Відомий борець за автокефалію ПЦУ Олександр Гудима: Московське попівство затяте, але дурнувате

З одним з учасників Собору відродження Автокефальної церкви України Олександром Гудимою ми зустрілися у затишній кав’ярні в історичному центрі Києва, що за п’ять хвилин пішки від Софійського собору — де більше року тому, у грудні 2018 року, було створено Православну церкву України та обрано її предстоятелем митрополита Епіфанія.

 

 

Тоді до складу новоствореної церкви увійшли УПЦ Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква та окремі єпископи УПЦ Московського патріархату.

 

 

Втім розбудова української церкви усе ще триває, адже головним її опонентом стала УПЦ МП, яку вважають інструментом Кремля і якій вдалося залучити на свій бік окремих регіональних керманичів поліції.

 

Про перепони на шляху нової церкви, які чинить Росія, про роль п’ятої колони у цих процесах та про безпорадність української влади на місцях — ми й говорили з паном Олександром Гудимою в ексклюзивному інтерв’ю «УМ».

— Пане Олександре, напередодні минулорічного Різдва, 6 січня 2019 року,  у Стамбулі Вселенський патріарх Варфоломій вручив Томос про автокефалію предстоятелеві Православної церкви України митрополитові Київському і всієї України Епіфанію. Утім, навіть зараз багатьом українцям ще важко оцінити історичну важливість цієї події. Тим більше, що перед новою церквою стоїть чимало викликів, їй чинять організований опір з боку РПЦ. Як ви оцінюєте дану ситуацію?

 

— Зроблю ліричний відступ: я з 1995 року очолюю Українське православне братство святого апостола Андрія Первозванного (громадська організація створена у 1989 році. — Ред.), тож брав участь в усіх найважливіших подіях і не губився в них: похорон патріарха Володимира, створення Київського патріархату і УАПЦ тощо. Я був членом об’єднавчого церковного Собору в Софії і мій голос був долучений до цього історичного рішення. Тоді, в грудні 2019 року, я підтримав обрання митрополита Епіфанія на посаду предстоятеля ПЦУ. 

 

 

І ви знаєте, в мене від самого початку не було ілюзій щодо такої собі легкої маршової ходи і масового переходу громад, орієнтованих на Москву, в лоно української, суто київської, церкви. Бо я у багатьох релігійних конфліктах в Україні брав участь, займався, можливо, не науковими дослідженнями, але практику маю надзвичайно широку. І я знаю, як вибудована структура РПЦ, яким є призначення цієї церкви, яке її місце в Україні, і що Росія має від своєї такої присутності в Україні. Для прикладу, в одному з указів Петра Романова (російський цар Петро І. — Авт.) ще триста років тому йшлося про те, що якщо священник почув на сповіді щось проти держави і государя, то мав негайно доповісти вищому керівництву. 

 

— Про таємницю сповіді не йшлося? 

 

— Звісно ж, ні. І в сучасному українському житті представники РПЦ не дотримуються таємниці сповіді. Інший приклад: у минулому році моє рідне село Вишківці Немирівського району на Вінниччині відзначало 425 років, і мені потрапила до рук сповідальна книга села за 1806 рік. Нагадаю, що Поділля перейшло за Другим розподілом Польщі під Росію у 1795 році. А у сповідальній книзі записано, що священник наказово викликав по черзі на сповідь під розпис. Бо вони боялися повстання, опору приєднання до Росії! Тому й вивідували, чим хто дихає з вірян. 

Це історія, а тепер про сьогодення. Що таке РПЦ в Україні? Це найдосконаліший інструмент соціологічного дослідження українського суспільства. За тими традиціями московський піп досі обов’язково пише благочинному, що робиться у парафії, про що люди говорять тощо. Усе це підсумовують, узагальнюють і направляють до спецуправління ФСБ. 

 

Тому вони прекрасно були інформовані про те, що створення ПЦУ не матиме надто катастрофічних наслідків для них. Інакше б вони інші упереджувальні кроки зробили. Тому що попівство там затяте. Дурнувате, але затяте. Здатне впливати на українське суспільство. У будь-якому селі, і в моєму теж, є з десяток фанатично налаштованих бабусь, які паралізують волю інших. 

— Митрополит Епіфаній нещодавно заявив про те, що часто чиновники облдержадміністрацій перешкоджають переходам парафій від УПЦ МП до ПЦУ. Йдеться про близько 600 парафій. З одного боку, РПЦ позивається до суду практично за кожною спробою парафії перейти до ПЦУ. З іншого — посадовці облдержадміністрацій не бажають здійснювати перереєстрацію, чим фактично її «блокують».

 

— Варто враховувати, що певна кількість парафій вже юридично оформили документи і вже є частиною Православної церкви України. Але, за моїми розрахунками, ще в Україні є не менше як тисяча конфліктних парафій, де люди хочуть перейти, а їм чиниться спротив. В одному випадку втручаються «тітушки», поліція, влаштовується судове переслідування активістів, які хочуть перейти до ПЦУ. Але є й інші випадки: коли люди хочуть перейти, а голова сільради — ні, тому й затягує процес оформлення документів. Буває, що люди чекають, що хтось прийде і за них усе зробить, допоможе, а доти тихенько сидять, внутрішнього поштовху немає. І такі парафії масово готові вибухнути будь-якої миті.

 

— Найбільший опір переходу до ПЦУ відбувається саме на Вінниччині. Про заангажованість керівника обласної поліції в релігійних суперечках повідомляла в низці публікацій і наша газета. Чому саме цей регіон? 

 

— Вінницька область справді стала об’єктом спротиву переходу. Найперше через те, що є найбільшим регіоном за чисельністю православних парафій в Україні. Будь-яка інерція — і вони почнуть масово переходити. Десь московський піп відмовився відспівувати захисника України, і це обурює громаду. Десь інакше. Наприклад, мене запросили у село Стрільчинці Немирівського району на свято пророка Божого Іллі 2 серпня. Там був конфлікт. А я виявив у історичних документах, що у цьому селі 200 років тому було закладено фундамент церкви. Я їм це сказав, і вони вирішили відзначити, а потім голова сільради, його теща загітували все село на перехід до ПЦУ, лише п’ятеро було проти.

 

І тут почалося. Бусами понавозили чужих людей, «тітушок», так званих православних спортсменів, і п’ять попів московських. І ті заблокували церкву. А сільські поставили намети на подвір’ї церкви. А що ж поліція? А вона стоїть збоку і сприяє чужим. І на території Немирівського району цим процесом блокування переходу до ПЦУ керує заступник начальника райуправління поліції такий  собі чоловічок на прізвище Король. Але як це все функціонує? Кілька років тому коштом райдержадміністрації було влаштовано православний табір для діток. Уявіть, перш за все, у таборі вчили правильно канонічно накладати хрест, правильно молитися! І районна влада цьому усіляко сприяє.

 

— А якже Богу богово, а кесарю кесареве?

 

— Хто вам таке сказав? От дивіться, у Немирівському районі є так зване земляцтво Немирівщини, яке осідок має на території Свято-Троїцького жіночого монастиря. Перші особи району з’їжджаються і вирішують: кого пущать чи не пущать. І все. І тримають, і порушують справи і не оформляють документи тощо. Зараз я вийшов на більшу тему: громадські організації, з яких рекрутують «тітушок» для підтримки РПЦ в Україні. Фінансування громадських організацій проросійського спрямування, у першу чергу, козацьких і релігійних, напряму здійснюється через посольство РФ в Україні. Мені це там свого часу прямо в очі говорили. 

 

Мало цього, ще у 2014 році я отримав від різних держустанов, зокрема й СБУ, відповіді на запити щодо переліку козацьких організацій в Україні, кількість яких сягає, як виявилося, аж 650! Дві третини з них — це географічна дуга від Харківщини, Донеччини і до Криму та Одещини. Якщо дивитися по окремих областях: у тій самій Вінницькій області налічується 54 таких організації, у Харківській — 129, а у Житомирській — 34. Уявіть, лише три області і понад 200 так званих козацьких організацій! 

 

Зацікавився організацією Українського реєстрового козацтва. Офіс був біля Майдану Незалежності, ходив, питався, а її виявляється вже нема, як і реєстрації, але в районах десятки організацій від неї розкидано, якщо не сотні. Вони є. Чим займаються тоді, якої орієнтації? І виявляється, ці козацькі спортивні організації підгодовуються структурами РПЦ, а на вершині піраміди всім відомий нам нардеп Вадим Новінський.

 

І вони дають цих «тітушок», у них є координаційний центр. І це надзвичайно небезпечна структура для майбутнього України. Це п’ята колона, яка організована, воєнізована, яка знає команди, знає порядок, знає місце в строю. І вона зараз підпирає і практично все це контролює. Тобто, якщо будь яка парафія чи громада заявляє про бажання перейти до ПЦУ, одразу з цієї піраміди кидається туди все і все колошматить.

— Я так розумію, що державна влада узагалі не регулює ці процеси згідно із законодавством?

 

— Державні органи, зокрема, поліція і їхня роль у цих процесах узагалі є деструктивною! В основі є закон, право людини на свободу віросповідання тощо. Але поліція втручається, порушує кримінальні справи проти активістів, блокує своїми людьми храми, опечатує їх, не пускає громаду, тому ми і бачимо усього 600 парафій, які перейшли до ПЦУ. Але ще як мінімум тисяча парафій, громад мають такі приглушені конфлікти. Де люди з острахом дивляться на цю ситуацію, зокрема й у моєму рідному селі. І такі приклади можна навести не лише на Вінниччині, а й на Сумщині, наприклад, тощо. 

 

— Вам особисто навіщо ця боротьба? 

 

— Посипати голову попелом і казати, що все пропало — це не про мене. Треба робити будь що, але робити. Звертатися, спонукати, агітувати. Тим більше, коли відбувається трансформація церкви, з якої сміялися, глузували, пальцями тикали, мовляв, такі-сякі, а вона все-таки, утвердилася, як рівноправна православна церква у світі. І, на мою думку, церква не повинна чекати, доки до неї прийдуть, вона повинна пропонувати і атакувати. На те ми і вірняни ПЦУ, щоб таку роботу робити. Не священник має вибивати десь там ворота. Головне — переконати людей, бо, коли людина почала сумніватися, це вже пів справи зроблено. Знаєте, коли є ціль попереду, то вона тебе тримає у формі. І переді мною мета — Києво-Печерська лавра мусить бути нашою, українською. 

 

— Це довгий процес, але ж як вирішити проблему простих храмів, які блокуються тими ж православними «спортсменами» за підтримки поліції?

 

— Те, що у Вінницькій області відбувається — певний зріз. Для московського попівства і їхньої групи підтримки краще, щоб була ніч, щоб ніхто нічого не знав і вони й далі робили свою чорну справу. Тому потрібне швидке публічне висвітлення отих процесів. Показати підлу підривну антиукраїнську діяльність Головного управління поліції у Вінни­цькій області. Бо там керівництво — це паразити, які суціль пішли на службу до ворога. Це моя така думка. Тим більше, що керівник поліції Вінниччини Юрій Педос ухиляється від відповіді на питання, чому проросійського церковника-сепаратиста гостинно зустрічають за парканом режимного об’єкта.

 

Чому на території Главку функціонує храм РПЦ? Чому він утримує цього попа, оформляє його то як логіста МВС, то як працівника сервісного центру поліції і платить йому зарплату? Уявіть, це ж запустити ворога до себе на територію! Регулярно московський попик із кадилом висвячує Педоса і його заступників, які стоять поруч у храмі. На що може московський піп благословляти їх? На вірну службу Україні? На те, щоб вони підтримали Православну церкву України, дотримувалися закону? Аж ніяк. Тим більше у судових тяжбах поліція нав’язала суддям Вінниччини статут РПЦ у прийнятті рішень! У судових позовах, коли йдеться про те, чия громада, то судді керуються статутом РПЦ і кажуть: ні, неправильно збори було проведено, тому що там написано, що не було благословіння попа московського на перехід до ПЦУ...

 

— Тоді як суди мали би керуватися Законом «Про свободу совісті та релігійні організації»...

 

— Абсолютно правильно. Але поліція Вінниччини висвячує рішення протиправні, ініціює ці конфлікти, організовує судові позови! І очільником усіх цих негативних процесів є особа Педоса. Значить, треба його позбутися. 

 

— Щодо генерала Педоса проводили службове розслідування МВС восени, потім подовжили його. Ніяких висновків не зроблено. 

 

— Належно нічого не проводилося. І не буде висновків, я вважаю, бо доки буде міністром МВС Аваков, доти керівником поліції Вінниччини буде Педос. Але небайдужих людей також вистачає. 

— Маєте на увазі начальника управління у справах національностей та релігій облдержадміністрації Ігоря Скалецького, який за зверненням громад першим в Україні документально оформив переходи храмів від УПЦ МП до ПЦУ і нажив собі безліч проблем? 

 

— Так, пан Скалецький наважився діяти за законом, а його колеги з інших областей не наважилися. Вони вичікують, чим усе закінчиться. Але на посаді до смерті не всидиш, вона не вічна. Чиновник має прийняти рішення, коли йдеться про державне, важливе. Має пожертвувати собою. Інакше тебе виженуть з ганьбою. Тому Скалецький — молодець, але для цієї влади його постать — лакмусовий папірець. Якщо влада не підтримає Скалецького — почнуться дуже негативні процеси щодо ПЦУ. Якщо влада його залишить — лишається шанс, а якщо ще й утвердить в його правоті, значить, підемо далі і не лише 37 парафій буде перереєстровано ним, а понад 100 в одній області.

 

Але Скалецький не єдиний, право багатьох сільських громад на свободу віросповідання відстоює у судах адвокат Сніжана Чубенко, якій влада на місцях через це теж створює безліч проблем. Навіть намагаються позбавити її адвокатської ліцензії! Та процес іде: у тому ж Немирівському районі раніше було десь 3-4 громади Київського патріархату, а зараз 12 громад ПЦУ! І люди в селах усе більше гуртуються. Утім, перехід — це той процес, який не може бути швидким. 

 

Узагалі дуже багато цікавих постатей у новій православній церкві є, мені подобаються молоді єпископи й архієпископи, у них сучасне, нове бачення. Вони горять бажанням розбудовувати церкву. У них є енергія, вони сучасні технології використовують, видають на-гора цікаву інформацію, аналітика чудова. І я задоволений тим, як відбувається розвиток церкви. Бо ми, ті активісти, які сприяли появі ПЦУ, боролися і різні методи використовували. Ми думали, що боротьба буде дуже довгою, а тут гульк — і маємо українську церкву!