Законопроєкт про дезінформацію не сходить з уст експертів усіх рівнів і серйозно стурбував медіаринок та західних партнерів України: Freedom House (дім свободи), ООН, Раду Європи, Європейську федерацію журналістів, посольства провідних країн.
Вони вважають, що ініціатори законопроєкту вийшли за червону лінію. А все розмаїття подивів закордонних ЗМІ та експертів можна поєднати в одну тезу: як таке взагалі могло вийти від українського міністерства?
Без права на свободу слова
Нагадаємо, йдеться про проєкт закону Міністерства культури про дезінформацію. Перш за все, те, що турбує медіаринок, — це посадки журналістів та цілих редакцій. Так само, як і штрафи від 5 тисяч до 10 тисяч неоподатковуваних мінімум або виправні роботи від 1 до 2 років за мінімальні порушення.
За систематичне, тобто два і більше порушень (особливо зроблених за допомогою автоматичного масового розповсюдження інформації) вже пропонується покарання від 2 до 5 років, за фінансування — від 3 до 5 років. А якщо ці дії здійснено організованою групою осіб — до 7 років ув’язнення.
Варто зазначити, що організованою групою в такому випадку може вважатись, наприклад, редакція, котра займається антикорупційними розслідуваннями.
Цікавою також є пропозиція Мінкульту захищати тільки «професійних» журналістів, членів запропонованого ним неконституційного органу, який має бути створений. Це так звана «Асоціація професійних журналістів України». І захищати, відповідно до законопроєкту, мають винятково членів цієї асоціації — «професійних» журналістів.
Тобто тих журналістів, які не захочуть туди вступити або які взагалі не хочуть вступати в будь-які журналістські об’єднання в Україні, захищати не планують.
«Ця норма суперечить Конституції і праву громадян самостійно об’єднуватися в професійні чи профспілкові об’єднання та творчі спілки, — вважає експерт ГО «Інформаційна безпека», екс-заступник міністра інформполітики (2015-2016), радник міністра оборони (2014-2015) Тетяна Попова. — І, відповідно, створює кастову систему серед журналістів, які будуть мати різний рівень захисту і забезпечення гарантій. Це як мінімум юридичний нонсенс. Насправді — порушення Конституції».
Крім того, і вітчизняних, і закордонних експертів турбує питання призначення Кабміном уповноваженого, який у багатьох випадках, за цим законопроєктом, буде підміняти собою рішення суду. Він зможе самостійно визначати, що є достовірною, а що — недостовірною інформацією, вирішувати питання, кого штрафувати, а кого — ні, та які ЗМІ можуть бути заблоковані.
Хто штовхає нищівний закон?
Відомо, що над цим законопроєктом наразі триває робота. І, як зазначив юрист Олександр Бурмагін, з того всього обсягу можна залишати всього 15-20%.
Але чим далі, тим більше побоювань, що там мало що зміниться. Крім того, журналістська медіаспільнота України висловлює підозру, що йде робота не над модернізацією цього документа, а над його просуванням.
У якому він буде вигляді — це основне питання. Бо є відчуття, що законопроєкт таки проштовхнуть, і, можливо, навіть кар’єрною ціною чинного міністра культури, який, у разі прийняття всіх дискримінаційних для журналістів норм, після порції нищівної критики вітчизняних і закордонних впливових організацій візьме всю провину на себе й подасть у відставку. Але закон буде прийнято.
Виникає також питання щодо обов’язкової акредитації західних журналістів. Введення обов’язкової акредитації може зменшити потік іноземних журналістів до України.
«А, враховуючи той факт, що в нас зараз узагалі закрито іномовлення, для країни це також буде великим мінусом у просуванні інтересів країни за кордон. Тому що зараз у нас є досить вільний потік інформації від українських реалій та українських можновладців на західну пресу», — застерігає Тетяна Попова.
Наразі чимало експертів вважають, що для провладної партії єдиний вихід із проблеми, яку створило Міністерство культури, щоб зберегти обличчя, — це реєстрація альтернативного законопроєкту з протидії дезінформації, який міг би бути, наприклад, аналогом подібного закону у Франції, що вже діє там близько року.
Укрпошта — чума на наші голови
У сучасній Україні декілька останніх років слово «Укрпошта» у середовищі видавців друкованих ЗМІ звучить як прокляття. Бо до всіх проблемних питань української журналістики додаються головні болі, котрі створює Укрпошта.
Через непартнерське ставлення цього поставника товарів, надавача різноманітних необхідних, у тому числі й соціальних, послуг газети втрачають сотні тисяч примірників за передплатою, віддаляються від своїх читачів, а читачі, відповідно, втрачають доступ до реальної, об’єктивної інформації.
Нещодавно відбулася нарада у голови Комітету ВР із питань гуманітарної та інформаційної політики Олександра Ткаченка у форматі «НСЖУ — редактори газет — Укрпошта» .
Голова спілки журналістів України Сергій Томіленко озвучив позицію газетярів. Він зазначив, що рік у рік простір друкованих видань скорочується. Ключова причина — це агресивна політика менеджменту Укрпошти, непартнерські стосунки і несвоєчасні розрахунки з редакціями.
Значну частину в обсязі передплачених видань займають «несправжні» газети — як-то партійні видання чи видання обсягом у чверть аркуша А4 (є й такі!) Тому, якщо відкинути ці псевдогазети, глибина падіння тиражів виявиться ще більшою. Все це турбує Спілку журналістів.
Статистика тиражів, за даними Укрпошти, така:
6,7 млн примірників — на 1 січня 2020 р.
7,8 млн примірників — на 1 січня 2019 р.
Генеральний директор Укрпошти Ігор Смілянський озвучив власну позицію. Спочатку він сказав, що приніс на нараду зарплатну платіжку, і побідкався, що про його зарплату журналісти поширюють начебто неправдиву інформацію. І не допомагають, а шкодять, пишучи про болючі проблеми Укрпошти, чим відлякують передплатників.
Декілька цитат пана Смілянського змальовують його позицію, але подекуди вона взаємовиключна та неоднозначна.
«Ми відкриті до співпраці, коли інша сторона поводиться належним чином».
«Хто і скільки видань передплатив — це питання смаку».
«Якість доставки — це біль. Але це людський фактор. Будемо міняти модель — переходити на пересувні відділення».
«Ми проти того, щоб отримувати державні дотації. Якщо держава прийме рішення про дотації чи субсидії, вони повинні йти конкретним виданням».
«Укрпошта не зацікавлена в розповсюдженні копійчаних тиражів. Це самі листоноші передплачують, щоб накручувати собі кілометри».
Щодо останнього, то виходить, що директор підозрює, що таким чином листоноші вибивають собі хоч якісь додаткові копійки, тому як сприймати наступну тираду щодо оплати праці його підопічних, коли Ігор Смілянський каже, що листоноші не хочуть переходити із зарплати в 1 тис грн на зарплату в 10 тис грн, щоб не втратити субсидію і щоб мати час доглядати за коровою (!). І, мовляв, на несвоєчасну доставку можна і треба скаржитися, але покарають за це листоношу.
Куровиробникам — дотації, журналістам — боротьба за виживання
Заступник головного редактора парламентської газети «Голос України» Сергій Демський зазначив: «Варто говорити про розробку державної програми підтримки друкованих ЗМІ з урахуванням Укрпошти. Якщо будемо ставити обмеження тарифів Укрпошти, то треба ставити і питання про компенсацію».
Голова редакційної ради газети «Сватівські відомості» Андрій Крюков (Луганська обл.) обурюється: «У договорі з Укрпоштою записано, що ми повинні отримати гроші до 15 січня. Ми досі ні копійки не отримали. Коли ми втрачаємо аудиторію, програю не лише я як засновник газети. Програє держава. Ми не просимо дотації.
Треба, щоб тільки виконувалися умови тих угод, які ми підписуємо з Укрпоштою. І щоб була якась відповідальність.... Наша газета виходить у середу, а до читача її доставляють наступного вівторка. І не інтернет тут винен. Це масове явище в Луганській області. Ви (Укрпошта) вимагаєте від нас везти газету зі Сватового до Рубіжного в сортувальний центр за 70 км, щоб ви нам привезли цю газету назад».
Перший заступник головного редактора вінницького обласного щотижневика «33 канал» Тетяна Редько привернула увагу до того, що подібний стан речей дає зелене світло провокаціям та відкритій ворожнечі до України: «Газети — це суспільно значимий продукт. І якщо виробники курятини можуть розраховувати на дотації, то чому не можуть газетярі? Давайте разом виробимо політику.
У Вінницькій області Шарій (Анатолій Шарій — відеоблогер, колишній журналіст. Має статус біженця у Литві. За інформацією українських ЗМІ, політиків та СБУ, веде проросійську пропаганду з дискредитації України. — Ред.) безкоштовно вкинув мільйон газет. І там він «мочить» владу...».
Слід зазначити, що на цьому місці голова парламентського комітету Олександр Ткаченко зацікавився подробицями.
Головний редактор ТОВ «Бобринецьке РВО «Новий день» Ігор Леус (Кіровоградська обл.) повідомив: «Сортування перевели за 120 кілометрів від Бобринця. Телефонують за чотири дні і ставлять перед фактом, навіть листа не надіслали. Тепер я повинен розрахувати працівників друкарні. Щоб звільнити людину, її треба попередити за два місяці. А тут нас попередили за чотири дні».
Редактор газети «Вісник Ч» Сергій Народенко (Чернігівська область) нагадав про необхідність дотримання законодавчих норм: «У постанові Кабміну йдеться про те, що тарифікації підлягають тільки універсальні послуги Укрпошти. А решта повинна працювати за прямими договорами. ...А ще потрібно записати в законі, що ми виробляємо соціально значимий продукт».
Головуючий на нараді Олександр Ткаченко запропонував створити робочу групу, яка б напрацювала матеріали за кількома напрямами: динаміка тиражів, тарифів, передплатної вартості газет; пропозиції щодо поліпшення якості доставки; вирішення проблем із реалізацією газет у роздріб. Наступне засідання має відбутись уже найближчим часом.
Гроші не в чужих кишенях, але й не в своїх
Коли керівники ПАТ «Укрпошта» заявляють про необхідність скорочення листонош, вони не говорять про один дуже важливий не лише економічний, а й соціальний аспект. Мова про величезний розрив у заробітних платах топ-менеджменту Укрпошти та її звичайних працівників.
Згідно з даними звітів ПАТ «Укрпошта» до Реєстру застрахованих осіб, абсолютна більшість працівників — 97% (66,3 тис. осіб) — отримує зарплату близько 4 тисяч гривень у місяць, фактично, на мінімальному рівні. Водночас заробітна плата кількох десятків осіб топ-менеджменту — від 100 до 800 тисяч гривень у місяць. Розрив, як бачимо, складає до 200 разів.
Не заперечуючи того, що керівники, які відповідають за функціонування такої важливої державної установи, повинні отримувати достойну платню, варто зауважити, що в умовах, коли вони самі наголошують на скрутному становищі, можливо, зменшення власних зарплат стало б одним зі способів виправити ситуацію? Грошей, які отримують керівники установи, вистачило б на утримання 2,7 тисячі листонош.
