Піднебесна Христанівка. Цей епітет закріпився за селом завдяки людині з активною життєвою позицією — Оксані Олійник, котра живе тут уже сьомий рік.
Влучніше й не скажеш, адже село, розташоване на узвишші, ніби упирається дахами хат у небо.
Воно тут настільки близько, що, здається, ставши навшпиньки, можна дістати до нього рукою.
Корінна киянка Оксана Олійник зізнається: раніше ніколи не думала, що колись житиме в полтавській глибинці, навіть у планах такого не було.
Дівчина вийшла заміж за львів’янина Ореста, закінчила Києво-Могилянську академію, здобувши диплом бакалавра філософії та магістра культурології, вступила до аспірантури, народила сина Енея.
— Я належу до тих щасливців, хто має власну квартиру в багатоповерхівці на Борщагівці. Поки мешкали в ній удвох з Орестом, усе було класно — раділи, що окремо від батьків. Але коли з’явився на світ Еней, житло враз стало тісним, — пригадує Оксана. — Мені дуже хотілося, аби син мав змогу досліджувати світ. І от якось подруга запросила нас у село. Приїхавши туди, я зрозуміла, що це якраз те, що треба. Там було зовсім інше відчуття внутрішньої свободи. Тож, коли в Ореста з’явилася дистанційна робота, я й запропонувала перебратися в глибинку. Орест у відповідь на це зауважив: та в тебе в місті в оселі, мовляв, безлад, а що буде в селі? Спершу я засмутилася, а тоді подумала: яка різниця, де в мене буде безлад? Отак почали шукати на різних форумах варіанти переселення до села. Одним із перших на очі потрапило оголошення однієї пари, яка переїхала до Христанівки Лохвицького району Полтавщини й шукала однодумців. Хоч ми з Орестом прибули туди у травні, надворі вже стояла спека, а в повітрі витала сила-силенна комарів. Ми перебігли від автомобіля до хати, сиділи й думали: ось тобі мрія й сувора реальність. Пригостивши нас борщем, подружжя зголосилося показати місцеві кручі, скіфські кургани. І коли я побачила цю невимовну красу, то зрозуміла: усе, більше ніяких сумнівів, ми однозначно переселяємося сюди. До того ж, нам сподобалося село. Що ще приємно? Тут дуже дешеві хати і зручне сполучення з Києвом, що для мене принципово, адже там живуть мої батьки.
Хтось крамниці закриває, а хтось відкриває
І з житлом Оксані й Оресту Олійникам пощастило. Бо будинок, у якому вони нині мешкають, спершу не продавався. Та коли вони розговорилися з його власниками, то врешті-решт домовилися, що ті продадуть житло. Ця хата вигідно вирізнялася на тлі інших: мала водопровідні комунікації, ванну, унітаз. Для подружжя з Києва це було дуже важливо, адже молоді люди переїжджали на нове місце з малим сином.
— Уже через місяць ми перебралися до Христанівки. Оскільки в будинку є всі зручності, особливого стресу від переїзду зі столиці не було. До того ж і Орест із моїми батьками добряче постаралися, навівши в нашій новій оселі марафет. Коли ми приїхали до Христанівки, Енею було всього 1,5 року. А менший син Улас уже «місцевого виробництва», — сміється моя співрозмовниця.
— Нині багато хто в селі нарікає на проблему зайнятості. Водночас для вас такої проблеми не існує, — дивуюся.
— Знаєте, українська приказка «дурному не сумно й самому» — якраз про мене, — жартує Оксана Олійник. — Я з тих людей, хто будь-де знайде, чим цікавим зайнятися. Як тільки підріс Еней, з’явилася можливість прогулюватися селом і спілкуватися з його жителями. Тут у 40 дворах живе 70 людей — це ж ціла банда! У Києві я брала участь в організації міжнародних кінофестивалів, була дуже активною. Тож і в сонній глибинці вирішила людей розворушити. Спочатку це не надто вдавалося. Бо як оці вихідці з міста міркують? Що в селі всі сплять і мріють, коли ж до них нарешті переїдуть міські, що це буде ніби священний дар богів цій місцевості. Насправді на новому місці ніхто нас не чекав. А коли мені в голову прийшла ідея підтягнути в сільських дітей англійську мову і я попросила в голови сільради виділити для цієї мети кімнату в клубі, яку використовували тільки під час похоронів та виборів, той незворушним голосом прорік: «Громадяночко, ви спершу пропишіться» (через стан здоров’я я зареєстрована в київській квартирі).
Першої ж зими, зібравшись обстежити сільські околиці, Оксана покликала з собою на прогулянку сільських дітей. А коли ті прийшли, звернула увагу на те, що вони взуті в дорослі чоботи та ще й з онучами. Це настільки вразило вчорашню киянку, що вона написала «пост» у «Фейсбуці»: хто може, пришліть, мовляв, одяг і взуття на дітей такого-то віку. Так розпочався проект «Банк речей».
— Відгукнулося дуже багато людей, виявивши готовність допомогти. Спочатку речі надсилали на мою адресу, вони накопичувалися в нашій домівці, утворюючи ще більший безлад. Я все це перебирала, пакувала в мішки й розносила по хатах. А потім виникла ідея створення сільської бібліотеки. Весь час купуючи своїм синам цікаві яскраві видання, я влаштовувала колективні читання, на які збиралися й сусідські дітлахи. А якось вони мені й кажуть: «Тітко Оксано, і в нас є книжки», — і принесли підручник з української мови 1972 року виходу у світ. Мені було образливо й боляче, що малеча не мала доступу до дитячої літератури, — констатує Оксана. — Тож знову написала оголошення у «Фейсбуці»: якщо, мовляв, ваші діти виросли й у вас лишилася дитяча література, поділіться нею, бо тут, у глибинці, вона дуже потрібна. Після цього до Христанівки з усіх усюд почали надходити поштою ще й книжки.
А коли в селі закрилося останнє пристанище цивілізації — місцева крамниця — і цілих дев’ять місяців селяни жили без неї, чекаючи і в дощ, і в мороз приїзду автолавки, яка привезе хліб, подружжя Олійників вирішило відкрити свій магазин. Аби це стало можливим, фінансово допоміг Оксанин брат. Хоч загалом магазин збитковий, та й задумувався він швидше як соціальний проєкт.
— Ті, хто працює в Лохвиці чи Васильках, як правило, там і скуповуються. Тож наш магазин для тих людей, які або вже нікуди не їздять, або вибираються із села дуже рідко. Це, в основному, пенсіонери, які, отримуючи пенсію в розмірі 1,5 тисячі гривень, не надто шикують. Максимум, що можуть собі дозволити, — хліб, каву, оселедець чи консерви. Магазин, який тримає Орест, працює фактично двічі на тиждень, коли привозять хліб. У такі дні туди сходяться чи не всі жителі села, спілкуються, обмінюються якимись враженнями. Усі відзначають, що ось така соціальна комунікація дуже важлива. Минулої зими ми запрошували всіх приходити до магазину у свята, прихопивши з собою якісь смаколики. Бо є багато самотніх людей, яким нема з ким святкувати. Так крамниця стала місцем, де можна зібратися гуртом, погомоніти, поспівати. Не лише односельці, а й ми самі одержуємо від цього справжнє задоволення, — стверджує молода жінка. — Я перенесла туди й банк речей, а також бібліотеку, в якій постійно поновлюються книжки. Оцінивши унікальність нашої книгозбірні, до нас почали їздити за новинками навіть із ближніх населених пунктів.
У Христанівку — з усього світу
Аби розширити коло читання, Оксана Олійник почала влаштовувати суботні читання для місцевої дітвори у столітній школі, побудованій у стилі українського модерну за проєктом архітектора Опанаса Сластіона, приміщення якої пустувало. А згодом завдяки активістці до Христанівки почали приїжджати волонтери з-за кордону, вони привозили книги, ласощі, чим немало радували місцевих дітлахів, і також долучалися до колективних читань.
— Існує інтерактивна платформа, де реєструються домоволодіння (єдина умова — при веденні господарства не застосовувати хімії) й запрошують до себе волонтерів, які за проживання й харчування можуть виконувати якусь роботу, — «просвітлює» мене Оксана. — Так до нас почали приїжджати люди з усього світу — і це було справді весело. Коли прибув перший американець, селяни на нього тільки зиркали з цікавістю, а вже другому — наливали в кожній хаті по сто грамів, він перепробував і всі борщі в селі. Гостював у нас і француз, який учив дітей танцювати, а бабусь розважав грою на гармошці. Тепер селянам уже не дивно, що до Христанівки приїжджають звідусіль. Бо спочатку вони дивувалися, що сільська глушина може бути комусь цікавою, не вірили, що їхнє село чимось особливе. А потім у Христанівці з’явилася Ольга Герасим’юк зі своєю ініціативою «Школи Лохвицького земства». І першою значною подією, яку ми організували разом із пані Ольгою та її однодумцями, стала спільна толока, в ході якої нам вдалося трохи причепурити приміщення столітньої школи. На неї прибуло багато людей із Чорнухинського району, з Києва, приїхав навіть тодішній міністр аграрної політики і продовольства України (на жаль, нині покійний) Тарас Кутовий. Ми з місцевими дітьми створили виставу театру тіней про порятунок столітніх шкіл, збудованих за проєктом Опанаса Сластіона, об’їздили з нею вісім чи дев’ять населених пунктів. У підсумку, унікальній школі у Христанівці надали статус пам’ятки культурної спадщини місцевого значення. Але мене весь час дивувало те, що люди не відчувають цінності цього місця. І я собі думала: було б класно створити тут музей історії села.
Якось у всюдисущому інтернеті Оксана Олійник натрапила на повідомлення про грант від чеської фундації ВІА, яким могли скористатися неформальні лідери громад, котрі займалися налагодженням комунікації і взаємодії між людьми. Молода жінка стовідсотково відповідала цим вимогам. На реалізацію соціального проєкту, орієнтованого на громаду, фундація виділяла 2,5 тисячі євро. Так активістка сформулювала ідею створення музею. Хоч загалом це вийшов швидше цифровий проєкт.
— Коли в Лохвиці на цвинтарі відкривали хрест жертвам Голодомору, випадково познайомилася там із жінкою, котра була родом із Христанівки. Вона мала багато старовинних фотознімків, що дісталися їй у спадок від бабусі, але не знала, хто на них зображений. Коли я роздрукувала ці світлини на аркушах великого формату, усі в селі були просто вражені, — пригадує Оксана. — Після цього ми почали збирати сімейні фотоархіви місцевих жителів і формувати з них альбоми. У нашому магазині люди могли їх розглядати й обговорювати. Так зібрали понад тисячу фотографій. До того ж, до кожної людини, яка поділилася світлинами, я приходила з відеокамерою й записувала її спогади.
«Усе в наших руках»
— І селяни якось враз ожили, і мені самій стало цікаво досліджувати минуле села, дізнаватися про тих, хто жив тут раніше. Я вже в третьому коліні знаю всіх родичів односельців. Почала потроху збирати і спогади представників української діаспори — вихідців із Христанівки. А ще видала два номери журналу «Міх», на сторінках якого переплелися минуле й сьогодення Христанівки, і роздала в кожну хату по примірнику. Також зібрала кільканадцять записів христанівських пісень, яких більше ніде не чула. Підписали й меморандум із Лохвицькою міською радою про те, що можемо використовувати приміщення столітньої школи під музей. Але далі поки що не просунулися. Можливо, тому, що в мене трохи «сіла батарейка». Бо, окрім усього, займаюся саморозвитком, що теж дуже важливо: вступила на магістерську програму з медіації, працюю як психотерапевт через відеозв’язок, є менторкою проєкту «Школа 3.0. Об’єднані громади», який впроваджує Центр інноваційної освіти «Про. Світ». Для мене все це — важливі речі, але вони дещо відволікають від соціальної роботи. Хотілося б зробити музей інтерактивним, інноваційним, незвичним, аби він не лише став місцем зустрічі громади, а й приваблював туристів, — ділиться активістка.
Варто згадати, що ще одна справа рук і фантазії Оксани та її чоловіка — гостьова хатина Gogo-Mogo. Тут дуже цікавий ремонт: повністю перероблена стара піч, дерев’яна підлога, глиняна штукатурка, покрита фарбою, добротна сантехніка.
— Мені хотілося б, щоб це було місце для рефлексії, переосмислення якихось речей, відпочинку від міської суєти і, можливо, навіть професійної допомоги, адже, не забувайте, я працюю як психотерапевт. Тож ця садиба не із серії дешевих, — наголошує Оксана. — Пускаю сюди або тих, хто сам собі дає раду, або тих, із ким мені суперцікаво проводити час. От тільки в понеділок від нас виїхав Алекс із Румунії, він терапевт, масажист, а також учитель йоги, 12 років подорожує світом. Недавно приїжджала Анастасія Рябчук (донька поетеси Наталки Білоцерківець), вона якийсь час жила в Африці, а також її однокласниця, яка жила в Мексиці (ми навчалися в одній школі). З Ізраїлю регулярно приїжджає подруга (її мати живе на Полтавщині). Постійно навідуються мої друзі з Києва, а також знайомі друзів. У перспективі добре було б придбати іще одну-дві сільські хати, аби мати можливість приймати цілі групи. Зв’язків із Києвом не пориваю, обов’язково їжджу туди принаймні раз на місяць, відвідую виставки, театри, якісь тренінги. Жити в селі не означає бути відлюдником. Я б сказала, навпаки: це привід осмислено спілкуватися з людьми, віддавати перевагу тому, що для тебе цінніше.
Зараз уже весь Лохвицький район (і не тільки) знає, що Христанівка — село, яке розвивається. Про нього нерідко пишуть журналісти. А подружжя Олійників настільки вірить у його майбутнє, що навіть запросило сюди фасилітаторів, котрі допомогли розробити стратегію розвитку населеного пункту. Те, що в ньому лише 40 дворів, молодих людей не бентежить.
— Усе в наших руках, — вважає Оксана Олійник. — Якщо ви розвиваєте село, то й результат не забариться. Мені здається, що з часом люди гнучких професій, котрі працюють удома через інтернет, так звані фрілансери, зрозуміють, що жити посеред природи, в єдності з нею набагато комфортніше, аніж штовхатися в перенаселених містах зі смогом. Тож ми готуємо це місце для переїзду таких людей, аби вони не починали все з нуля.
Сьомий рік ми живемо у глибинці — це доказ того, що жити тут можна. Так, це непросто, у селі не відбувається все за звичною схемою: скажімо, ти не можеш піти і влаштуватися на роботу. Тим паче, що я не з тих людей, хто може зайнятися аграрною справою. Хоча щороку саджу город — інакше тут не можна, бо навесні на всіх нападає «садизм». Тож ти й собі загортаєш у землю оте зерно, а невдовзі на тому місці вилазить паросток — і це таке диво! Я люблю жити в селі. Це такий собі острів свободи, місце, де накопичую енергію, щоб подорожувати і спілкуватися з людьми з усього світу.
Ганна ЯРОШЕНКО
Полтавська область
