Стіна болю й абсурду: пластика людських душ у новій виставі Театру імені Франка

До репертуару Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка додалася «Стіна».

 

 

Виставу за п’єсою Любові Якимчук та Томаса Меттлера представили у середині грудня 2019-го. Перший показ нинішнього року — 15 січня. 

 

 

«Стіна» на камерній сцені для тих, хто готовий конкретні події сприймати у першу чергу через такі художні засоби виразності, як пластика, жести й музика.

 

 

Ними послуговується режисер-постановник вистави Томас Меттлер зі Швейцарії. Учень знаменитого французького міма Марселя Марсо і танцівник, актор і режисер за понад тридцять років творчої діяльності уже працював в Україні, у рамках ГогольФесту-2015 презентував виставу «Деякі чоловіки мають померти» (Some man must die), яку критики визнали однією з найцікавіших подій того фестивалю.

 

Стилем роботи швейцарця, який може з глядацької зали вийти потанцювати з героями спектаклю, є стирання чітких меж між жанрами вистави та перформансу, що розширює кордони розуміння глядачів у будь-якому куточку світу для когось локальної проблеми.

 

Любов Якимчук — молода українська поетка, кіносценаристка, драматургиня і перекладачка, яка народилася в Первомайську Луганської області, мешкає в Києві.

 

Для неї особливою є війна Росії проти України, що шостий рік нищить її малу батьківщину. Вона по-особливому відчуває ту стіну, яка існує між тими, хто щодня втрачає свій маленький світ, де були улюблена іграшка і перша вчителька, а тепер усе більше насилля, смертей і непорозуміння, та людьми на мирних територіях, для яких головне — вечірки і селфі.

 

«Це історія про те, що війна починається, як жахливе сновидіння, із якого ти мрієш прокинутися, але не можеш, — каже про п’єсу «Стіна» Любов Якимчук. — Одного разу ти розумієш, що більше ніколи не буде, як було доти. Що між твоїм окупованим містом і рештою світу — стіна. Що зруйнований мир відновити складно, а зупинити обстріли, якщо ти лише проста людина, неможливо. Залишається тільки шукати спосіб не стати схожими на собак, які заполонили місто з початком війни. А якщо ти актор, то ти можеш спробувати допомогти своїм глядачам пережити війну та руйнування, які вона несе». 

 

У п’єсі наявна інтертекстуальна гра з п’єсами основоположника театру абсурду Семюеля Беккета, який написав найкращі свої твори після Другої світової війни, і саме війна підказує, наскільки цей світ абсурдний, саме вона рухає мистецтво, яке переосмислює світ, у бік такого висновку, констатує Любов Якимчук. 

 

У досить несподіваному, навіть абсурдному завершенні автори відсилають глядачів до п’єс Вільяма Шекспіра, який ставив питання «бути чи не бути?». Тому постають на сцені королева, король і блазень, а також клоун, юний революціонер, в одному образі надія, любов, свідомість та голос непочутих і забутих.

 

Художник-сценограф, художник по костюмах вистави — Катерина Маркуш. Художники по світлу — Андрій Кононенко і Сергій Пантюшенко. 

Валентина САМЧЕНКО