Пішов з життя відомий полтавський волонтер Олексй Кабушка

Напередодні Нового року полтавці попрощалися з 66-річним полтавським волонтером і великим патріотом Олексієм Кабушкою, котрий останнім часом боровся зі страшною хворобою.

 

 

Він був одним із перших, хто повірив у можливість кардинальних змін в Україні i включився в боротьбу за них, майже півтора місяця провівши на Майдані в столиці.

 

 

Спочатку пиляв-рубав дрова, топив «буржуйки», згодом приєднався до медичної сотні, хоч за освітою був інженером-технологом.

 

Коли розпочалися воєнні дії на сході України, почав збирати допомогу нашим воякам і доправляти її на фронт.

 

«Мої попутники розвантажили «уазик» і поїхали назад, а я лишився, — свого часу розповідав мені Олексій Михайлович. — Прав військову форму, готував їсти. Хлопці недоїдали. У відповідь на запитання, що вони їдять, жартували: «Червону рибу». Тобто кільку в томаті. Я сів на «попутку» й у найближчому селі купив емальоване відро. Зварив у ньому макарони, змастив підсмаженою на олії цибулею. Хлопці наминали їх за обидві щоки. Згодом повернувся додому, а душа болить... Якось у зоні бойових дій кореспонденти з дніпропетровського телебачення запитали, що тут для мене найважче. Відповів: мабуть, їхати звідси».

 

Під час однієї з поїздок на схід Олексій Кабушка допомагав вивозити з небезпечної зони малолітніх дітей із Краматорського дитбудинку.

 

«Десь о 18-й годині нас накрили мінами сепаратисти, — розказував чоловік. — Одна з мін лягла зовсім поряд, перебивши гальмівну систему. Автівка покотилася в кювет і лягла на правий бік. Аби ви­братися з неї, мені потрібно було перевалитися через спинку сидіння. Та на той час автомобіль покотився, тож я не встиг. А потім він зупинився. Слава Богу, подумав, живий — і почав вилазити через ліві дверці. У цей час поряд знову вибухнула міна, тож мене контузило. Прийшов до тями вже в Ізюмі...»

 

Олексій Кабушка пережив велике горе — втрату 38-річного сина Мирослава, котрий служив у складі 81-ї окремої аеромобільної бригади. Пригадую, запитала в Олексія Михайловича: образливо, що того дня, 14 квітня 2016-го, один-єдиний наш вояк загинув — і то був саме його син?

 

«А якби чийсь син загинув, хіба не було б образливо? — відповів він. — Боляче за кожного загиблого. Це неправильно: війна, те, що гинуть люди... Часто курсуючи в зону воєнного конфлікту, надивився там усякого, проте ніколи не думав, що й мене може торкнутися найстрашніше. А, бачте, торкнулося. Того дня, 14 квітня, ми готували автомобіль до виїзду в зону АТО, я привіз запчастини, рації, мав купити акумулятори до цих рацій. Із самого ранку мотався в цих справах. А Мирослава вже не було в живих...»

 

Після загибелі сина патріот, за його зізнанням, став займатися волонтерською діяльністю з іще більшою завзятістю. Пояснював: не хочу, мовляв, аби на моєму місці опинилися ще чиїсь батько чи мати, та й дещо забуваюся, коли постійно чимось зайнятий.

 

«Про Олексія Кабушку і його сина Мирослава зняли у Франції фільм. Це дуже трагічна історія: батько везе синові на фронт вареники, бо той його про це попросив, аж тут дізнається, що того вже немає серед живих, — розповіла ще одна полтавська волонтерка Зоя Воронянська. — Навіть перебуваючи в дуже тяжкому стані, Олексій Михайлович не міг не турбуватися про інших: багато коштів, які гуртом збирали на його лікування, спрямовував на волонтерську допомогу».

 

Олексій Кабушка наголошував, що після смерті сина він  відповідальний за трьох онучок, адже є єдиним чоловіком у родині. На жаль, тепер дівчатка лишилися й без батька, і без дідуся...