Без надії сподіваються: як у Полтаві рятують жінок, які потерпають від домашнього насильства

Наймолодшій клієнтці притулку для жінок — 23 роки (молода матуся вже має трьох діток), над нею систематично знущався чоловік. Найстаршій — 68, і вона тривалий час потерпала від насилля з боку свого сина.

 

Жінка 40 років пропрацювала муляром, одержала від держави квартиру, а на старості, переживши інсульт, змушена поневірятися: уже тричі працівники поліції привозять її до притулку із синцями на обличчі.

 

На сина ж — рецидивіста й п’яницю — правоохоронці вплинути ніяк не можуть. Тож єдине, що «світить» літній жінці, — оформлення до Горбанівського геріатричного пансіонату. У притулку пригадують, що коли вона сюди прибула, то весь час тільки плакала.

 

За два місяці ж, проведені тут, почала посміхатися, причепурилася (у перукарні зробила стрижку), стала краще розмовляти. Син за весь цей час жодного разу не зателефонував і не поцікавився, як живеться неньці.

 

«Усім відомо, що жінки нерідко потерпають від домашнього насильства. При цьому вони терплять знущання тривалий час, адже коли ти у шлюбі 10-15 років і в тебе є діти, то просто так не розвернешся й не підеш. До того ж  багато хто не знає, куди піти. Це іноді призводить до дуже сумних наслідків. Ми мали чимало випадків, коли жінок привозили до притулку з тяжкими тілесними ушкодженнями: після побиття чоловіком їм видаляли селезінку чи сантиметри кишковика, — розповідає директор єдиного в Полтавській області притулку для жінок БО «Світло надії» Олена Чикурова.

 

— У бага­тьох тут безсоння. Здавалося б, потрапивши в безпечні умови, людина мала б спати. Натомість, дещо оговтавшись, вона починає обмірковувати, чому з нею це трапилося і що робити далі. Кожна третя наша клієнтка лікується у відділенні неврозів психіатричної лікарні — насильство просто так не минає… Наш притулок працює цілодобово, і жінки приходять сюди самі або ж їх привозять працівники поліції чи «швидка». А буває, про їхній приїзд повідомляють по телефону голови ОТГ, сільської ради — ми тісно співпрацюємо з усіма державними структурами. І оскільки наша установа не державна, по­трапити до нас значно простіше: тих, хто потребує допомоги, прихистку, навіть без будь-яких документів тут радо зустрінуть у будь-який час доби».

 

Задля безпеки тих, хто перебуває у притулку, у мене просять не вказувати в газеті його адреси. Бо іноді кривдники приходять сюди слідом за своїми жертвами й воліють із ними поговорити чи забрати їх силоміць. При цьому, бува, ламають або й зовсім вибивають вхідні двері.

 

Останнього разу, якраз напередодні Нового року, був особливо неприємний випадок: чоловік 23-річної клієнтки (до речі, абсолютно тверезий) не лише вибив плечем вхідні двері, а й зайшов до притулку з ножем. 

 

«Із допомогою «тривожної» кнопки ми викликали правоохоронців, тож тут були, мабуть, вісім нарядів поліції, — пригадує очільниця притулку. — Аби захистити життя і здоров’я молодої жінки та дітей від подальшої загрози, стосовно агресивного глави сімейства поліцейські запровадили терміновий заборонний припис. Та попри це він сидів отут навпроти притулку, тримаючи всіх у страху. Наші клієнтки боялися навіть відвести дітей у дитсадок — і я їх прекрасно розумію». 

 

Про все це Олена Чикурова розказала тоді своїй близькій подрузі Альоні Гончаренко, котра очолює ГО «Полтавська платформа», а та розмістила «пост» на своїй сторінці у «Фейсбуці», в якому окреслила згадану проблему. Відтак менш ніж за добу завдяки небайдужим полтавцям вдалося зібрати майже 13 тисяч гривень. 

 

«Звичайно, притулку допомагають фінансово як міська, так і обласна рада, проте на якісь непередбачені витрати кошти до бюджету не закладаються. Тож, відверто кажучи, ми навіть не сподівалися, що завдяки людям, котрі переймаються чужою бідою, вдасться зібрати таку суму грошей, — зізнається пані Олена. — Багато хто телефонував і пропонував допомогу. Ми знайшли добротні двері, що вже були у використанні, на платформі онлайн-оголошень OLX, аж тут один підприємець запропонував нові за ціною виробника. А голова ГО «Сила і розум» Вікторія Герасименко пообіцяла прислати бригаду спеціалістів, які встановлять ці двері. Сам процес хочемо зняти на відео, аби люди, котрі пожертвували гроші, знали, що вони ви­трачені за призначенням». 

Проживання у притулку безплатне, і це велика підмога, коли не по­трібно витрачати кошти на оренду житла. Є тут і значний вибір вживаного одягу, який знесли полтавці (баки для збору речей для жінок, котрі змушені рятуватися від домашнього насильства, стоять у багатьох точках міста), тож і на цьому можна зекономити. Єдине, на що витрачають кошти клієнтки, — самі купують продукти харчування і власноруч готують їжу.

 

Загалом для комфортного проживання тут є всі умови: кухня, три пральні машини, три туалети, душові й навіть гральна кімната для дітей із телевізором та піаніно (а невдовзі в ній з’явиться ще й орган, який віддала подруга директора притулку, котра виїхала жити в Данію). І щодо терміну проживання немає жодних обмежень. За словами Олени Чикурової, тим, у кого сильніший характер, буває достатньо й місяця, а декому — мало й року. 

 

 

«От вам приклад: Марія, котра стала жертвою насилля з боку свого чоловіка і прожила у притулку разом із малою дитиною п’ять місяців, вирішила не повертатися до села Лелюхівка Новосанжарського району, де проживала. За цей час вона зібрала певну суму коштів і, скооперувавшись з іншою клієнткою Ольгою, котра також не захотіла повертатися до райцентру Чутове, винайняла квартиру в Полтаві.

 

Обидві вже знайшли й роботу, — продовжує свою розповідь пані Олена. — Проблема ще й у тому, що чимало жінок жили за рахунок чоловіків. Ми залучаємо їх до оплачуваних громадських робіт — для багатьох це стає першим трудовим досвідом. Водночас тимчасова зайнятість може стати стартом для постійної роботи. Наше завдання й у тому, аби колишні жертви насилля, вийшовши звідси, не губили одна одної з виду. У них є групи в соц­мережах, де вони не лише спілкуються, а й допомагають тим представницям слабкої статі, які терплять домашнє насильство й поки не готові піти із сім’ї, зокрема дають контакти нашого психолога Світлани Большевої, котра нікому не відмовляє в допомозі».

 

«Є жінки, які повертаються в сім’ю, причому неодноразово, сподіваючись, що чоловік зміниться, — зазначає пані Світлана. — Тим паче, що деякі чоловіки й самі в це вірять, пускаючи в хід усілякі маніпуляції. Звичайно ж, я завжди попереджаю клієнток, що насильство має циклічний характер, що воно повторюється, збільшуючи свою інтенсивність. В Україні через домашнє насильство щороку гинуть понад 600 жінок (це дві жінки на день), а статистика стосовно того, скільки стають каліками, особами з інвалідністю, узагалі не ведеться.

 

Значним є й відсоток жінок, які перебувають у в’язницях через те, що в момент самозахисту вбили чи покалічили кривдника. І надзвичайно малий відсоток кривдників, котрі звертаються до психолога, вдаються по допомогу до сімейної терапії, намагаючись справді змінитися, — таких можна перерахувати на пальцях однієї руки. Зазвичай вони перекладають провину на жертву, переконуючи, що саме вона спровокувала агресію. Хоч насправді немає жодного виправдання насиллю. І у кривдника завжди є вибір: скажімо, замість того, щоб підняти руку, можна глибоко вдихнути, вийти, гримнувши дверима».

 

Додам, що разом із матерями у притулку нині проживають восьмеро дітей (найменшій дитині — усього півтора року, а найстаршій  невдовзі виповниться 13), котрі були свідками домашнього насильства. Діти ж, як відомо, всотують наші емоції, слова, реакції, наче губка. Відтак, за словами психолога, існує висока ймовірність того, що ті, хто сильніший, приймуть модель поведінки кривдника, а ті, хто слабший, — жертви. І це чи не найжахливіше.

 

«Надаю безплатні консультації не лише тим, хто проживає у притулку, а й будь-кому, хто цього по­требує. За останні три місяці до нас звернулися 60 жінок. Часто телефонують із районів, — інформує Світлана Большева. — Я завжди цікавлюся, звідки вони дізналися про наше існування. І мене дуже тішить те, що багато хто — із позитивних відгуків наших колишніх клієнток. Приємно, коли люди не лишаються з проблемою домашнього насилля сам на сам, а знають, куди звернутися по допомогу. За 2,5 року існування нашого притулку тут побували понад 200 осіб.

 

І ми весь цей час бачимо, в якому емоційному стані вони прибувають сюди і в якому полишають ці стіни. Безперечно, спокійна безпечна обстановка діє на жінок та дітей із психологічними травмами краще за будь-які ліки. Ми й після того, як наші клієнтки міцно стають на ноги, підтримуємо зв’язок, стежимо за тим, як складаються їхні долі. І я часто думаю: якби жінки в певний час не знайшли прихистку в нашому притулку, невідомо, які наслідки могло б мати домашнє насильство».