Історія українського народу під Москвою — це один довготривалий ланцюг поневолень, принижень, катувань, фізичного знищення, етнопсихологічного геноциду, безнастанного переслідування української мови, культури, духовності.
Логічними ланками цього ланцюга стали анексія Криму та загарбання частини Донецької і Луганської областей...
«Цар не виправдав надій України»
Коли укладалася мілітарна угода між Українською гетьманською державою і Московським царством 1654 року, Україна була цілком незалежною державою. Вона фактично володіла всіма тими ознаками, що загалом характеризують державу: територія, яку охоплювала державна організація; людність, яка не визнавала за собою іншої влади, крім влади свого гетьмана; гетьманський уряд, що здійснював владу на території України; збройні сили — козацьке військо; самостійні міжнародні відносини. Повсюдною потребою були церкви, школи, шпиталі. Ними опікувалися як окремі меценати, так і громадянство. Створюють друкарні, де видають не тільки духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, літературні й публіцистичні твори. Свобода слова була невід’ємним правом людини — як право на життя.
У Московському царстві у той час панували обскурантні погляди та зловорожа пиха: усе, несхоже з московськими звичаями, сприймалося як єретицтво й зрада православію, вважалося, що чужоземці наче й не люди, а якісь нечестиві істоти, з якими в піст і розмовляти не личить. «Тишайший» цар Олексій Михайлович вимагав од українців у своєму маніфесті «прежде нашего пришествия разделение с поляками сотворите как верою, так и чином; хохлы, которые у вас на головах, постригите».
За цією, на перший погляд, комічною претензією, почались брутальні порушення царськими чиновниками Переяславської угоди. Коли ж гетьман Іван Виговський (роки правління 1657—1659) став на захист вольностей українського народу, московський цар проголосив гетьмана зрадником. Український уряд у жовтні 1658 р. відповів маніфестом латинською мовою, що був адресований усім урядам Європи.
Гетьман Виговський пояснював причини, які спонукали Козацьку республіку вийти з-під царської московської опіки. Адже «...цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб держати нарід у ярмі; царські воєводи відмовляли пошани гетьманові, підтримували бунти, нищили край, фальшиво повідомляли царя про події в Україні. Та зрада підступної Москви видна у всьому: вона готує нам ярмо, насамперед внутрішньою війною, тобто нашою власною зброєю та без нашої вини. Все те ми виявили задля нашої невинності, а тепер вимушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням по допомогу для своєї свободи...»
Маніфест 1658 р. дає зрозуміти, що гетьман Іван Виговський був мудрим політиком, патріотом України, усвідомлював зловорожість Московії, режим якої виявив неймовірну жорстокість. Царський воєвода Баратинський влаштував лови на прихильників гетьмана. На шляхах до Києва поставив три тисячі шибениць. «Князь Баратинський, вирізавши на Вкраїні коло п’ятнадцяти тисяч душ українського населення, питався Московського царя дозволити йому «высечь и выжечь» всіх українців на 150 верст коло Києва...».
Упродовж кількох років царські опричники винищили майже всіх соратників Богдана Хмельницького. Знищено всю численну родину гетьмана Виговського. Гетьманського канцлера Немирича, тоді найбільш освічену людину у Східній Європі, забили його селяни, яких підбурили проти нього московські агенти.
Навіть на цьому одному прикладі можна простежити особливу прикмету російського геополітичного месіанізму, який кровавими метастазами охопив нині Кавказ, Молдову, Сирію, Україну, пронизує Європу, Америку, а очільники цих країн, наче зачаровані, не розуміють, що московський месіанізм — це вмілість зняти поневоленому народові голову так, щоб він цілував катові руку і дякував за визволення.
Ця вмілість — один із проявів цинізму, притаманного російському імперіалізмові, цинізму, що межує із садизмом, — зазначив Михайло Добрянськиий-Демкович. — Є в російському імперіалізмі елементарно дика і заразом вишукано рафінована, люта ненависть супроти кожного, хто прагне бути вільною людиною і не хоче йти в неволю до «визволителів».
Дуже доречно для характеристики долі українців після Богдана Хмельницького, Івана Виговського та в інші часи процитувати Тараса Шевченка, який у поемі «Кавказ» писав, що «довелось запить з московської чаші московську отруту». Катерина ІІ підступно зруйнувала Запорізьку Січ, робила все для того, щоб «век и имя гетманов изчезло, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство».
Українські очільники рано чи пізно були змушені виступити проти Росії
Радянська історіографія завжди подавала Переяславський акт як благо для України, як поштовх до її економічного й культурного розквіту. Михайло Брайчевський переконливо показав, що ті події з 1654 року висвітлювалися у царській Росії, пізніше — в Радянському Союзі неправильно та тенденційно. «Виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином... проти власної національної незалежності. Що незалежне існування було величезним злом для нашого народу. І що, отже, всі ті, хто кликали його на боротьбу за національну незалежність, були... найлютішими ворогами українського народу. Всі конкретні явища в історії України — події, тенденції, діяльність окремих осіб і самі ці особи — все оцінювалося з їхньої позиції щодо Росії. Якщо хтось обстоював ідею «возз’єднання» — здобував позитивну оцінку, незалежно від усіх інших умов; той же, хто брав цю ідею під сумнів або (боронь Боже!) брав участь у визвольній антиросійській, антицарській боротьбі, — одержував ярлик «мерзенного зрадника», «ворожого ставленика» і «найлютішого ворога».
В «Історії Української РСР» (т. 1), яка вийшла у світ 1953 р., найвизначніших діячів української історії від середини XVII ст. до початку XVIII ст. оцінювали так: Іван Виговський — «підлий зрадник»; Юрій Хмельницький — «нікчемність, маріонетка в руках пропольської групи української феодальної знаті», а до того ж «турецький ставленик і людина, яка зрадила інтереси народу»; Павло Тетеря — «ставленик і слухняний агент польських панів»; Іван Брюховецький — «демагог», а за іншими відомостями — «зрадник»; Петро Дорошенко — «турецький ставленик», «зрадник», який прагнув «віддати Україну в рабство одвічним ворогам українського народу — султанській Туреччині і Кримському ханству»; Григорій Лісницький і Юрій Немирич «намагалися відірвати Україну від Росії і відновити польсько-шляхетське панування»; Кость Гордієнко — «зрадник» і «демагог»; Іван Мазепа — «підлий зрадник, що продав Україну іноземним поневолювачам», який «зобов’язався перетворити Лівобережну Україну в провінцію польсько-шляхетської держави», який «допомагав шведам розоряти і грабувати українські землі»; «ненависний українському народу прихильник шляхетської Польщі» і т. д.; Пилип Орлик та інші мазепинці — «зрадники, агенти шляхетської Польщі і шведського короля».
Цей список можна продовжувати. «Серед названих були особи дуже різні за масштабом та характером своєї діяльності — і справді видатні діячі, як, наприклад, Петро Дорошенко, і нікчеми, подібні до Брюховецького або Хмельниченка. Різними були їхні програми і прагнення, — зазначав Михайло Брайчевський. — Однак у спільну компанію вони потрапили за однією ознакою: всі вони рано чи пізно змушені були виступити проти Росії». Саме це було основою для промосковських істориків у виборі дефініцій щодо українських діячів.
Українці та росіяни не одного роду-племені
Не стала на захист українських православних Московська церква, хоч називала українців братами. Таку ж блюзнірську позицію й нині займає патріарх Московської православної церкви Кирил, який благословляє російських загарбників на війну проти України, на знищення православних українців.
Царський уряд разом із московською церквою рішуче виступав проти розповсюдження книг, які виходили у вільних українських друкарнях. Патріарх Іоаким, який люто ненавидів українців, хоч отримав освіту в Києво-Могилянській колегії, наказував у 1677 р. видерти з українських книжок листки, бо вони «несходны с книгами московскими».
Політика ненависті до всього українського, маніпулятивне нав’язування міфу «о притеснении русскоязычного населения» стало інструментом анексії Криму, загарбання частини Донецької і Луганської областей. Якщо чесно оцінювати нинішню суспільно-політичну ситуацію, то московські танки і «гради» спричинили в Україні новітні форми і методи тотального зросійщення. Яскравим прикладом розплати за 28 років ігнорування владою української гуманітарної політики є те, що один із вбивць волонтера Артема Мирошниченка на суді у Бахмуті вимагав перекладача з української мови на російську, бо він, мовляв, не розуміє мову країни, у якій живе. Нагадаю, що юнаки 16 і 17 років, які займалися бойовим мистецтвом, побили до смерті Артема Мирошниченка за те, що він відповів їм українською мовою.
Луганчанин Валентин Торба слушно написав у газеті «День», що небезпека бути носієм української мови в Україні існує давно. Пригадаймо: за українську мову загинули Василь Стус, Олекса Тихий, Ігор Білозір. Тим часом Путін безсоромно нав’язує думку, що він не воює зі своїм народом, бо, мовляв, росіяни, українці, білоруси один народ — «русский» — і Путін його захищає від фашистів, нацистів, українських націоналістів. Тезу про «триєдиний русский народ» породила ще Катерина ІІ. Цей маніпулятивний інтегральний постулат нині також нав’язують не лише окремі політики, журналісти, а й деякі науковці, ігноруючи правду, що русини = українці та московіти = росіяни не одного роду племені, це — різні етноси.
Давньоукраїнська держава Русь уже була відома 838 року. І спадкоємницею Русі = Київської Русі є Україна, а не Московія = Росія. Але як сусідам — треба жити у злагоді, порозумінні та мирі. І справедливий мир між Україною і Російською Федерацією залежить тільки від росіян.
А поки що кожен українець, кожен громадянин України незалежно від національності долею покликаний єднатися під український прапор у боротьбі з російськими ворогами, за цивілізаційний вибір, щоби на своїй землі, як закликав Іван Франко, газдою, не слугою перед світом стати.
