Анексія меж патріотизму: як нова влада знищує сенс і вагу Шевченківської премії

Так у світі повелося, що творців важливого і надзвичайного нагороджують преміями.

 

 

Навіть якщо хто не знає жодного лауреата Нобелівської чи премії Американської академії кіномистецтва, яка роздає позолочені статуетки «Оскар», — кожен упевнений, що саме вони є знаком якості найвищої проби.

 

 

В Україні маємо десятки нагород, які вшановують творчість митців різних сфер і напрямів. Утім вершиною є Національна премія України імені Тараса Шевченка, заснована 1961 року.

 

 

Відтоді її отримали близько 600 достойників. Серед них — поет Василь Стус (посмертно), художник Іван Марчук, кінематографісти Сергій Параджанов (посмертно), Юрій Іллєнко, Микола Мащенко і Сергій Бондарчук, композитори Євген Станкович, Валентин Сильвестров і Мирослав Скорик, актори Богдан Ступка і Богдан Бенюк, письменниця Марія Матіос.

 

Цьогорічних лауреатів обіцяють назвати у лютому. А 17 січня члени Комітету премії на засіданні за результатами таємного голосування відібрали твори, які братимуть участь у завершальному третьому, турі конкурсу.

 

Серед фіналістів опинився поп-гурт із наспівами на зразок: «Руки, ти попросиш — я відпущу// А підеш — я все прощу...» І міністр культури України Володимир Бородянський опісля викладає у мережу таку свою оцінку: «Переконаний, що список номінантів цього року — це прорив і новий подих Шевченківської премії». 

 

«Національна премія України імені Тараса Шевченка є державною нагородою України за найвидатніші твори літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики, які є вершинним духовним надбанням Українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства», — дуже чітко написано в положенні про премію. 

 

Ще 19 грудня було звільнено попереднього голову Шевченківського комітету Юрія Щербака за його заявою після трирічної каденції, що означало відхід від справ усієї попередньої команди. А вже натупного дня під головуванням Юрія Макарова відбулось організаційне засідання, в якому взяли участь його новообрані члени.

 

Нагадаємо, Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка, написано в положенні про нього, є допоміжним органом, що забезпечує здійснення президентом України повноважень із нагородження цією державною відзнакою за найкращі державотворчі україноцентричні справи. Тоді ж, на організаційному засіданні 20 грудня, ухвалили ще продовжити термін прийому літературно-мистецьких творів на здобуття премії 2020 року. Уже за місяць стало очевидним: бо не подобалися претенденти. 

 

Секретаріат комітету перший раз здійснював прийом з 1 вересня по 31 жовтня 2019-го. Тоді у номінації «Музичне мистецтво» зійшлися симфонія-легенда «Вечір на Івана Купала» для великого симфонічного оркестру авторства композитора Леоніда Грабовського, представника неформального київського авангарду 1960-х, який із 1990 року живе у США, та цикл мистецьких проєктів «Тарас Шевченко Солоспіви», «Вже пора!», «Україні», «Пісні, написані війною» та просвітницька волонтерська концертна діяльність у зоні АТО (кiлькiсть виступів — більше 300) співаків Фемія Мустафаєва (драматичний баритон) кримськотатарського походження та Анжели Ярмолюк, яка є і композиторкою. 

 

Ви уявляєте, щоб нинішній президент України, який зумів у статусі першої особи держави знайти час відвідати концерт Монатіка, брав участь у публічному досудовому звинуваченні АТОвців і волонтерів у гучному вбивстві журналіста, вітав iз Новим роком очільника країни, яка анексувала український Крим, — нагороджував найвищою державною премією названих достойників? 

 

Після доприйому заявок з 23 грудня по 15 січня, у номінацію потрапили загалом 9 претендентів. Розширений список додав ще помітних у вітчизняному світі високого і справжнього мистецтва виконавців та авторів.

 

Творчість композитора Олександра Козаренка висунули як самостійного претендента й у дуеті зі скрипалькою Лідією Шутко. Запропонували нагородити головного режисера Театру українського фольклору «Берегиня», народного артиста Миколу Буравського за цикл музичних вистав останніх років. Або. Масштабні концертні програми Національного культурно-мистецького проєкту: «Три С: Скорик–Станкович–Сильвестров», автором яких є продюсер Олександр Пірієв, віолончеліст. За цією назвою — упродовж 2016-2017 років більше десяти концертів музики знакових українських композиторів і часто за їх участі iз заповненими залами у філармоніях та оперних театрах у Києві, Львові, Одесі, Чернівцях, Вінниці, Івано-Франківську і Харкові (до речі, виручені більше 150 тис. грн за львівський концерт доброчинно переадресували в Охматдит); із Євгеном Станковичем доїхали навіть у Коломию; а заключний гала-концерт «Три С» провели в столиці у Національній опері України. До слова, Олександр Пірієв є організатором понад 500 проєктів класичної музики (!).

 

Утім 17 січня член Шевченківського комітету Ігор Панасов відрапортував у «Фейсбуці»: «Сьогодні на 7-годинному засіданні Комітету Шевченківської премії ми з Любою Морозовою пояснювали колегам, чому музика Vivienne Mort та DakhaBrakha — це золото України. Результат: обидва гурти — фіналісти премії-2020 у категорії «Музичне мистецтво». (...) Ідея висунення обох гуртів — моя. Радію, як дитя».

 

Особливо гірко академічній музичній спільноті й усім, кому небайдужий зміст слів «національна свідомість і самобутність та державотворення», те, що у телеграм-каналі міністра культури Володимира Бородянського, серед професійних обов’язків якого — формування культурної політики держави, рефреном повторилося: «Я вважаю, що музика Vivienne Mort та DakhaBrakha — це золото України. І члени оновленого комітету Шевченківської премії абсолютно справедливо віддали за них свої голоси». 

 

В іншій ситуації можна було б сказати — однодумці стосовно поп-групи середньої впізнаваності, найвідоміша пісня якої «Пташечка» зі словами: «Я цілий день тебе не бачила.// Холодний день, а я вся сталася гаряча,// Як зоря, але не сяяла.// Була біда, а стала музика.// Плела вінок. Ходила в гості.// Я не дійшла, здається, зникла на межі// Твоїх думок, твоєї вдачі// А ти не плач, а ти не плач,// Бо я ж не плачу, плачу, плачу, плачу,// Плачу, плачу, плачу, не плачу.// А ти не можеш знати, як я тебе люблю.// Ти лягаєш спати і я не дихаю до ранку,// До ранку і аж до світанку сама я,// Як без місяця зоря». А номіновано на Шевченківську премію альбом «Досвід» гурту Vivienne Mort. У пісні «Екран» з нього чуємо: «Спершу я дивився в екран — // І виходила лебідь.// А потім я дивився в екран -// І опинився на небі».

 

Не треба бути провидцем, щоб 100-відсотково сказати, що переможцем буде етно-гурт DakhaBrakha. Утім, чому нівелюються принципові основи Національної премії імені Шевченка, яку у цьому конкретному випадку вирішили перетворити на майданчик піару поп-виконавців? Карабаси, яким дісталися ключі до можливості оцінювати українську культуру, вирішили будь-що мати собі вигоду?

Не було б питань до п’єдесталу гурту Dakha Brakha, якби він змагався у фіналі з достойним рівноваговиком, яких у списку кілька. І якби не ще один момент: у номінації «Театральне мистецтво» до третього конкурсного туру дійшли «Погані дороги» Тамари Трунової та опера-реквієм «Йов» (Iyov) Влада Троїцького, який є організатором і художнім керівником Dakha Brakha. Хтось це називає збігом, інші — лобізмом. 

 

Узагалі, Шевченківську премію треба перезавантажувати. Бо кілька днів — це дуже мало, щоб визначити найкращих двох фіналістів із 13 позицій номінації «Театральне мистецтво». Постановок у них заявлено ще більше число і немає жодної людини, яка б усі бачила.

 

Для порівняння: експерти премії «ГРА» Національної спілки театральних діячів, яка має чітко прописані механізм відбору та критерії оцінок, починають працювати з початку року, переглядають відео вистав, потім наживо, а результати міжнародне журі оголошує після переглядів наживо аж ближче до кінця року.

 

Нинішній голова Шевченківського комітету Юрій Макаров в одному з інтерв’ю ефектно для певної категорії людей зазначив: «Мочити» українського політика — так! «Мочити» українську державу — зась!».

 

Поки що вийшло по-іншому в царині присудження національної відзнаки найвищого гатунку у номінації «Музичне мистецтво». Бо у справах державотворення важливі не лише результат, а й процес, навіть якщо направду помітних і знакових авторів та проєктів не знають топ-менеджери комерційних телеканалів, журналісти комерційних інтернет-видань, які пишуть про поп-музику, і навіть міністр культури.