Театр юного глядача в Києві вирізняється нестандартним поглядом на, як здавалося б, однозначні твори.
Постановка урбаністичного роману Валер’яна Підмогильного «Місто» не стала винятком.
У 2017 році ТЮГ уперше дав змогу глядачам поринути в історію життя молодого парубка з села, що мріяв підкорити місто.
Чи зможе хлопець вистояти перед новими спокусами? Чи збереже свої ідеали? Підкорить чи підкориться сам?
В епіграфах до роману автор твору дає нам підказки. «Шість прикмет має людина: трьома подібна на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть та п’є; як тварина — множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє». (Талмуд. Трактат Авот.) І ще: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?». (А. Франс. Таїс.)
За сюжетом роману, 24-річний Степан Радченко (актор Любомир Валівоць) приїжджає до Києва. Хлопець усе життя йшов до цієї мети: не шкодував часу на навчання, був комсомольцем та членом профспілки, написав 5 дисертацій, прочитав не одну сотню книг. До міста він ставиться дещо вороже, сумує за рідним селом, а містян вважає штучними. І життя у великому місті виявляється не таким гарним та простим.
Особливу увагу Валер’ян Підмогильний приділяє жінкам у житті головного героя. Із села Степан приїжджає зі своєю коліжанкою Надійкою. Вона по-наївному прекрасна, щира та проста. У романі Надійка є втіленням ідеалів, з якими парубок приїздить до міста.
Другою коханкою Степана була Тамара Василівна — дружина дядька Луки, чоловіка, у якого, за проханням свого батька, жив Степан. Наступною була Зоська — молоденька киянка, що вразила Степана своїм соціальним статусом, загадковістю та непередбачуваністю.
Роблячи типові для містян речі, молодий чоловік використовував її як спосіб призвичаїтися до київського життя й не більше.
Рита — балетна танцівниця, яка живе в Харкові, в неї Степан Радченко закохується лише наприкінці роману. За думкою літературознавців, кожна з жінок є «умовною сходинкою» і уособлює певний етап у житті головного героя.
Режисер «ілюстрації до роману на 3 дії» (а саме так він називає свою постанову) Артур Артіменьєв разом iз командою майстерно відтворив образ Києва 1920-х часів НЕПу. Костюми героїв, їхній грим та зачіски — усе це допомагає глядачам відчути атмосферу, що панувала в Києві в ті часи.
Тисячі молодих людей iз села приїжджали тоді до міста, щоб змінити його, своє село, увесь світ! Молодь об’єднувалася в численні мистецькі угруповання після падіння цензури царату, щоб вільно займатися творчістю. Люди навкруг прагнули здобути освіту, опанувати науки, культурно збагатити себе, знайти своє місце у великому місті.
Антураж тогочасного Києва, відтворений художниками-постановниками, змушує нас опинитися на місці головних героїв твору — молодих людей і не тільки, що шукають свою долю, своє призначення, самих себе серед сірих вуличок міста.
Відчути весь цей колорит допомагають й історичні місця Києва, і радянські вивіски часів НЕПу, цитати та агітаційні заклики того часу. Великого символізму постановці надають величезні колеса з двигуна пароплава, що стоять на сцені позаду акторів. Вони постійно працюють, тим самим створюючи образ невпинного руху людей, техніки, думок, інформації всередині міста, руху, який ніхто не в змозі зупинити.
Катерина САМЧЕНКО,
Григорій ТУРШУКОВ
