У Колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України днями відбувся концерт пам’яті «На березі вічності. Іван Карабиць», присвячений 75-річчю від дня народження видатного українського композитора, диригента, педагога, музично-громадського діяча Івана Карабиця.
Його можна назвати трубадуром українського мистецтва. Адже, як відомо, впродовж усього свого насиченого, іноді навіть тернистого, блискавичного творчого життя Іван Карабиць продовжував оспівувати красу і відкривати мистецькі здобутки України, Києва, своєї малої Батьківщини — Донбасу, за кордоном і в Україні.
Шукав і новаторськи відкривав, як у тлумачному значенні французького слова troubadour, нові шляхи розвитку сучасного українського мистецтва через важелі посад голови журі Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті В. Горовиця чи художнього керівника Міжнародного музичного фестивалю «Київські літні музичні вечори», чи арт-директора і художнього керівника Міжнародного музичного фестивалю «Київ Музик Фест», не забуваючи про власний творчий доробок, у якому він теж ішов у ногу з часом, іноді навіть значно випереджаючи його.
Вечір пам’яті відбувся за сприяння лауреата Премії імені М. В. Лисенка Національного ансамблю солістів «Київська камерата» на чолі з художнім керівником і головним диригентом — народним артистом України, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Валерієм Матюхіним і родини Івана Карабиця. Вся драматургія концерту, майстерно вибудувана режисером Оленою Савчук, втілює негласні заповіти, закладені у творчих проєктах ювіляра, зокрема «Київ Музик Фесті» — окрім музичного мистецтва у фестивалях мають бути представлені виставки сучасного живопису та скульптури, театральні вистави, творчі діалоги та зустрічі з іноземними гостями, майстер-класи, наукові конференції та «круглі столи».
Першу вимогу Карабиця-організатора виконав відеофільм, присвячений життю і творчості митця, змонтований і режисований його дочкою Іванкою Карабиць.
Друга наскрізна ідея творчості Івана Федоровича — введення «Форуму музики молодих», що дозволив би побачити нові перспективи розвитку сучасної музичної культури України та всього світу.
Такими молодими обличчям вечора стали подруга родини Карабиців — Єлизавета Гессе, член Спілки композиторів Німеччини, випускниця Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського (клас скрипки Б. Которовича) і Віденської академії мистецтв; лауреат ІХ Відкритого конкурсу української фортепіанної музики імені Івана Карабиця (м. Бахмут), студентка Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського Єлизавета Степаненко (фортепіано).
У двох відділах концерту висвітлені різні жанрово-стильові іпостасі композитора, об’єднувальною ланкою яких стає всеохоплююча ліричність. Інтимна лірика віршів циклу «Сива ластівка» Б. Олійника, щемлива ніжність музики І. Карабиця, беззаперечно викликали сльози у слухачів під час звучання двох пісень із вокального циклу «Мати» і, на жаль, несправедливо мало виконуваної естрадної пісні «За рікою тільки вишні» у виконанні лауреата міжнародних конкурсів Мар’яни Головко (яку я б назвала другою Квіткою Цісик за почуттєвою аурою).
Тема матері представлена у Івана Карабиця в образі Матері, Батьківщини, про що свідчать його власні слова з одного інтерв’ю. На питання журналіста «Що таке жінка у вашому житті?» І. Карабиць відповів: «Це, по-перше, мати. Із цим образом пов’язані поняття «Батьківщина», «дім», «земля». Ідеал жінки — дружина, з нею пов’язані добро, любов, ніжність, краса, гармонія».
Ліричність виявляється й у творі для мішаного хору та альта соло на народні вірші «Ой, засвіти, місяць», присвяченому пам’яті Миколи Леонтовича. Пісня, немов хорова фреска, закарбувалася мелодійним різнобарв’ям, складною поліфонізованою фактурою, народною імпровізаційністю партії альта (Анни-Марії Миронової, солістки дівочого хору диригентсько-хорового відділу Київської середньої спеціалізованої музичної школи імені М. В. Лисенка). До речі, принцип звернення до текстів народних пісень як стильова тенденція проявився і у «Трьох піснях» на народні тексти того ж 1969 року і виявив у творчості І. Карабиця риси «неофольклорної хвилі».
Та ж ліричність вплетена й у музичну тканину вокального циклу «Пастелі» на вірші П. Тичини для голосу і оркестру (солістка — заслужена артистка України Тамара Ходакова) через неоімпресіоністичну звукозображальність образів часу доби (ранку, дня, вечора і ночі).
Неофольклорне спрямування, крізь призму концертності й театральності у камерно-інструментальному жанрі характерне і для «Музики» для скрипки соло (1974) у виконанні першого інтерпретатора композиції Анатолія Баженова, народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Театральна дія типу театр-«представлення» для одного актора розгортається у формі рондо з рефреном і п’ятьма рівновеликими епізодами.
Елементи народної підголоскової поліфонії, принципи діалогічності та імпровізаційності, ладова мінливість (думний і дорійський лади), звукозображення та цитування (зокрема, української народної пісні «Ой, на горі, та й женці жнуть»), висока технічна складність, — усе це є свідченням того, що твір справедливо увійшов до скарбниці скрипкових шедеврів ХХ століття.
Концертино для дев’яти виконавців за типом театралізації жанру демонструє змішаний варіант, який поєднує як традиції театру-«переживання», так і принципи театру-«представлення», є зразком зрілого оркестрового концертного стилю 1980-х років.
Це виявляється у майстерному володінні автора принципами сучасної інструментовки, вмілому використанні сучасних композиторських технік (алеаторики).
Твір можна вважати яскравим виразником постмодерністських явищ в українській музиці. Це виявляється: в іронії, сарказмі, карикатурному перебільшенні форми (вальсовий фрагмент у другій частині); поверненні до традицій, але на якісно новому рівні — в систему художнього мислення композитора включаються всі попередні стилі, форми і жанри, які іноді набувають знакової, символічної семантики (стильові знаки А. Шнітке, О. Скрябіна, Дж. Гершвіна); виявленні спільного в традиціях різних культур: постмодернізм одночасно прагне до тісного їхнього контакту, активного міжнаціонального діалогу, де афроамериканська музична традиція вступає в діалог з європейською, а однією з найбільш популярних виявляється східна модель світу з її потягом до медитації як особливої форми існування людини. І. Карабиць тонко передчуває цю тенденцію у крайніх медитативних частинах циклу. Принцип концертності виявляється у розумінні кожного інструмента ансамблю як сольного. Такий характерний прийом застосував композитор вперше в українській композиторській школі того часу в концертах №№ 1, 2, 3 для оркестру.
Тенденцію концертності продовжує у вечорі пам’яті І. Карабиця Концертна сюїта для ансамблю скрипок (до речі, рідкісний квартетний склад виконавців у світовій музичній традиції), Концерт-триптих для струнного оркестру і Vio-Serenade для струнних.
Цікавим режисерським рішенням стало завершення концерту піснею «Мій Києве» на вірші В. Герасимова у виконанні дівочого хору і «Київської камерати», що іще раз нагадало слухачам про любов композитора до Києва.
Ольга ГУРКОВА,
кандидат мистецтвознавства
