Українські злидні є нетиповими для світу. До звичайного зубожіння може долучитися ще й інформаційний голод.
У 1997 році ООН прирівняла поняття інформаційної бідності до бідності матеріальної. І недаремно в Україну їде представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Харлем Дезір.
Його візит запланований на період із 4 по 7 лютого, і стосується він законопроєкту ВР про дезінформацію.
А судді хто?
Про це повідомив голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко. За його словами, Дезір готовий взяти участь в обговоренні законопроєкту з українською владою і забезпечити його юридичний перегляд, щоб гарантувати, що він не вплине негативно на свободу ЗМІ й повністю відповідатиме міжнародним стандартам.
«Фактично, дипломат високого рівня працюватиме з керівництвом Міністерства культури України, щоб воно не штовхало Україну на шлях порушення зобов’язань у сфері свободи ЗМІ», — зазначив Сергій Томіленко.
Ймовірно, також буде зустріч із керівництвом Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики, яке є автором законопроєкту про медіа.
Нагадаємо, що ОБСЄ висловив занепокоєння щодо законопроєкту Міністерства культури про дезінформацію. Цікаво, хто і за якими критеріями визначатиме, що таке дезінформація?
Хто там у владі є, хто має моральне право кинути камінь і сказати, що те, що ви бачите, то брехня — мовляв, усе було не так. І знову все за класикою, коли дружина застає чоловіка з коханкою, а той у відповідь: «Ти віритимеш мені чи своїм безсоромним очам?».
Було б смішно, якби не було так сумно, бо поява подібного проєкту закону і проштовхування його протягом 2019-го з переходом у 2020 рік свідчать про те, що владу дратує будь-яка незалежна думка, робота неконтрольованих владою засобів інформації. І у Зеленського є всі шанси відзначитись у світі так само, як колись Кучма, очоливши світовий «Чорний список ворогів преси».
Профілактика ідіотизму
На жаль, і парадоксально, але вже у часи своєї незалежності Україна стала батьківщиною винаходу, поруч з яким тьмяніють злочини Аль-Каїди. Це інформаційний тероризм.
Як би жахливо й вражаюче не виглядала на телеекрані атака на хмарочоси американського Торгового центру, насправді не менш жахливим є щоденне зомбування десятків мільйонів українських громадян напівправдою-напівбрехнею із контрольованих владою, олігархами від влади видань та телевізійних каналів.
Якщо владу на благонадійних телеканалах ретельно до непристойності облизують або створюють картинний образ поводиря, котрого в реальності не буває, тоді неважко зрозуміти, звідки беруться ті всі позахмарні відсотки, як-от на минулих президентських і парламентських виборах.
Інформаційний голод, як і голод фізіологічний, спотворює душу, позбавляє людину можливості робити свідомий вибір.
«Президенту Володимиру Зеленському, його уряду і всім, хто пропонує такі законопроєкти, пропоную подати у відставку», — наполягає керівник Черкаського осередку Національного корпусу Дмитро Кухарчук, коментуючи законопроєкт №2693 про медіа, де й міститься 38 заборон для ЗМІ. — Кількість тих законопроєктів і ганебних речей, які вони сьогодні роблять, максимально перебільшує вже певну допустиму норму».
Кухарчук нагадав, що Зеленський «обіцяв, що почує людей, натомість він нікого не хоче чути». «Сьогоднішній Зеленський — це вчорашній Порошенко і позавчорашній Янукович, це три голови однієї гідри, які просто пожирають Україну зсередини», — сказав він.
Обрубання інформації в надзвичайних обставинах — війни — це не лише наступ просто на демократію, це ще й клініка — якщо всі запропоновані обмеження ЗМІ будуть запроваджені, як тоді в державі проводити профілактику ідіотизму?
Можна журналістів не любити! Можна й любити, особливо коли ти в опозиції — не ідейній, а просто тому, що не у владі, — й жадібно ловиш кожну суспільно значиму хвилю або ж крадеш у цих же журналюг вистраждані ними теми, аби гучно пропіаритись.
Але ж не так усе запущено й сумно мало б виглядати. Ну треба ж розуміти або хоча б інстинктивно вмикати власні маяки самозбереження — світ знатиме про кожного можновладця, здебільшого не те, що відбувається насправді, а що розкажуть репортери.
Тому, певна річ, докладати зусиль треба не до того, щоб закрити писок цим журналюгам, а власного грамотного пропагандистського забезпечення проєктів і програм. Якщо, звісно, такі є. Так, частина журналістської орди, і саме та, яка задає тональність у інформаційному просторі, зі скепсисом поставиться і до цих політагіток, але ж щось таки залишиться непересіяним і потрапить до різних ЗМІ, а заразом і до споживачів інформації.
Невже з нинішніх високопосадових буднів не можна зліпити бодай сякий-такий харч для читача й глядача, аби знову не ставати посміховиськом на увесь світ? Є ще креатив у 95-квартальній владі? Чи вже все?
Чи вербальні змагання з акулами журналістики, активною громадськістю, власним народом — то надважке завдання для обтяжених обсягом повноважень, можливостей і схем, нині володарюючих на печерських пагорбах?
