До 22 грудня ще можна встигнути у Києві подивитися продовжену виставку із не надто зрозумілою загалу назвою «ВУФКУ. Втрачене&Повернуте» (Lost & Found). Презентували її в очікуваний упродовж років день відкриття Музею кіно 12 вересня, яке підгадали під професійне свято українських кінематографістів, відзначивши у такий спосіб і 25-річчя Довженко-Центру.
Виставка стала результатом масштабного дослідження. Розпочалося воно ще у 2012-му публічними показами українського німого кіно з сучасними саундтреками. Відтоді, чіпляючись за дуже куці згадки, вдалося повернути в українську історію десятки фільмів.
ВУФКУ — Всеукраїнське фотокіноуправління — державна організація, яка у 1920-ті лише за 8 років змогла сформувати успішну українську кіноіндустрію. Вона об’єднала кіностудії Одеси, Ялти і Києва, розвинула виробництво, дистрибуцію, промоцію та освіту в цій сфері.
37 відсотків (!) союзного сягало наше кіновиробництво перед реорганізацією у 1930-му досить незалежного ВУФКУ у прислужницький «Українфільм», повністю підпорядкований Москві. І відтоді визначні українські фільми 20-х цензурували, перемонтовували, а то й знищували.
Зі 110 повнометражних ігрових фільмів втраченими нині вважаються понад 60, серед яких — «Вася-реформатор» Олександра Довженка (1926) і перший український мультфільм «Казка про солом’яного бичка» В’ячеслава Левандовського (1927). А ще можемо лише здогадуватися й уявляти за небагатьма збереженими зображеннями, яким був, скажімо, просвітницький фільм… «Гонорея».
Афіша документального фільму всіх
часів і народів «Людина з кіноапаратом».
Це діяльність ВУФКУ сприяла розвитку режисерського таланту Олександра Довженка та Івана Кавалерідзе і підштовхнула спробувати свої сили в кінематографі Леся Курбаса. За підтримки цього управління відбувалися зйомки, зокрема, документального фільму всіх часів і народів «Людина з кіноапаратом».
Кіно різних жанрів українських кіностудій показували у 1920-х у Німеччині, Франції, Нідерландах, Британії, США та Канаді. Тоді ВУФКУ уклало угоди з ключовими гравцями індустрії: Kodak, Pathe та Agfa.
На ВУФКУ сценарною справою займалися професійні українські літератори. Серед інших — поет-панфутурист Михайль Семенко, редактор Одеської кіностудії. На замовлення всеукраїнського управління писали сценарії Микола Бажан, Майк Йогансен, Олесь Досвітній, Ісаак Бабель і навіть російський футурист Владімір Маяковський. А колоритний Гео Шкурупій ще й перекладав для українського прокату зарубіжні фільми.
Усе це стильно візуалізується й аудіюється у залах виставки «ВУФКУ. Lost & Found». У першій відвідувачів зустрічає символ нашого кіно 20-х — трактор, щоправда, найпопулярніший (С) ХТЗ уже 1932 року.
Навколо — хроніка, змонтована з кадрів знаменитої «Землі» Довженка та не менш відомого «Прибуття поїзда» братів Люм’єр. А починають відлік української кіноісторії з 1893 року, коли Йосип Тимченко винайшов перший кіноапарат, на два роки раніше за братів Люм’єр, але вчасно його не запатентував.
