Тележурналіст Олександр Махов: «Війна для мене — це вже особиста історія»

Олександр Махов – родом із Луганська. Проте події 2014 року змусили його покинути рідне місто та переїхати до Києва.

 

 

Вже тут з’явилося усвідомлене бажання – він має бути на фронті, і не як журналіст, а як її активний учасник.

 

 

Саме так, усвідомлено, поїхав свого часу й до далекої Антарктиди. А от свою улюблену тепер професію Олександр свого часу обрав майже випадково… 

 Олександре, зараз десята ранку, для журналіста — початок робочого дня. Як, попри достатньо напружений графік, вдалося вирватись на розмову?

 

— Насправді, день починається звечора, бо саме ввечері надсилають графік роботи. Десь о 20—21-й уже знаєш, що робитимеш наступного дня: так простіше планувати свій час. Цього тижня у мене «своя тема», тому сам планую інтерв’ю, зустрічі тощо. Так вийшло, що сьогодні у мене пізнє інтерв’ю,тому зранку вільний. Зазвичай, якщо немає якоїсь зйомки, робочий день починається об одинадцятій.

 

 Якщо о сьомій ранку тобі зателефонують і скажуть: терміново треба виїж­джати на зйомку...

 

— Редакція досить велика, тому є чергові групи, які постійно на базі, і вони в таких випадках виїжджають. Зазвичай у нас працює декілька груп: ранкова, денна та вечірня редакції. Плюс є інші журналісти, які у цей час присутні на базі. Якщо і зранку «щось трапилося», виїжджає ранкова група. Але буває таке, що і звечора когось викликають. Останній такий випадок термінового виклику

 

— вибухи на складах у Калинівці позаминулого року. Ще звечора стало відомо про вибухи, і треба було їхати робити матеріал.

Такі «термінові» ситуації зазвичай трапляються у знімальних групах, які працюють у регіональних корпунктах. У мене таке часто траплялося, коли був власкором у регіоні. Там ти один на всю область, і коли щось трапляється, маєш терміново виїжджати.

 

— Ти вже тринадцять років у журналістиці. Не набридло?

 

— Це таке власне відчуття... У кожного журналіста воно своє, але я кайфую від того, що працюю саме репортером, як у нас кажуть, «у полях», на виїздах. Мені подобається такий графік і такий режим, коли не знаєш, де будеш. Тобто зранку прийшов на каву, а що буде ввечері невідомо, бо може бути так, що інтерв’ю записав о 14:00, а ввечері щось трапилось, і скажуть терміново їхати включатись, бо ти єдиний вільний журналіст на базі, не зайнятий поточною роботою. Бути саме репортером на місці подій — як на мене, це круто, отримую від цього задоволення. Вже кілька разів пропонували бути і редактором, і ведучим, але розумію, що місяць-два, і мені це набридне. Я не можу сидіти на одному місці, мені постійно потрібно кудись їхати, щось знімати, щось показувати.

 Коли вступав на «журналістику», були думки, що робитимеш, якщо не вийде? Яку професію розглядав як «запасний варіант»?

 

— Навіть коли вступав на «журналістику», то, чесно, думки були приблизно такі: не знаю, чим хочу займатися, — нехай буде журналістика. Згодом потрапив на телебачення і закохався, можна так сказати. Але в мене був період, півтора року, коли пішов із професії і не займався журналістикою взагалі. Працював абсолютно в іншій сфері. Саме в той момент зрозумів: журналістика — це моє. Дуже сумував за професією, тоді й усвідомив: це те, що можу робити, що мені потрібно в житті, те, що у мене виходить, я так думаю (сміється).

 А чому тоді взяв тайм-аут?

 

— Так склалася життєва ситуація. Працював у Луганську спочатку на обласному телебаченні, потім на приватному, і саме на цьому телеканалі почали затримувати зарплату. Була зневіра у професії, в собі. Тоді й вирішив: а чому б і ні? Спробував себе в іншій сфері, був торговельним представником. Але в будь-якому разі все, що в моєму житті відбувається, сприймаю як досвід, намагаюся з цього почерпнути щось особисто для себе, навіть якщо це негативний досвід.

— Твоя мама і сестра залишилися по той бік війни. Спілкуєтеся?

 

— Сестра, вона старша за мене, з початком війни поїхала до Росії, з батьком у мене були напружені стосунки і до війни, він залишається у Луганську, ми і раніше майже не спілкувались, а зараз зовсім припинили. Мама теж — у Луганську, на окупованій території, вона підтримує цю окупацію. І мій вітчим також. Він навіть був членом незаконних збройних формувань, так званої «ЛНР». Загалом, з усіма родичами припинив будь-які стосунки. Окрім мами, бо це мама. Це така досить неоднозначна історія. Важко спілкуватися на якісь опосередковані теми, не пов’язані з війною, з політикою і тим, що відбувається там, у Луганську.

 

— А часто їздиш до Луганська?

 

— Зовсім не їжджу. Бо, по-перше, не можу поїхати на територію, де страждають люди, де окупація, де люди перебувають у полоні. Та навіть якби і хотів поїхати, не зміг би, бо для окупаційної влади я ворог, там є певні списки, у тому числі журналістів, які не мають права заїжджати на окуповану територію. Мене заарештують, за їхніми законами, я звинувачений у «держзраді» так званої «ЛНР». По-друге, я воював і, за їхніми законами, — зрадник, убивця, людина, котра воювала проти їхньої «держави».

 Мама також не приїздить до тебе?

 

— Двічі зустрічалися на території, підконтрольній Україні. Вона має змогу вільно пересуватися через лінію розмежування, але до Києва не приїжджала, зустрічалися на нейтральній території.

 Спробуй згадати 2 червня 2014 року. Які були думки, коли почув перші постріли?

 

— Це було перше відкрите збройне протистояння, хоча вже були штурми військової частини Внутрішніх військ у Луганську, вже були збройні протистояння, але 2 червня — це був уже такий відкритий конфлікт, штурм Луганського прикордонного загону. На той момент прикордонники були останніми представниками центральної української влади, і від них залежало, «а що буде далі», бо силові структури вже виїхали. Але, коли прикордонники були змушені вийти з Луганська, нам, журналістам, стало зрозуміло, що ось це вже «точка неповернення», треба їхати з міста.

 Одразу прийшло розуміння того, що почалася війна, чи все ж були сподівання, що ще трішки і цей безлад закінчиться?

 

— Ні, тривалий час не було взагалі розуміння того, що до чогось ці дії можуть призвести. Певний час були сподівання: ось прийде армія і звільнить місто. На той момент вже велися бойові дії в Слов’янську та Краматорську. Ці два міста були в облозі. І так само ми думали, що армія прийде й у Луганськ та звільнить нас. Пізніше, влітку, вже стало зрозуміло — це все ж таки війна.

 

— Ти залишався у рідному місті до останнього, але 2014 року таки переїхав до Києва. Хотів захистити родину?

 

— Нас було дві знімальні групи, ми до останнього працювали відкрито як журналісти: на всіх акціях, протестах з’являлися з камерою, мікрофоном, робили сюжети, писали стендапи, нас знали в обличчя і показували це на центральних телеканалах. Згодом зрозуміли, що це вже певна загроза нашій безпеці, але все одно працювали. З другим журналістом у нас була домовленість хоча б раз на день зідзвонюватись: якщо хтось не виходить на зв’язок — значить, щось трапилось, треба шукати... Одного дня він подзвонив мені й сказав, що вже виїхав із Луганська. Пояснив, що йому подзвонили і сказали: у тебе є півгодини зібрати речі, родину і виїхати. Я зрозумів, що залишився сам. Нікому не можна було довіряти. Не став чекати дзвінка — прийняв рішення виїхати з міста.

 Коли вирішив для себе піти на фронт?

 

— З кінця серпня, коли почав їздити на зйомки на фронт, переді мною постало питання: чи достатньо роблю для країни, коли війна? Певний час себе «заспокоював»: достатньо того, що я журналіст, їжджу на фронт, знімаю сюжети про війну. Але в якийсь момент вирішив: треба йти воювати, бо це моя Батьківщина.

 Брав тайм-аут після того, як повернувся з того пекла?

 

— У мене була законна відпустка, і взагалі, за тих 14 місяців, поки був на фронті, на каналі в мене накопичились дні відпустки. Тому, коли повернувся, хотілось відпочити та почати працювати, бо від того, як швидко повернусь до роботи, буде залежати мій психологічний стан. Перший період після повернення з фронту — найважчий, тому вирішив, що місяця відпочинку буде цілком достатньо.

 

— Яку мужність треба мати, щоб після всього пережитого знову їхати туди, де лунають постріли та знімати сюжети!

 

— Коли повернувся, певний час не їздив на війну, — свідомо відмовився: сказав, що поки не можу. Між тим, як демобілізувався, і до того часу, як поїхав знову на фронт як журналіст, була перерва, приблизно десять місяців. За той час мав коротке відрядження. Але, коли поїхав, зрозумів: їхати ще зарано. Можливо, пройшов період внутрішньої реабілітації, прийшло внутрішнє усвідомлення, що вже готовий їхати на фронт та знімати сюжети.

 

— Не існує в нашій країні родини, якої б не торкнулась війна, тому для кожного це щось своє, особисте. Що для тебе війна?

 

— У нашій країні є люди, яких не торкнулася війна. Люди шостий рік продовжують жити, відмежовуючись: «Політика — це не моє...» Війна для мене — це вже особиста історія: мій дім окупований, у мене багато друзів у Луганську, які постраждали через війну. Як журналіст бачив багато речей, які відбувалися перед війною, під час війни, відбуваються зараз. Як солдат я теж був на війні, і в моєму оточенні — ті, кого дійсно так чи інакше вона торкнулася. Не знаю, як складеться моє життя, але зараз хочу присвятити цій війні життя і досягти того, щоб винні в тому, що вона почалася, були покарані.

— Перейдемо до позитивного. #СьогодніВАнтарктиді. Що це був за проєкт, чому саме Антарктида?

 

— Ідея виникла випадково. Прочитав у газеті, що шукають бажаючих поїхати в антарктичну експедицію. Полярники раз на рік їдуть на станцію в Антарктиду, вони там змінюють одне одного. І я запитав, чому б не використати таку можливість та не зробити «антарктичні» сюжети? Для мене це було щось неймовірне. Вважаю, що для ідей не може бути меж і кордонів.

 

— Пригадаєш найбільший фейл i найяскравіший момент iз тієї мандрівки?

 

— Не можу сказати, що був аж такий фейл, що щось не вдалося. Найприкріше, що ми провели на Українській полярній станції «Академік Вернадський» лише 2 дні, хоча розраховували на 5. Це залежало не від нас, а від погодних умов. Через те, що почався шторм, треба було кораблем повертатися до Аргентини, тому й відчалили з Антарктиди раніше. Дуже шкодую, що не змогли залишитися надовше, можна було б більше відео відзняти. До Антарктиди з Аргентини на кораблі йшли три доби. Виявилося, що в мого оператора морська хвороба. Три дні туди і назад я знімав сам, він мене навчив. Із цікавого... Всім було цікаво про пінгвінів. Незважаючи на те, які вони миленькі і як їх усі люблять, навіть не уявляєш, наскільки ж вони смердять! Добре, що це не передати через камеру, але це — як у курнику, реально. Навкруги станції — ціла колонія пінгвінів, їх просто сила-силенна, вони, звісно, красиві, але... дуже смердючі.

 Температура була -20 чи ще нижче?

 

— Ми поїхали саме тоді, коли у нас весна, а в Південній півкулі — осінь. І експедиції так плануються, щоб можна було потрапити в найсприятливіший період. Удень там було близько нуля, вночі — може, -3. Одного разу я вийшов просто в одній футболці — так було тепло.

 

— Що побажаєш майбутнім колегам, які тільки-но починають свій творчий шлях?

 

— Братися за будь-яку роботу. Не казати собі, що я цього не зможу зробити. Якщо є ідея, треба зробити все, щоб реалізувати її, навіть якщо вона тобі видається якоюсь фантастичною. Для початку треба спробувати втілити її в життя, і вже потім, якщо не вдасться, сказати: я зробив усе, щоб це вийшло. Це, по-перше. По-друге, треба їхати на будь-які події, які згодом можуть стати історичними. Так зможеш сформувати свої погляди. Не з телепереглядів, а бачити все самому, на власні очі, бути на місці подій. Тобто, я там був, тому маю що сказати.