Імперія з «єзуїтською шайкою»

«Её методы, её тактика, ее приемы могут изменяться, но путеводная звезда этой политики — мировое господство — остается неизменной. Только изворотливое правительство, господствующее над массами «варваров», может в настоящее время замышлять подобные планы», — писав Карл Маркс. (2)

 

Але, маючи необмежені людські та фінансові ресурси, цей, за висловом Маркса, монгол творить свою чорну справу в усій Європі.

 

Фрідріх Енгельс зазначає, що Європа вимушена боротися «не на жизнь, а на смерть с русским царизмом». (3)

 

Один із аспектів Росії — зовнішня політика, «а внешняя политика — это безусловно та область, в которой царизм силен, очень силен. Русская дипломатия образует своего рода современный орден иезуитов, достаточно мощный, чтобы преодолеть, в случае необходимости, даже царские прихоти и коррупцию... Именно это тайное общество, набиравшееся в начале из иностранных авантюристов, и подняло Российскую империю до ее нынешнего могущества... Шагая через миллионы солдатских трупов и по меньшей мере через один царский труп, — эта шайка настолько же бессовестная, насколько и талантливая, содействовала больше, чем все русские армии, расширению границ Росии от Днепра и Двины за Вислу, до Прута, Дуная и Черного моря, от Дона и Волги за Кавказ, к истокам Оксуса и Яксарта; это она способствовала тому, чтобы сделать Россию великой, могущественной, внушающей страх и открыть ей путь к мировому господству. Но тем самым она укрепляла царскую власть и внутри страны. В глазах вульгарно-патриотической публики слава побед, следующие одно за другим завоевания, могущество и внешний блеск царизма с избытком взвешивают все его грехи, весь деспотизм, все несправедливости и произвол; шовинистическое бахвальство с лихвой вознаграждает за все пинки». (3)

 

  Але, не зважаючи ні на що, «действует этот иезуитский орден..., никогда не упускаемой из виду цели — мирового господства России». (3)

 

«По мере необходимости Россия дурачит падких до фраз западноевропейских «образованных» филистеров и их так называемое «общественное мнение». (3)

А далі, зазначає Енгельс, кожен російський цар ставав «...пожизненным слугой иезуитской шайки дипломатов».

 

І, як наслідок, «глупая Европа была одурачена». (3)

 

Така політична сліпота Європи та Америки дозволила Росії відібрати у Японії Курильські острови, у Китаю — Амурський та Усурійський краї (4), завойовувати Туркестан, Бухару та Хіву, загарбати Грузію та Крим, «прибрать к рукам» Україну, придушити у крові повстання і поневолити Польщу, відібрати у Німеччини Кенігсберг, загарбати країни Прибалтики та відібрати 20% території у Фінляндії. Тобто загарбання чужих сусідських територій по всьому периметру уламка Золотої Орди — Росії.

 

Особливо потерпіла Україна. «Столыпин объявляет борьбу с украинством государственною задачей, лежащей на России с XVII столетия», — писав академік Володимир Вернадський. (13) У той час лідер російських комуністів Володимир Ленін відзначав, що «царизм робив iз великоросів катів українського народу». (14)

 

Споконвіку українець, вільний за своєю ментальністю лицар-козак, веде боротьбу за свою незалежність, а йому протистоїть, намагається його знищити «жалюгідна нація, нація рабів, зверху до низу — всі раби». (15)

Як показує історія, сама ця «єзуїтська шайка» керувала правителями Росії, які за своїм походженням та ментальністю ніколи не були росіянами.

 

Петро I. Як відомо, Романови були дещо пришелепкуватими, і, щоб бути справжніми володарями Московії, бояри обрали на престол 16-річного Міхаїла. Не розумнішим був і його син Алєксєй.

Як важають грузинські історики, Петро I народився від грузинського царя Іраклія II, який був у потрібний момент при дворі російського царя, та цариці Наталі Наришкіної, розпутної, як і всі жінки царської сім’ї.

 

Як відомо, Петро I, який згнив від сифілісу, вбивши свого сина Алєксєя, не залишив після себе чоловіче потомство і на престол зійшов Карл Голштинський, пізніше Петро III, і його дружина Софія — Августа Ангальт-Цербстська, Катерина II. Далі всі царі (Павло I, три Олександри та два Ніколаї) одружувалися з німкенями, австрійськими чи датськими принцесами.

Отже, до революції 1917 року Росією керували не росіяни.

 

Для зграї пройдисвітів, яка завжди «правила балом» у Росії, були протипоказанi й будь-які прояви демократії.

 

Лютнева революція 1917-го, яка навіть за визначенням більшовиків була демократичною, «викликала значне пожвавлення національно-визвольного руху пригноблених народів Росії, зокрема на Україні», зазначає Радянська енциклопедія історії України. (22)

 

Але «шайка», якій демократія була не властива, готувала державний переворот. Ось що про це пишуть «Большая Советская Энциклопедия» (1928 р.) і «Малая Советская Энциклопедия (1930—32 рр.) (23, 24). «Октябрьский переворот и ЦК партии. Решающее заседание состоялось 23 (10) октября. На нем присутствовали: Ленин (Ульянов), Сталин (Джугашвили), Свердлов (Гаухманн), Троцкий (Бронштейн), Зинов’ев (Радомыльский), Каменев (Розенфельд), Сокольников (Брилиант), Урицкий, Бубнов, Ломов, Дзержинский, Коллонтай (Домонтович).

 

У подальшому «шайка» зменшилася у кількості її членів. Після жовтневого перевороту виконавча влада перейшла до політбюро ЦК. У нього війшли: Ленін, Зінов’єв, Каменєв, Троцький, Сокольников, Сталін, Бубнов.

 

Слід відзначити, що ця «шайка» (політбюро), яка ніколи не обиралась народом, керувала країною аж до 1991 р. Змінювались її члени, але політбюро залишалося.

Отже, в лютому — революція, а в жовтні — державний переворот, організований «шайкою».

 

Ця шайка, як і раніше, «настолько же бессовестная, насколько и талантливая».

 

Її главар — Ленін. Російський радянський історик Д. Волкогонов так характеризує «вождя мирового пролетариата»: Предками Ленина были русский, калмык, еврей, немка:

 

— прадед Ленина по материнской линии Мойше Цукович Бланк родился и проживал в городе Староконстантинове, а затем в Житомире. Его синовья Абель и Сруль (Израиль) приняли християнство и в соответствии с этим изменили имена на Дмитрия и Александра; (25)

— злой был человек и глаза у него волчьи, злые; (25)

— Ленин без тени смущения называет своих соотечественников (росіян) «дураками» и «идиотами», которые способны лишь на элементарно-примитивную работу; (25)

— Ленин стал главой правительства страны, которую едва ли любил. Он не был патриотом России; (26)

— ленинская система монополии на власть вполне способствовала, даже благоприятствовала появлению на самой вершине государственной власти людей бесцветных, посредственных, полуграмотных, с низким уровнем интелектуального развития. (26) (Чи не наша це сучасність?)

 

Після жовтневого перевороту до середини 20-го століття при владі були євреї Ленін, Троцький, Сталін.

 

Геніальний кінорежисер і письменник Юрій Іллєнко у своїй книзі. «Доповідна Апостолові Петру» пише, що Джугашвілі з грузинської перекладається як джуга — іудей, швілі— син. (5)

 

А навколо цих правителів завжди була «зграя єзуїтів», яка формувала «короля».

Повернімося знову до Енгельса. Така загарбницька політика Орди «возможна лиш до тех пор, пока народ остается совершенно пассивным, не имеет другой воли, кроме воли правительства, и призван только поставлять солдат и платить налоги для осуществления целей, преследуемых дипломатами» (3).

 

Огидна потвора, російська держава, викликає відразу не тільки у жертв її агресії, а й у прогресивної частини її інтелігенції: «Мы не можем привыкнуть к этой страшной, кровавой, безобразной, наглой на язык России, к этой литературе фискалов, к этим пленникам в генеральских эполетах, к этим квартальным на университетских кафедрах. Ненависть и отвращение поселяет к себе эта Россия». Так характеризує сучасну йому Росію Олександр Герцен (7). 

 

А хіба тепер Росія стала кращою?

 

Наслідки такої політики жахливі. «Это самая несчастная,— продовжує Герцен, — самая порабощенная из стран земного шара. Москва спасла Россию, задушив все, что было свободно в русской жизни» (7).

 

Уже в наші часи сучасники, як, наприклад, Олександр Солженіцин відзначав що «...русские стали самой ненавистной нацией во всем мире».

 

Українці, як ніхто інший, ще з моменту «воссоединения» оцінили ментальність московитів. Дамо слово знову Олександру Герцену: «Хмельницкий не из любви к Москве, а из нелюбви к Польше отдался царю. Москва или лучше Петербург обманули Украину и заставили ее навидеть москалей. (7)»

 

На ненависть українців до москалів звертали увагу іноземні історики та спостерігачі. «Добрий чоловік — а москаль» (як протиставлення), матері лякають своїх дітей словом «москаль». Це пише А. Левшин у своїх «Отрывках из письма о Малороссии» (1816). Георг Коль у своїй книжці «Україна, Малоросія», 1841 р., писав: «Відраза українців до росіян, їх гнобителів, є така велика, що це можна назвати ненавистю». (8) Зрештою, Шевченкове: «Москалі — лихі люди!».

 

Зрештою, де ступав чобіт окупанта —москаля чи то в Польщі, чи в Прибалтиці, чи в Грузії чи в Середній Азії — відношення до москаля було однозначним.

Яскраво охарактеризував ставлення чеченців до москалів Лев Толстой. В період першої чечено-російської війни у повісті «Хаджи-Мурат» читаємо про колись квітучий аул після набігу на нього москалів:

 

«Мальчик был мертвым. Он был проткнут штыком в спину.

 

Были поломаны и обожжены посаженные и выхоженные абрикосовые и вишневые деревья, и, главное, сожжены все ульи с пчелами. Вой женщин слышался во всех домах и на площади, куда привезли еще два тела. Малые дети ревели вместе с матерями.

 

Ревела и голодная скотина, которой не было чего дать.

 

Фонтан был загажен, очевидно нарочно, так что воды нельзя было брать из него. Так же была загажена и мечеть.

 

О ненависти к русским никто не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы от мала до велика, было сильнее ненависти. Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми, и такое отвращение, гадливость и недоразумение перед нелепой жестокостью этих существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс, ядовитых пауков и волков, было таким же естественным чувством, как чувство самосохранения». (9)

 

Особливо жорстоким був монгол—москаль в Україні. Ось деякі факти. 1169 рік, Київ вирізано та розграбовано. Те ж саме сталося й у 1918-му. 1708 — Батурин. 1944—54 Волинь, Галичина. Винищено цілі села. А Голодомор? А репресії? А колективізація? «Чи буде суд, чи буде кара»? (Т. Шевченко) А таки буде!

Російський письменник Віктор Єрофєєв, знана у світі постать, пише:

 

— Росія — ганебна нація;

— росіяни змішалися з татарами;

— росіяни — справжнісінькі паразити, кожен начальник — самодур;

— чи потрібна Росія для нового одкровення: чи потрібна вона взагалі? Якби вона пропала завтра, цілком, чи хто-небудь засумував би за кордоном?

— росіяни — страшенно заздрісні;

— анекдот — це російська церква;

— Росія — історично нечесна країна;

— росіянин славиться необов’язковістю, пообіцяє — не зробить;

— історії росіяни зовсім не знають;

— пошкребіть росіянина — і ви знайдете татарина, — кажуть французи;

— Росія... не пишається розумом. Вона його топить... тому, що розум заважає життю;

— похмурий народ, запійний;

— важко собі уявити народ, який більше схильний до мордування себе й інших;

— «наші»... традиційно не поважають сусідів;

— автомат Калашникова — головний персонаж російської культури другої половини ХХ століття (12).

Ось така вона ментальність Орди, як влучно визначив свого часу Євген Гуцало. (6)

Ці слова Симона Петлюри завжди були на часі, як сто років тому, так і тепер. Тримаю в руках книгу Петра Шелеста «Україно наша Радянська». Видано в Києві у 1970 році, коли автор був першою особою в Україні та членом політбюро ЦК КПРС. Автор з гордістю, як щирий українець, пише про Запорозьку Січ. «У Січі при оцінці людей брались до уваги хоробрість, розум, досвід, кмітливість і безмежна відданість батьківщині — Україні. Січ відігравала велику прогресивну роль в історії українського народу. Демократичний устрій Січі дав підставу К. Марксу назвати її «християнською козацькою республікою». Дух козацтва розлився по всій Україні, підкреслював Маркс». (10)

 

Але навіть посилання на «основоположника» не врятувало автора від укусів своїх «гнид». Незабаром у журналі «Радуга» якийсь О. Носенко розкритиковує книгу Шелеста і його оцінку козацтва: «автор значно ідеалізує українське козацтво і Запорізьку Січ». (11) Далі йшла критика ставлення Шелеста до письменників України: «ряд книг Р. Іваничука, С. Плачинди, І. Білика, для яких характерна ідеалізація патріархальщини». (11)

 

У галузі мистецтва зачистка України від українців велась дуже активно, зокрема в кіно.

 

Згадує Маріетта Шагінян: «Перебуваючи в Руані (Франція), прочитала у журналі «неабычайно хвалебную речь по адресу изумительного советского фильма «Огненные кони».

 

Подлинное название «Тени забытых предков». ...Над рецензией об «Огненных конях» стоят три звездочки, большая буква А (высшая оценка фильма), а в самой рецензии фильм аттестован как «не имеющий себе подобного, не похожий ни на какой другой, — все в нем свет, жизнь, краска — праздник для глаз и сердца.

Позднее в Руане я увидела очередь на него перед кассой кино». (16)

 

Поетичне кіно... краса і гордість, золота перлина в нашому і світовому мистецтві. А, крім «Тіней», ще були «Криниця для спраглих», «Ніч на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Кам’яний хрест» та інші. За «Тіні забутих предків» постановники та виконавці основних ролей отримали в Аргентині в 1963 р. на кінофестивалі нагороду «Золотий хрест».

 

Але... Слово Юрію Іллєнку: «З кіно було покінчено. Так сказав перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький у звітній доповіді черговому з’їзду КПУ. Сказав дослівно (я користуюсь стенограмою) на «чистому руському єзику» Пушкіна — Жириновського...: «Дорогие товарищи Коммунисты! С гордостью могу доложить съезду Коммунистической партии Украины, что с так называемым поэтическим кино наконец окончательно покончено».

 

Я і був тим самим поетичним кіно, цапом-відбувайлом.

 

Параджанов сидів у зоні.» 

 

А до того була заборона фільму Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих». Новаторства у «Криниці» виявилось стільки, що воно зірвало дах ЦК КПУ». (5).

Помаранчева революція... Славетна сторінка в історії України. Але ще не 

встиг Віктор Ющенко стати президентом, як один із секретарів ЦК КПУ Л. Кравчук разом iз В. Медведчуком створюють партію СДПУ (о) з лозунгами:

— «Не так» (на противагу ющенковому «Так»);

— НАТО — ні;

— союз із Росією.

Саме Кравчук носився з ідеєю імпічменту Віктору Ющенку.

Президент Петро Порошенко. Чи не найуспішніший з усіх президентів України.

Головна зброя проти нього у всіх «гнид» була брехня. Метод старий, але дієвий.

Майстер «клеветы» Дон Базіліо в опері Россіні «Севільський цирульник» радить, як можна знищити будь-яку, хай найшляхетнішу людину:

Клевета. Потихоньку, полегонько

И из уст в уста летает,

И из уст в уста летает,

И как бомбу разрывает, клевета!

Тот же, кто есть цель гоненья,

Претерпевь все униженья,

Погибает в общем мненьи

Пораженный клеветой!. (17)

 

Згадаємо сорок кандидатів у президенти, а що вони тільки не телепали про Петра Порошенка! І тепер із телеканалів, перекуплених Медведчуком, іде «клєвєта» на українських політиків. Це ті «гніди», які на «єзикє» Путіна запускають чергову «клєвєту» на Україну, на українців.

 

Яскравий приклад — Андрій Портнов. Уродженець тепер сепаратистського Луганська, колись народний депутат за списком БЮТ (блок Юлії Тимошенко), потім один «iз птєнцов гнєзда» Віктора Януковича, один з авторів драконівських законів від 16 січня 2014 р. на телеканалі Медведчука закликає до розправи з активними учасниками Революції гідності. (21)

У наших умовах маємо справу з потужною п’ятою колоною.

 

«Зазвичай п’ятою колоною охрещують людей, чиї дії викликають тривогу у країні, а їх зв’язки із закордоном залишаються таємницею для широкого загалу» — пише кандидат технічних наук, професор І. В. Діяк. (27)

 

Академік Борис Олійник зазначав, що у всіх країнах п’яту колону нещадно нищать. У нас же п’ята колона, керована Кремлем, відверто нищить нашу Вітчизну.

 

Відзначаючи боротьбу всього цивілізованого світу проти варварської Московії, аналізуючи роль Польщі у цій боротьбі в XIX столітті, Карл Маркс наголошував: «Для Европы существует только одна альтернатива: либо возглавляемое московитами азиатское варварство обрушится, как лавина, на ее голову, либо она должна восстановить Польшу, оградить себя таким образом от Азии двадцатью миллионами героев, чтобы выиграть время для завершения своего социального преобразования». (2)

 

Отже, XIX століття — поляки, XXI — українці захищають Європу від «азіатського варварства».

 

Леся Українка, говорячи про Шотландію, але маючи на увазі Україну, писала: «Є ще в країні шотландський народ, не звик він носити кайдани». (18)

 

Характеризуючи українців, які стали проти світового панування червоного фашизму, один із його верховодів Лейба Бронштейн (Троцький) так повчав агітаторів-комуністів в Україні під час україно-московської війни 1917— 22 рр.: «Вы, товарищи, отправляетесь на Украину... Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, коммисаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Этот страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы».

 

Схоже, що не тільки Америка, а й «стара Європа» починають розуміти загрозу від Москви. Ще на початку 90-х років Дмитро Павличко писав: «Прийде знахабнілий москаль і в Париж, як зруйнує Чечню!». (20) Бо ж до нас уже прийшов!

 

Як бачимо, від часів Маркса і до наших днів Польща, а тепер Україна — це щит від московської навали на весь світ.

Розказував мені батько. Сто років тому, під час війни з більшовицькою ордою, окупанти прийшли в містечко Широке, що на Дніпропетровщині, де жили мої предки.

 

Колись козацьке військове поселення Широке стало на захист України. Тому, взявши Широке, окупанти негайно заходилися розстрілювати всіх, хто був причетний до захисту своєї Вітчизни.

 

Схопили і друга мого батька Івана. Зв’язали хлопцю руки і везуть його до місця страти, горланячи:

 

«Вот, хахол, будет тебе и самостийная Украина и твоя мова. Будет во всем мире только русский язык, а товарищ Ленин будет председателем Всемирного совета народных комиссаров».

«Мені стало якось байдуже, — згадував Іван, — і я відповів: «Знаєте що, москалі, у нас в Україні говорять: «Бог не без милості, козак — не без долі!».

 

Як тільки я це сказав, санчата перекинулися (справа була взимку, сніг покрив землю, і один полозок від саней потрапив у канаву), руки в мене розв’язалися і я чимдуж драпанув».

«Стой, стой» — заверещали москалі. Бах, бах, але — мимо. 

«Ну й що далі?» — питаю батька.

«І досі Іван живе!» — почув у відповідь. Розмова відбулась у 70-х роках.

Отож, Бог — не без милості, ми — не без долі, а світ не без добрих людей.

Віримо і діємо з Україною в серці. n

1. Віктор Єрофєєв. Енциклопедія російської душі. «Ярославів вал». Київ. 2010. Стор. 29, 85.

2. К. Маркс и Ф. Энгельс. Т. 16. Госполитиздат. М. 1960. Стр. 206, 208.

3. К. Маркс и Ф. Энгельс. Т. 22. Госполитиздат. М. 1960. Стр. 13, 14, 15, 22, 26, 27, 34, 40.

4. Малая советская энциклопедия. Том первый. М. 1930. Стр. 215.

5. Юрко Іллєнко. Доповідна Апостолові Петру. Тернопіль. Богдан. Книга I. 2008. Стор. 77, 250, 251. Книга II. Стор.205, 208.

6. Євген Гуцало. Ментальність Орди. Просвіта. Київ. Стор. 142, 143.

7. А. И. Герцен. Сочинения. Т. 7. Госиздат. Москва. 1958. Стр. 193.

8. В. Січинський. Чужинці про Україну. «Ярославів вал». Київ. 2011. Стор. 120, 249.

9. Л. Н. Толстой. Повести и рассказы. М. Худ. Литература. Т. 14, 1983 г. Стр. 98, 99.

10. П. Ю. Шелест. Україна наша радянська. Політвидав України. Київ. 1970. Стор. 20.

11. Радуга. Київ. 1972. Стор. 22.

12. Віктор Єрофєєв. Енциклопедія російської душі. «Ярославів вал». Київ. 2010. Стор.31, 44,45, 49, 52, 66, 71, 84, 106, 113, 116, 126, 127, 145, 162, 163, 164, 175.

13. В. И. Вернадский. Украинский вопрос и русское общество. «Дружба народов». Орган союза писателей СССР. М. 1990 г. Стр. 250, 390.

14. В. І. Ленін про Україну. Київ. 1957. Стор. 407, 431.

15. М. Г. Чернишевський. Повне зібрання творів. Т. XIII 1949. Стор. 197.

16. Мариэтта Шагиян. Т.6. Худ. література. Москва. 1974. Стор. 404.

17. Россіні. Севільський Цирюльник.

18. Леся Українка. Роберт Брюс. Хрестоматія.

19. Журнал Київ № 12, 1990. Стор. 114.

20. Д. Павличко. «Прийде знахабнілий москаль».

21. Телеканал 112. Щонедільна програма 

А. Портнова.

22. Радянська енциклопедія історії України. Київ. 1971. Т. 3. Стор. 45-46.

23. Большая советская єнциклопедия.  Акционерное общество «Советская Энциклопедия». ОРГИЗ РСФСР. Москва. Т.28. Стр. 430.

24. Малая советская эциклопедия. М. ОГИЗ РСФСР. 1930—32.

25. Дмитрий Волкогонов. Ленин. Книга I. Новости. Москва. 1994. Стр. 30, 31, 49, 50.

26. Книга II. Стр. 401, 423.

27. І. В. Діяк. П’ята колона в Україні. Київ. 2006. Стор. 4.