безпосередньо займаються допомогою в оформленні документів. Вони можуть таке проініціювати для бійців: пояснити, що це потрібно, це важливо, що варто прийти і податись на статус, або можна це робити централізовано.

Конкретно на рівні законопроєкту передбачено два шляхи, як можна отримати УБД для добровольців. Або мати витяг із наказу про залучення і довідку від АТЦ (Антитерористичного центру України) про те, що така особа залучалася до проведення Антитерористичної операції, тому що стаття 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» прямо передбачала, що до Антитерористичної операції можна залучати в тому числі просто громадян. Важливий момент — у нас із березня 2018 року вже не АТО, а ООС (Операція Об’єднаних сил), і там можливості для залучення цивільних осіб узагалі немає, вона виключена. Поки що статус добровольця стосується періоду до березня 2018 року включно. 

Альтернативний шлях для тих, у кого такої довідки немає, — треба зібрати три нотаріально завірені свідчення учасників бойових дій, але не з числа добровольців — тобто це мають бути військовослужбовці Збройних сил, Нацгвардії, інших формувань, які були суб’єктами Антитерористичної операції, і на підставі цих трьох нотаріальних свідчень буде надаватись статус учасника бойових дій. 

Слід пам’ятати, що є добровольці, які залишаються на фронті й досі. На­приклад, у ДУКа є Перша окрема штурмова рота, де командує Да Вінчі (у Збройних силах дуже схвально ставляться до цього молодого командира), вони воюють весь час, із самого початку, зараз продовжують вести бойові дії, продовжують залишатися на фронті. Їх просто забули.

У Да Вінчі позиція чітка: я на фронті і я тут воюю, і всі питання мене хвилюють мало, у першу чергу треба здобувати перемогу. Чудова позиція, втім, треба буде врахувати у подальшому статус на майбутнє. Тут банальне питання справедливості, коли люди з перших днів війни на фронті, реально воюють, реально показують себе з найкращого боку, а фактично держава їх обділяє таким чином. 

 Коли ми з вами спілкувалися у 2015 році, ви ж воювали?

— Так, із перших днів Широкинської операції, з лютого 2015-го і десь до кінця 2016 року я перебував у складі окремого загону спецпризначення полку «Азов», у тому числі застав бойові виїзди до Широкиного, доводилося їздити на фронт, виконувати ті чи інші завдання. 

Офіційна назва полку «Азов» — це окремий загін спеціального призначення «Азов», військова частина 3057 Національної гвардії України. Сам «Азов» починався як батальйон патрульної служби міліції, після цього він став полком, і вже як полк він був переведений до Національної гвардії, був включений до військової частини 3057, у складі окремого загону спецпризначення, хоча, в принципі, зараз за рівнем комплектування, за рівнем управління та професійних навичок це повноцінний полк. Торік із січня по серпень відправляли до району Світлодарської дуги, де полк «Азов» займав позиції, де виконували бойові завдання, було перехоплено два російські  безпілотники системи «Орлан», було знищено радіолокаційну систему «Зоопарк», яка займається розвідкою та контролем артилерійського вогню, це винятково російські розробки. На даний момент, як і в усіх формуваннях, у тому числі й у Збройних силах України, відбулася ротація, тобто «Азов» відійшов на своє місце дислокації до Маріуполя, вісім-дев’ять місяців вони перебувають на фронті, після цього відбувається ротація. На даний момент бійці готуються до того, щоб найближчим часом знову заступати на передові позиції. Як відбувається служба солдата: якщо ти не на передовій, то ти тренуєшся. 

Законотворчість у казармі 

 Ви старший лейтенант запасу Нацгвардії, були майже два роки на війні. Які були ваші функції, крім того, щоб воювати?

— Я юрист, у тому числі військовий юрист, тому я займався так само юридичним супроводом діяльності «Азова», плюс активно долучався до законотворчої діяльності, навіть перебуваючи там, тому що дистанційно це теж було можливо, тобто розробляв законопроєкти. Якщо ти перебуваєш фактично в казармі, можна взяти ноутбук, написати законопроєкт, скинути його колегам у Києві, які його зареєструють і подадуть. 

 А які у вас були законопроєкти у той час?

— Дуже багато різних. Основні — це військова тематика, перші питання стосовно виплат працівникам міліції, тому що «Азов» починався як батальйон міліції, у ході бойових дій виникло питання соціального забезпечення, виникла певна прірва у забезпеченні військових і міліціонерів, зрозуміло, що в мирний час на мирних «рейках» це були зов­сім різні обставини, а вийшло фактично, що люди, які оформлювалися як міліціонери, отримували статус міліціонера і забезпечення міліціонера, хоча могли бути поранені так само, як будь-який військовий на війні. У нас був законопроєкт, який прирівнював ці забезпечення для того, щоб особи, які були залучені безпосередньо до АТО, брали участь у бойових діях і були поранені в бойових умовах, отримували нарівні з військовослужбовцями. Були питання, які стосувалися добровольців. 

Ідея законопроєкту могла прийти від однієї людини, текст написав, наприклад, я, зареєструвала третя людина, — виходить, продукт колегіальний. Є законопроєкти, котрі робив я: придумав ідею, написав, отримав погодження, депутат підписав, і ми його зареєстрували. Ми тоді писали закон про петиції, запрова­дження електронної демократії. Починав готувати його я, завершували вже колеги, зареєстрували, однак парламент його так і не розглянув. 

Був законопроєкт, який розробляв я спільно з групою волонтерів, що нам допомагала. Він стосувався генетичної ідентифікації військовослужбовця, — була така проблема, особливо після трагедії в Іловайську, — складність ідентифікації тих чи інших осіб, тому що інколи тіло було в тому стані, що не підлягало ідентифікації, і щоб можна було ви­знати людину загиблою, надати її родині всі виплати, гарантії і статус, необхідно було пройти певну процедуру. У нас тоді з’явилася ідея стосовно того, щоб у всіх військовослужбовців, які вступають на військову службу, відбирати зразки ДНК. Для того, щоб у подальшому з виникненням таких ситуацій можна було одразу встановити, що це конкретна особа, і, відповідно, не виникало вже питань про забезпечення для родини.

Законопроєкт пройшов перше читання у Верховній Раді і там застряг. Чесно кажучи, зараз я не відстежую його долю. Це був перший наш законопроєкт, проголосований у залі, здається у 2015 році, однак, на жаль, після цього Рада до його розгляду не поверталася. На щастя, такого масштабу трагедій, як Іловайська та Дебальцевська, у нас більше не було, сподіваюся, і не буде. В нинішніх умовах законопроєкт дещо втратив актуальність, хоча, як на мене, така норма все одно потрібна, це ознака того, що держава піклується про своїх бійців, про їхні родини та надає їм весь необхідний захист. 

 А стосовно тих бійців, які отримують від війни психічні захворювання, з їхнім забезпеченням та лікуванням усе вже гаразд? 

— Було прийнято норми на рівні закону про те, що, дійсно, всі захворювання, травми, хвороби, отримані в процесі або внаслідок участі в бойових діях, вважаються прирівняними до поранень, і воякам забезпечується аналогічний медичний догляд. Тому, я думаю, в цьому більше позитиву. Інше питання — це питання військової психології в Україні, військової психіатрії, тому що це певна специфічна галузь і в нас широкої практики, на жаль, немає. Хоча є дуже багато людей, які пройшли війну, а вона, безумовно, так чи інакше впливає на людей, і декому справді потрібна допомога, декому складно повернутися з війни. Я думаю, військові психологи та психіатри так чи інакше навчаються, тому що це вимога часу. Інша справа, чи їх достатньо, думаю, що насправді їх не досить, тому що ми дуже часто можемо почути у новинах про те, що той чи інший учасник бо­йових дій наклав на себе руки.

Я днями дізнався про те, що волинський боєць «Азова» на псевдо «Сократ», який у 18 років пішов на фронт, вкоротив собі віку. Він звільнився у 2015 році і після цього був на контрактній службі у ДШВ, а після звільнення навіть долучався до складу групи психологічної допомоги (психолог і кілька ветеранів), яка їздила надавати таку допомогу іншим. Але, надаючи допомогу іншим, себе не вберіг.... Йому було 23 роки... Вочевидь, йому було тяжко. І  належної та достатньої допомоги він не отримав.

Кожна втрата побратимів сприймається дуже важко, навіть якщо особисто людину не знаєш, а коли це земляк, з яким ти особисто перетинався, тим тяжче стає. 

На фронті втрати викликають трохи інші відчуття, тому що хочеться, крім того, щоб горювати, достойно вшанувати загибель побратима, продовжуючи виконувати бойові завдання. У «Азова» було близько сорока втрат, найкращий спосіб вшанувати пам’ять бійців — це не лити сльози, а продовжувати їхню справу, робити те, заради чого вони віддали свої життя. А намагаючись підвищувати рівень бойової підготовки, навчаючи особовий склад, добре забезпечуючи бійців матеріально, ми можемо мінімізувати втрати. 

 «Азов» визначний своєю соціальною роботою з бійцями та ветеранами.

— У «Азові» є патронатна служба, відділ, який займається соціальним забезпеченням усіх бійців, які цього потребують, а також пораненими, оформленням їхніх документів, подачею на виплати, допомогою сім’ям загиблих, організацією процесу поховань загиблих.

Так само і з питанням іноземних добровольців. У нас є мої колеги, які безпосередньо збирають всі документи, до того ж не лише «азовців», а усіх іноземних добровольців, які брали участь у бойових діях і яким треба отримати громадянство. Вони якраз займаються правовою допомогою щодо них, збирають документи, скеровують їх до Міністерства ветеранів, спілкуються з міграційною службою, допомагають їм оформлювати документи до міграційної служби. Усе це централізовано.

 Розкажіть докладніше про закон про іноземних добровольців.

— Це найцікавіший наш законопроєкт. Закон про іноземних добровольців — це був фактично єдиний наш законопроєкт, який став законом, ми добились його ухвали. Його в першому читанні прийняли з низкою поправок, і я, тоді уже звільнившись, долучався — писав ці поправки разом із міграційною службою і з народними депутатами з різних фракцій, у них були зауваження, ми це враховували, щоб закон був робочим. Його прийняли, виникла заминка у зв’язку з тим, що розробляли підзаконні нормативні акти, розробляли порядок, як це все має бути, і цей порядок було прийнято лише 28 грудня минулого року. І фактично зараз тільки почне працювати саме цей порядок. Плюс є паралельно інша процедура, тобто при Міністерстві ветеранів була створена Комісія з питань попереднього розгляду матеріалів щодо прийняття до громадянства України, куди увійшли представники громадськості (ветеранських організацій), ветеранів, міграційної служби, Служби безпеки, які розглядають конкретно справи бійців, докази, які підтверджують їхню участь у бойових діях і готують їм подання від міністра ветеранів про те, що «дана особа брала участь у бойових діях, захищала Україну, вона становить державний інтерес, просимо за спрощеної процедури прийняти до громадянства». 

Це паралельна процедура, вона почала працювати ще в минулому році. Тобто, з одного боку, є законопроєкт 3433, наш, який прийняли, і він передбачає порядок прийняття до громадянства України через отримання довідок від командира частини або на вищому рівні. Іноземний доброволець може звернутися до командира частини, спільно з якою він виконував завдання, він йому дає довідку, підтверджує, що конкретна особа брала участь у виконанні бойових та службових завдань. І на підставі цих документів боєць може подаватися на громадянство, для отримання посвідки на тимчасове проживання тощо. А комісія стосується іншої процедури, яка йде через прийняття до громадянства саме тих іноземців, які становлять державний інтерес. Якщо людина приїхала в Україну, воювала, проливала свою кров, отримувала поранення, то, як на мене, вона точно становить інтерес для того, щоб надати їй громадянство. Тим паче що для більшості з іноземних добровольців це був квиток в один кінець — росіяни чи білоруси,які воювали за Україну, точно не можуть повернутися додому. На росіян відкривають карні справи, інколи виносять вироки — заочно. 

 Ви є автором ще низки законопроєктів. Нагадайте про них, будь ласка. 

— У нас був законопроєкт, який передбачав територіальну оборону, тобто формування державної оборони, тому що в нас зараз є проблема, бо нема закону, який це питання регулює. Є указ президента від 2015 року, але він для службового користування, а самого закону немає. Ми колись розробляли такий законопроєкт, але його навіть не розглядали. А питання насправді актуальне, тому до нього треба повертатися. 

У нас були законопроєкти, які стосувалися заборони присутності резидентів країни-агресора у керівних органах в банківській сфері, тому що це не дуже правильно, коли резидент країни-агресора братиме участь у контролі за банківським сектором в Україні. Це «Сбербанк России», «Альфа-банк», «ВТБ» і ще кілька банків, у складі яких є російські учасники. З точки зору банальної економічної безпеки країни, це нерозумно, неприйнятно і неправильно, коли такі речі існують. 

Ми були співавторами законопроєкту, який регулює статус військовополонених. Це теж велика проблема, що у нас немає чіткої нормативної бази, яка регулює статус цих осіб, хто вони — військовополонені, заручники, незаконно засуджені особи... Саме визначення вже викликало дискусію, не кажучи про те, що немає соціальних гарантій, особливо для цивільних, тобто якщо для військових передбачено, що у разі потрапляння в полон за ними зберігається робоче місце, заробітна платня, то для цивільних такої гарантії не було. Для того щоб уніфікувати цей статус, був зроблений законопроєкт. Він тоді теж пройшов перше читання і, за ідеєю, мав бути перенесений на нинішнє скликання парламенту. Але яка його доля, поки теж складно сказати. 

Я або безпосередньо писав ці законопроєкти, або до них долучався, у мене було кілька колег, які займалися цими питаннями, робота була організована колективно. Інше питання, що, на жаль, наші ініціативи дуже рідко потрапляли на розгляд Верховної Ради. Можу сказати, що політична вага у прийнятті тих чи інших законів відіграє більшу роль, аніж законодавча техніка, точність викладення норм чи навіть актуальність питань. 

Найперший мій законопроєкт — щодо надання статусу Героя України іноземцям. Він стосувався Михайла Жизневського, загиблого під час Революції гідності. Ми подали цей законопроєкт, альтернативний подала народний депутат Анна Романова, ми на першому засіданні Комітету вирішили об’єднати сили, разом його прийняти, тому що цікавіше питання реалізувати, аніж ділити здобутки, а вийшло так, що три роки він був нікому не цікавий, а потім, у 2017 році, президент України Петро Порошенко подав аналогічний законопроєкт і парламент його одразу прийняв. Це великий плюс, що питання нарешті було вирішене, але це демонструє, що політична вага, політичний вплив важливіші, ніж вирішення безпосередніх питань, бо можна було просто не тягнути три роки.

Була недосконала мажоритарна система, тому що один депутат-мажоритарник не вирішував нічого. Якщо у тебе немає солідної фракції, солідного представництва, то просувати ті чи інші свої ініціативи дійсно не просто. Закон про іноземців був прийнятий, але на перші читання доводилося проводити масштабні акції біля Верховної Ради для того, щоб його проголосували, і до другого читання ми проводили велику роботу з колегами, ходили до всіх комітетів, доопрацьовували його і з міграційною службою, і з іншими народними депутатами, і коли знайшли той варіант, який усіх влаштовує, все одно довелося знов проводити масові зібрання біля Верховної Ради, для того щоб він точно був проголосований. 

На даний момент законотворчою діяльністю я не займаюся, оскільки немає способів її реалізації. Крім того, все одно залишається низка юридичних питань, які стосуються «азовського» руху в цілому. І договірна робота, і аналітична робота, доводиться аналізувати ті чи інші ініціативи, які виникають уже в новому парламенті, тому що треба знати, в якому руслі працюють народні депутати і чого можна від них чекати, в разі потреби реагувати на ті чи інші речі. 

 Скажіть, будь ласка, чому ви – «Лікург»?

— Тому що це видатна історична постать, спартанський законодавець, і в, принципі, моя діяльність була пов’язана із законодавством, з реформуванням, тому було досить співзвучно. Тим більше, що Спарта — з античності видатна країна, відома своїм військовим устроєм і тим, що протягом п’яти століть вона була непереможним полісом на території Давньої Греції. Хочеться в майбутньому зробити визначну реформу й уславити ім’я країни не гірше, ніж той самий Лікург. 

 І позивний був на фронті «Лікург»?

— Звичайно. 

 Вам зараз двадцять сім років. Ви з Луцька. Завжди мріяли стати юристом?

— Насправді ні. Десь на рівні дев’ятого класу постало питання: треба ж обирати якусь професію. Тоді, ще будучи геть юним, я вирішив, якщо на мені як на чоловікові лежить обов’язок утримання сім’ї, треба обрати якусь професію, яка дозволить її забезпечувати. Так подумав, що це може бути, наприклад, юрист. Уже трішки підрісши, зрозумів, що не зовсім вгадав із цим питанням, тому що найбільш заможні юристи — це ті, хто займається господарськими питаннями, а не державно-правовими, як я. Але, з іншого боку, я до цього відчув максимальний інтерес, покликання, тому що, по-перше, питання, які стосуються державного будівництва, особисто мені дуже цікаві, по-друге, юридична освіта корисна, бо знати свої права потрібно всім. 

 Ви закінчували Харківську юридичну академію.

— Тепер це Харківський національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого. Рівень освіти там дійсно хороший, він дуже системний. Можу погодитись, що це найкращий юридичний ВНЗ країни. Я вчився на військовій кафедрі, здобув первинне військове звання молодшого лейтенанта ще тоді.

 Чим ви зараз займаєтеся у Національному корпусі?

— Фактично юридичним супроводом: договірна діяльність, документи, реєстраційні дії, супроводження виборчих процесів, аналітична діяльність, максимально долучаюсь до тих чи інших ініціатив загалом. Для мене актуальна тема — це закон про зброю, тому що це трошки неправильно, коли країна фактично шостий рік у стані війни, а в нас досі немає закону, який регулює питання зброї. І тут є дві проблеми: проблема того, що люди фактично позбавлені права себе захищати, тому що немає можливості придбати короткоствольну нарізну зброю, а це основний елемент самозахисту. І другий момент — це момент законодавчий, бо у нас це все на рівні наказу МВС, а він є підзаконним актом, він не є законом, хоча і Конституція, і Цивільний кодекс вимагають саме існування закону, який регулює обіг тих чи інших речей, обмежених в обороті, зокрема зброї, адже так чи інакше вона повинна передбачати дозвільний порядок, просто це має бути прописано в законі. Зокрема, я долучаюсь до підготовки позицій авторів відповідного закону. Зараз є два законопроєкти у Верховній Раді, і було прийнято рішення їх доопрацювати для того, щоб подати узгоджений варіант і, можливо, нарешті його прийняти. Для цього потрібна була юридична допомога. Присвячую час цьому теж. 

Водночас займаюся публічною презентацією Національного корпусу. В інформаційній площині — на різних громадських заходах, на телеканалах, щонайменше раз-два на місяць доводиться представляти позицію партії.