Здоров’я жінки-військовослужбовця на війні — важлива проблема військової медицини. Зараз лікарі розробили спеціальну програму, розраховану на фізичне та ментальне відновлення здоров’я жінки-воїна та жінки-ветеранки. Про успішне її впровадження до медичної практики розповідають полковник медичної служби, доктор медичних наук, професор, заступник начальника Військово-медичної академії України з клінічної роботи Всеволод Стеблюк та психолог Катерина Проноза-Стеблюк.
«Не можна порівнювати чоловічий організм і жіночий»
— Всеволоде Володимировичу, сьогодні наша тема — жінки на війні і жіноче здоров’я. Чим відрізняється жінка на війні від чоловіка на війні?
— Власне, тим, чим і в мирному житті. Не можна порівнювати чоловічий організм і жіночий. Жіночий — це надзвичайно складний інструмент, я навіть сказав би, оркестр iз музичних інструментів. Основне покликання жінки на цій землі — це репродуктивна функція, тобто відтворення потомства, і особливості жіночого організму полягають у тому, що саме на збереженні цієї функції будуються всі рефлекторні механізми, механізми нервової, гормональної регуляції.
Коли ми говоримо про те, що маємо врівняти жінку і чоловіка в можливостях, дуже часто ця палиця перегинається, адже жіночий організм, з одного боку, може бути витривалiшим, у нього більше можливостей реагувати на зміни навколишнього середовища, у тому числі, на стресогенні зміни, і саме пластичність жіночого організму набагато більша, ніж чоловічого, адже це закладено природою, — за будь-яких умов завжди гинули самці, а самиці, які повинні зачати, виносити, народити і зберегти потомство, мали виживати. І якщо ми візьмемо загалом статистику захворюваності та причин смертності, то у чоловіків набагато менший резерв.
Але дослідження показали, що перебування жінки в умовах стресу — а військова служба це стрес, — призводить до розладу цього «оркестру», до розладу регуляції організму, і розлад цей відбувається на всіх ланках. Якщо ми повернемося до основ, до теорії стресу Сельє, коли він казав, що стрес — це реакція на будь-який подразник, і далі ця теорія отримала розвиток у теорії психонейроендокринної регуляції, то побачимо, що в жінки набагато більше органів-мішеней, які будуть страждати від наслідків цього стресу. І жіноче здоров’я — це особлива галузь, і недаремно здоров’ю жінок-військовослужбовців приділяється велика увага в розвинених країнах, існують спеціальні програми, розроблені спеціальні методичні рекомендації для того, щоб організувати службу жінки. Не просто урівняти, сказати, що жінка може стати генералом, — може, безумовно, і жінка-командир на війні не поступається чоловіку, недаремно є міфи про амазонок, які могли воювати проти чоловіків iз великим успіхом. І приклади в історії показують, що жінка може бути військовим керівником і державним керівником, але особливості полягають у тому, що цей тонкий жіночий організм потребує особливої уваги, турботи і в першу чергу має бути розуміння можливих ризиків і викликів та як боротися з цими порушеннями, як зберегти жінку.
Ми займаємося проблемою здоров’я військовослужбовців (і чоловіків, і жінок) в єдності психічної та фізичної складової, а якщо це стосується ветеранів, то ще й соціальної складової можливостей адаптації до мирного життя після служби. І те, що в нас відбувається на сьогодні, — гендерна політика країни, Міністерства оборони зокрема, — це повне урівняння. Тобто зараз не існує різниці, чи може жінка займати посади, — вона може бути і командиром танка, і командиром артилерійської батареї, може бути розвідницею, може бути снайпером. З одного боку, це правильно, розвиток суспільства в сучасній світовій тенденції — це повне зрівняння, але ми втрачаємо цю неперевершеність, цю організацію жінки як творіння Божого, яке покликане народити, зберегти і продовжити людський рід. Чому це відбувається? Якщо ми повернемося до фізіології, у нас дуже тісно пов’язані механізми вищої нервової діяльності — це наша психічна діяльність, вегетативної регуляції — це більш низькі за рівнем організації нервові центри (гіпоталамус, гіпокамп, вегетативні центри регуляції в головному та спинному мозку). Вегетативна регуляція впливає на нейроендокринну регуляцію, на нейроендокринні залози, такі як гіпофіз, епіфіз, а вони регулюють діяльність як безпосередньо залоз внутрішньої секреції, так і органів. А далі йдуть власне залози-мішені: це наднирники, яєчники, щитоподібна залоза — в такій тісній взаємодії далі вони продукують гормони, які вже впливають на органи-мішені. Якщо ми говоримо про органи-мішені в жіночому організмі, то це молочні залози, це їхня структура, функція, самі яєчники є органами-мішенями для гормонів гіпофізу, це матка, ендометрій, який сам по собі є гормонально активним, і відповідно інші статеві органи. Порушення на будь-якій із цих ланок може надзвичайно негативно впливати на весь жіночий організм.
«Аменорея воєнного часу досліджена як проблема ще з Першої світової»
Питання жіночого здоров’я і війни вивчається дуже давно. І термін «аменорея воєнного часу», тобто відсутність місячних під час війни, досліджений як проблема ще з Першої світової війни. Під час стресів, під час важких навантажень ідуть збої жіночого здоров’я — вони покликані на те, щоб зберегти загальне здоров’я, а репродуктивну функцію організм відкидає, як ящірка у випадку небезпеки відкидає хвіст. Бо коли війна, небезпечно народжувати дітей, важко їх виносити, важко вигодувати, і вочевидь, ці тисячоліттями сформовані механізми призводять до того, що відбувається порушення саме репродуктивної функції. Відповідно, йдуть проблеми по інших системах, воно все тісно зав’язане, зав’язана психічна сфера, зав’язана нейроендокринна регуляція, зав’язана вегетативна регуляція. Дослідження у величезних обсягах були проведені вже під час цієї війни. Інститут педіатрії, акушерства та гінекології (відділ професора Тетяни Феофанівни Татарчук) займався цим напрямком і продовжує
займатися.
Наші дослідження показують, що існують проблеми з порушеннями вегетативної регуляції, з порушеннями психосоматичного здоров’я. Зокрема, психологи наголошують, що психологічні проблеми жінок інші, ніж у чоловіків-військовослужбовців, ветеранів. Для того, щоб знайти оптимальні шляхи для збереження, відновлення здоров’я жінок-військовослужбовців, нами була проведена на базі наших попередніх досліджень (це стрес-асоційовані розлади здоров’я в умовах збройного конфлікту) міжінститутська велика робота. Але завдяки тому, що на сьогодні створена громадська організація «Інститут медико-соціальних проблем вразливих категорій населення», яка об’єднала фахівців iз різних галузей, професорів, науковців, практичних медиків, практичних психологів — вони об’єдналися за однієї мети, досліджувати і шукати шляхи збереження і відновлення цього здоров’я, — ми змогли розпочати програму. Безумовно, програма не могла б існувати без підтримки моральної і матеріальної — нам допомогли з обладнанням наші друзі з діаспори, зокрема, була і організаційна підтримка, Фонд підтримки України з Канади, Ліга українських католицьких жінок Канади, які допомогли з організацією цього процесу, з’єднали нас iз ветеранськими жіночими організаціями, допомогли у проведенні навчальних курсів, семінарів.
Наша програма на сьогодні полягає в тому, щоб поєднати декілька компонентів. Перший — це безпосередньо здоров’я, тобто те, з чим приходять жінки-військовослужбовці, жінки-ветерани до лікарів. Тут ми працюємо на базі Української військово-медичної академії, це частково входить в наукову програму дослідження контузії, адже дівчата на війні теж зазнавали контузії. Ми працюємо в цьому напрямi, проводимо обстеження на базі Української військово-медичної академії, Інституту нейрохірургії Національної академії медичних наук, харківського Інституту неврології, психіатрії та наркології, Інституту отоларингології Національної академії медичних наук, і саме по жіночому здоров’ю до програми приєднався Київський міський центр репродуктивної медицини і перинатології, керівником якого є мій давній друг, член-кореспондент Національної академії медичних наук В’ячеслав Камінський. І якраз сьогодні вони допомагають абсолютно безкоштовно проводити велику частину обстежень, що стосуються репродуктивної функції жінок.
Ми працюємо у напрямку медико-психологічної реабілітації, тобто основні проблеми, які на сьогодні нами висвітлюються, це проблеми саме психологічної адаптації жінок до мирного життя. Це взаємодія з мікросоціумом, на новому місці роботи чи на новому місці служби, чи на попередньому місці служби. Це проблеми родинні — допомогти адаптуватися всередині родини, тому що чоловік-ветеран і жінка-ветеран — це абсолютно різні підходи, і тут дуже важливо напрацювати ті моменти, які допоможуть найбільш ефективно використовувати можливості, які сьогодні створює держава.
Чого ми хочемо? Яка мета нашої програми? Це декілька напрямків. Перший — це науковий: отримати дані про порушення здоров’я, фізичного та ментального, особливості репродуктивного здоров’я, особливості мікросоціальної та соціальної реадаптації ветеранів. Для чого ми це робимо? Коли у нас будуть ці дані, ми зможемо розробити рекомендації, підходи, які будуть впроваджуватися в діяльність Міністерства у справах ветеранів, Міністерства охорони здоров’я, до військової, цивільної ланок охорони здоров’я, в соціальну роботу. Першим кроком у цьому буде інформування про особливості взаємодії з жінками-ветеранами медичних працівників, соціальних працівників, волонтерських організацій. Чудова волонтерська організація «Фенікс» є у Львові, там створений перший жіночий ветеранський хаб, ми були там з лекціями, проводили семінари для того, щоб дати знання про особливості комунікації з цією категорією ветеранів, і так само у Львові на базі цього центру «Фенікс» проводили обстеження, діагностику жінок-ветеранок.
Катерина Проноза-Стеблюк.
Коли в нас будуть сформовані вже конкретні рекомендації, у нас є кому це втілювати. У нас є міністр у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб Оксана Коляда, яка сама є ветеранкою, полковником, і в нас — повне порозуміння з нею, вона з нами і радиться, і використовує ті напрацювання, що ми даємо. Ми працюємо з Центром психічного здоров’я ветеранів на базі госпіталю «Лісова поляна», так само ми є консультантами щодо цієї Програми. На наших матеріалах навчаються слухачі Української військово-медичної академії, які проходять тематичне вдосконалення з медико-психологічної реабілітації. Слухачами Академії виконуються магістерські роботи, вони завтра прийдуть у військову ланку і вже матимуть знання, як вести цю політику охорони здоров’я щодо жінок-військовослужбовців,
І величезна в цьому складова — ми проводили культурні заходи, тому що вже саме спілкування, соціокультурні заходи є частиною реабілітації, коли збираються дівчата-ветеранки, вони можуть поговорити, вони приходять із чоловіками, з дітьми. Ми чудовий захід провели 11 жовтня, напередодні Дня захисника Вітчизни, відзначили День захисниці України, зробили вечір, присвячений саме жінкам-ветеранкам, жінкам-військовослужбовцям у Національному історико-архітектурному музеї «Київська фортеця». Генеральний директор цього музею Оксана Новікова-Вигран, яка є надзвичайно патріотичною людиною, намагається використовувати найменші можливості, щоб зробити свій внесок у цю велику справу.
На місцевій телестудії «Толока» ми ведемо програми, де розповідаємо про ці проблеми. У нас дівчата можуть отримати комплексну консультацію, допомогу, обстеження, лікування, все це безкоштовно.
«Ми орієнтуємося на особистість людини»
— Пані Катерино, психологічне здоров’я жінки на фронті є уразливим, і це природно. З документальних фільмів про війну стає зрозумілим, що жінки ще болісніше, ніж чоловіки, сприймають втрату бійців, їм важче з цим жити.
— Мабуть, що так. Жінка — це, в першу чергу, мати, дружина, донька, і оскільки ми влаштовані фізично по-різному, тож ті чи інші емоції обумовлюються і нашим гормональним статусом, жінки дійсно більш болісно до війни ставляться. Зараз ми кажемо про інновації в освіті, вихованні, а раніше був принцип, що хлопчикам не можна плакати. Тому ми можемо спостерігати і в тих, і в інших категорій у віддалених періодах захворювання серцево-судинної системи і всього того, що стосується накопичення стресу. Жінки ще відчувають відповідальність за хлопців, як, наприклад, мати, — мати завжди почувається відповідальною за себе і за свою дитину, в першу чергу, тому для жінок це є більш потужним стресовим фактором, а з іншого боку, допомагає згуртуватись у складних життєвих ситуаціях.
— Я читала у «Фейсбуці» про санінструктора 36-ї бригади морської піхоти Ірину Шевченко і які вірші присвячують їй вояки після її загибелі, мовляв, «мамо Іро, ти на небі не кричи на хлопців, коли будеш організовувати їх навколо себе»...
— Вона була на війні не тільки як професіонал, а й душею бригади, так про неї кажуть ті, хто її знав. Наша психологія влаштована так, що ми мусимо мати у своєму світогляді не тільки так зване безпечне місце, а ще й людину, яка тримає нас «у межах». Для того, щоб щось витримати, треба розуміти, що цьому є межі.
Межі — це те, що нас тримає у стані панування над ситуацією. Коли у нас є почуття меж, ми можемо осягнути все, що з нами відбувається. Якщо ми передаємо тій чи іншій ситуації характеристики, які ми можемо зважити, нам психологічно легше це витримати: і щастя, і радість, і горе, і біль.
А безпечна людина дарує межі: межі поведінки, коли хлопці кажуть, я не можу так себе поводити, тому що я обіцяв їй, що я так більше не буду робити. І що ця людина може зробити? Та нічого, покартати. Але хлопець сам себе оточує колом цієї людини, ставить себе в рамки її сподівань щодо себе, у характеристики поведінки, на які сподівається ця людина, і після цього він підсвідомо ставить себе у межі, щоб не робити певних вчинків. У кожної людини має бути своя важлива людина, своя безпечна людина. Є таке поняття, як «значущі інші». Це означає, що ми можемо цю людину близько не знати, не мати з нею постійного зв’язку, але ми завжди сподіваємося, що коли вона мене побачить, то оцінить і похвалить. Жінка більш дорослого віку є ототожненням матері, в будь-якому випадку, чи є у цієї жінки діти, чи немає, якщо вона вже досягла певного віку і коли перебуває на території з тими, хто за віковими категоріями може бути її синами.
Тут більш за все є бажання самих хлопців бути обігрітими такою «мамою». Є таке поняття, як індукція, коли люди індукують один одного щодо якихось вчинків.
— Одна молода жінка-воїн, поховавши коханого, казала, що ніколи не зможе тут залишатися: «Я піду по війнах, я не розумію мирного життя, коли люди п’ють капучино, вибирають капелюшок, а я на війні обслуговую міномет». Але вона повернулася, пише книжки, народила дитину, працює у професії, де теж часто можна відчути себе на полі бою.
— Коли люди тривалий час перебувають у зоні бойових дій, коли зазнають якихось втрат, то зазвичай не можуть зупинитися, тому що їхня гормональна система працює на те, щоб продовжувати воювати. Це травматичний досвід, і це означає, що вони постійно змушені перебувати у певному напруженні. У мирному житті, коли з ними щось трапляється, можуть виникнути якісь пріоритети, якась більш вагома ситуація, і вони продовжують воювати вже на іншому полі. Цей випадок — це приклад вдалого коупінгу. Коупінг — це те, як людина справляється з тим, що її турбує. Коли людина продовжила «воювати» (використовувати набутий конструктивний спосіб справлятися із ситуаціями) у мирному житті, розуміючи, що вона так принесе багато користі, передаючи власний досвід, як це треба робити і чому це треба робити, — це називається посттравматичним зростанням. Люди часто переключаються на щось інше. На війні, ми знаємо, кухарі ставали гранатометниками, якщо інакше не можна рятувати країну, — так само і тут, зміна фахової діяльності і зміна поля діяльності.
— А фізичний підрив здоров’я жінки, здобутий на війні, може даватися взнаки і «плющити» її психологічне здоров’я?
— Звичайно. А може і навпаки, психологічний стан «плющити» фізичне здоров’я, і це якраз тема поєднання фізичного і психічного, те, з чого має складатися медико-психологічна реабілітація людини, яка повернулася з війни. Чому, наприклад, у нашій професійній діяльності щодо фізичного та ментального здоров’я жінок ми беремо в основному тих, хто воював рік-два — бо ті, у кого цей термін триваліший, вже набули власних засобів, пройшли якісь етапи своєї власної реабілітації, вже щось отримали і можуть розраховувати на свій досвід того, що з ними було. А ті, хто щойно повернувся, потребують високоспеціалізованого фахового втручання, яке базується безпосередньо на відновленні втрачених функцій і на інтеграції власного досвіду, власних переживань безпосередньо у досвід. І це стосується не тільки психологічної складової, це стосується навичок. Є таке поняття «паттерни поведінки», і якщо у воєнному житті все налаштоване на подолання, то в мирному житті варто не вигадувати нових велосипедів, а користуватися своїми навичками і своїм досвідом, якщо це саме конструктивне подолання.
«Воюючі чоловік і дружина перебувають «на одній хвилі»
— А як із тими людьми, які прийшли із війни чотири роки тому?
— Звичайно, є такі люди, і вони також потребують допомоги, але у них часто вже є власний досвід. Якщо казати про «щойно-щойно», то треба робити акценти на тому, що болить зараз, а вже потім досліджувати організм у цілому. Наприклад, якщо людина поламала ногу, приходить і говорить, що у неї болить зуб, спочатку будуть лікувати ногу, а далі зуб, — так само і тут, спочатку лікується те, що болить дуже сильно, а потім уже все інше.
— На чому базується у програмі медико-психологічна реабілітація жінок?
— Я можу говорити про психологічну компоненту програми. Ми орієнтуємося на особистість людини для того, щоб людина досягла власного рівня свого психічного благополуччя. Якщо людина бажає бути фрілансером, домогосподаркою, то необов’язковим критерієм для неї є наявність робочого місця як індикатора благополуччя. Якщо людина, яка повернулася з фронту, каже, що не хоче мати дітей, це не завжди прояв психотравми, якщо людина і до війни була чайлдфрі, це не означає, що війна має її виправити в цьому, це означає навпаки, що вона повернулася зі збереженою функцією власної психіки, і ті події, що з нею відбувалися, не зачепили ядра її особистості, і це найголовніше.
Щодо програми — це стосується скринінгу, стабілізації, відновлення стабільного психічного стану та вміння використовувати власні навички самовідновлення. І за потреби це профільні фахові психотерапевтичні втручання, скеровані безпосередньо на відновлення людини, на відновлення втрачених функцій і на набуття тих нових, які необхідні саме їй.
— А втрачаються зазвичай які функції?
— Комунікаційні навички, з’являються гіперпильність, недовіра до оточення. Дуже часто чуєш: «Я не можу мати контакту з людиною із мирного оточення». Якщо чоловік чекав на жінку з фронту, або вона познайомилася з кимось із мирного середовища, вона, трапляється, не може сприймати його як чоловіка. Інколи жінка-військовий по поверненні з війни не може сприймати свого чоловіка. Тут мають місце психологічні репрезентації Я-образу та наскільки цей образ військової жінки реінтегрований у її ядро особистості, яким чином через цю внутрішню репрезентацію вона може сприймати реальність, з якою вона стикається.
— Є у мене у «Фейсбуці» друзі — чоловік і дружина, добровольці, і збираються разом демобілізуватися, тому що підростає донька, їй уже дев’ять років, а на початку війни було чотири. Порозуміння між воюючими чоловіком та дружиною краще, аніж у воюючої дружини з чоловіком-«мирняком»?
— Воюючі чоловік і дружина перебувають «на одній хвилі». Це не означає, що таке подружжя не позбавлене підводного каміння, там теж може бути зрада, але вони «на одній хвилі».
