Розбита відтворена фреска репресованих художників, знайомство із сучасними Бойчуками на Тернопільщині, гори перечитаних видань про Василя Седляра, Оксану Павленко й інших бойчукістів — це неповний перелік, що команда ентузіастів, підтримана Українським культурним фондом, уже зробила для підготовки зйомок художнього кіно про дуже цікавих персоналій української історії.
Якщо на пітчингу Держкіно не зарубають ідею — буде ігровий фільм про бойчукістів, на історичному тлі і з любовною лінією.
Щоб було, як у Родена, — відсікти зайве і дістати зерно
— Олександро, коли і за яких обставин до вас прийшла ідея знімати кіно про бойчукістів? Коли ви з їхньою творчістю взагалі познайомилися?
— Уперше познайомилася з бойчукістами, коли вчилася в Інституті імені Карпенка-Карого. На заліку з «Культури України» викладачка запитала, що я можу розказати про бойчукістів? Я тоді нічого відповісти не змогла, і вона мені авансом хорошу оцінку поставила, взявши обіцянку, що я про них обов’язково почитаю.
Потім, коли зазирнула в Вікіпедію, була настільки вражена історією Михайла Бойчука, його учнів, що вирішила знімати про нього документальний фільм. У нас саме таке завдання на третьому курсі було — документальний фільм про видатну особу. Ну, а далі тема вже не відпускала.
Почала з курсової роботи, закінчити хочу повнометражним фільмом, якщо не серіалом. Кажуть, життя — найкращий сценарист. Це точно про бойчукістів. У них такі долі, що так не вигадаєш... Треба їх вивчити, а далі, як у Родена, — відсікти зайве і дістати те зерно, яке будемо садити в душі глядачів, щоб воно якнайкраще і якнайскорше проросло.
— Із якими напрацюваннями про бойчукістів ознайомилися до того, як писали проєктну заявку для участі у грантовій програмі УКФ? Чи читали, наприклад, праці мистецтвознавця Ярослава Кравченка — сина Охріма Кравченка?
— У мене вдома тепер ціла бібліотека з книгами про бойчукістів. Першою книгою, до речі, стала «37 імен» Охріма Кравченка. Дуже ціную її, бо в ній є епістолярій Михайла Бойчука, Василя Седляра, інших бойчукістів та їхніх родичів.
Найбільше люблю листи Михайла Бойчука до митрополита Андрея Шептицького. В них стільки поезії, філософії... Вражає. Деякі так і хочеться розібрати на цитати, що, власне, у своїй курсовій «Колись настане літо» і зробила.
Ще люблю там листи сестри Софії Налепінської-Бойчук — Ганни. Вона описує свої дитячі враження від знайомства з Михайлом Бойчуком, коли він приїздив до їхніх батьків сватати Зосю.
Є вдома альбом Сергія Білоконя, альбом з виставки у «Мистецькому арсеналі». Уже під час проєкту познайомилася з фундаментальною роботою «Графіка бойчукістів» Людмили Соколюк i каталогом НХМУ «Спецфонд» Юлії Литвин.
У Музеї народного декоративного мистецтва придбала цікавий католог зі світлинами межигірської кераміки (у них, до речі, 5 грудня 2019 відкрилася виставка, присвячена бойчукістам-межигірцям!). Нагадую собі в цьому плані Василя Седляра. Він теж полював на мистецькі журнали і колекціонував альбоми, тільки не бойчукістів, а західноєвропейських художників.
Батьківщина Михайла Бойчука: у людях присутня святість
— Уже в рамках реалізації грантового проєкту ви їздили в Романівку Теребовлянської ОТГ на Тернопільщині, звідки родом Михайло Бойчук. Яке найемоційніше враження там отримали?
— Романівка дуже живописна. Там така природа буяє. Михайлу і Тимку Бойчукам було чим надихатися. Одразу ж згадалися ці їхні графічні твори, де дівчина пасе гусей чи пастушок випасає отару. Вони там так органічно вписуються у трави, що колихає вітер, та хмари, що той же вітер жене, неначе всі вони — одне ціле, повна гармонія людей, тварин і природи.
А найемоційніше — це стара церква і цвинтар біля неї з бур’янами у людський зріст. Священник нам такі дивовижні речі показував. Приміром, стару вишиту рясу, в якій правив службу священник, коли Михайло був дитиною, або стару коробочку, таку дерев’яну з баночками для зберігання миру і стилусом для миропомазання, або чашу, з якої, дуже ймовірно, сам Михайло Бойчук причащався. Це дивовижні речі! В них стільки тієї правди, в цих маленьких речах, тієї першої духовної освіти і традиції, яку здобув Михайло Бойчук і яку поніс iз собою по життю далі — будучи стипендіатом Шептицького, навчаючись у Парижі, реставруючи церкви у Львові, працюючи в Києві.
Ще сильне враження справило поле, де колись стояла садиба родини Бойчуків, і закинуті хати поруч. Із восьми дітей батька Михайла і Тимка — Левонтія Бойчука жоден не лишився жити у батьківській хаті. Та і хати самої уже давно немає.
Усю нашу подорож ми думали про те, як було б добре відновити батьківську хату Бойчуків і зробити там музей. І вірите, наш задум уже знайшов гарячі серця місцевих активістів, що готові працювати над його втіленням! Це неймовірно! Місцева Теребовлянська громада вже підготувала до Українського культурного фонду проєкт — ініціативу про відновлення батьківського дому братів Бойчуків. Це насправді окриляє. Дай Бог, щоб у них усе вийшло.
— У Романівці ви знайли нащадка за братом — художника-іконописця, різьбяра — Михайла Бойчука. Чи дав вам цей контакт особливі емоції чи розуміння? — Родина Бойчуків проживає поруч, у селі Дружба. Вони дуже приємні люди — такі тихі, сумирні, з якимсь внутрішнім світлом і тихою радістю. Щедро частують, говорять стримано, багато усміхаються. Мабуть, таких людей Михайло Бойчук і зображав на своїх картинах та фресках як святих, іконографічно. І в них насправді присутня ця святість. Рідкісна людська якість, але реальна.
Листи Седляра — це ліфт у світ 20—30-х років
— Листи Василя Седляра ви досліджували у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ). Яким запам’ятався епістолярій цього художника?
— Василь Седляр — це окрема тема. Хочу присвятити йому окремий фільм. Можливо, це буде короткий метр про обмін досвідом між студентами Межигірського керамічного технікуму і німецької архітектурної школи Баугаус у 1927 році.
Його листи читати складно, дуже поганий почерк. Причому почерк напряму залежить від суті. У щасливі моменти він майже каліграфічний, а от коли бойчукістів критикують, переслідують, не дають роботу — прочитати просто немложливо. Листи Седляра — це той ліфт у світ 20—30-х років, завдяки якому потрапляєш у минуле, до радянської України 1922—1937 років. Листи написані у 20-ті сповнені віри у більшовицький рух у комунізм.
Седляр щиро вірив, що трудиться і розбудовує майбутнє для людини нової генерації, робочої людини, у якої вдома буде гарно й естетично. «Мистецтво іде у виробництво», тобто у виробничий дизайн — основна ідея, яка у 20—30-ті роки захопила художників по всьому світу. Тут вам і арт-деко і баугауз.
Седляр мріяв про інститут, при якому буде виробництво речей побуту — посуду, рушників, климів тощо з елементами українського народного мистецтва. Він працював важко, натхненно, майже досяг чудових результатів — керамічна школа стає технікумом, топ- менеджемент текнікуму, бойчукістів відправляють у відрядження до Дессау, пізнавати досвід колег німецької архітектурної школи Баугаус, при владі йдуть розмови про відкриття омріяного інституту з виробничими потужностями.
І тут з-під ніг Седляра та інших бойчукістів буквально починають вибивати фундамент. Тоді, здається, лише Михайло Бойчук розумів, що відбувається. У його справі ми читаємо про планове винищення української інтелігенції, репресії та Голодомор тощо. Василь Седляр та інші бойчукісти віддали Радянському Союзу свої найкращі сили, свою молодість. Вони не могли повірити, що ця держава — Кронос, який, боячись загибелі, жере своїх дітей.
Дуже багато лірики присвячено Оксані Павленко. Високі почуття високої людини. Оксана їде до Москви. Василь страждає, не розуміє, як бути без неї, як жити далі. Як виявилося, у Оксани була своя місія — зберегти пам’ять про бойчукістів, повернути їх із забуття українському народові. Василь про це нічого не знає. Він любить, і йому боляче.
Були спогади про Київ, про те, яким було це висококультурне місто, де на літніх майданчиках і там і тут лунали концерти класичної музики. Про дороговизну в Криму, зокрема в Ялті. Про враження від першої зустрічі з морем, в Одесі. Про пором, що курсував Дніпром між мальовничими пагорбами Києва і Межигір’я.
А ще запам’ятався епізод про демонстрацію робочих у Києві, коли у 1927 р. у США стратили двох італійців — Сако і Ванцетті. Седляр дуже сильно переживав через смерті безневинних робітників, яких позбавили життя прокляті буржуї. Здається, тоді весь робітничий світ став на захист цих двох італійців. Люди не спали, витрачали свої нерви, виходили на демонстрації. А найсумнішим є те, що, як виявилося, ці двоє насправді були вбивцями і гангстерами. Що вся «невинність» Сако і Ванцетті була сфабрикована більшовистськими червоними течіями. І то по всьому світу! Тобто це ще одна історія про те, як легко маніпулювати масами. Сумно і страшно, що все це повторюється в наші дні. Що десь вірять у «бендерівців» і націонал-фашистів, і небайдужі палкі серця із запамороченими мізками хапаються за зброю і йдуть на нашу землю когось «захищати»...
— Наскільки однозначним для вас є образ Оксани Павленко? Її переїзд у Москву трактують по-різному.
— Я люблю Оксану Павленко. Вона мудра, світла, спокійна, дуже талановита. Люблю, за те що вона зберегла цю віру в бойчукізм, не розвіяла, не розгубила, не втратила. Коли в людини така тяжка доля, не наважуєшся судити. Я бачила її фото 1937 року, коли усіх її друзів і вчителя арештували. Там таке лице, такi ритвини на чолі... Вона на фото наче не жива, а скам’яніла.
Я вдячна їй, що вона зберегла і донесла. Зараз от, можна сказати, художник-бойчукіст Олександр Мельник став посередником між нами. Він зустрічався з Оксаною Трохимівною у Москві, бував у її майстерні. Тепер ми з ним зробили тизер до художнього фільму. Він виконав фреску Михайла Бойчука в НАОМі, яку ми потім розбивали. За справді важку роботу не взяв ні копійки. Виконав як данину світлій пам’яті Оксани Трохимівни, Михайла Львовича та всіх безневинно убитих бойчукістів.
Оксані Трохимівні допомагають не тільки живі. Приміром, ми довго шукали локацію — кімнату Оксани Павленко старенької. Багато варіантів передивилися — все не те. А зупинилися на кімнаті Максима Рильського, в його музеї в Голосієвому у Києві. І от коли там світло для зйомки виставили, підсвітили дерева осінні у дворі, я подумала: «Яка краса!».
І тут же осінило, що вона, Оксана Павленко, дружила з Максимом Рильським в юності. Є спогади, де він читав їй свої вірші, як вони — українська передреволюційна інтелігенція — гуляли тим ще безпечним, ситим Києвом. І от сьогодні вона, видатна українська художниця Оксана Павленко, хоч і через тизер фільму, прийшла у гості до свого друга, поета Максима Рильського. А душі їхні — як витинанки ранами прорізані. Така доля. «Промовте життя моє, і стримайте сльози» — це ж так вона свої спогади про бойчукізм назвала.
Про Ларису Хоролець, Оксану Павленко й Остапа Ступку
— У зйомках тизеру Оксану Павленко в поважному віці грає Лариса Хоролець, а мексиканського художника Дієго Рівера — Остап Ступка. Як легко чи складно їх було залучати до проєкту? І чи означає це, що є їхня попередня згода зніматися у фільмі?
— Ви знаєте, ні, не складно. Тема бойчукістів сама по собі настільки промовиста, що, скажімо так, посвячені люди з великою повагою ставляться до того, що ми робимо, висловлюють свою підтримку, готовність допомогти, пропонують співпрацювати.
Лариса Хоролець дуже мудра жінка. Вона вселила в нас ту впевненість, значимість того, що ми робимо, якої, можливо, мені дещо не вистачало. Те саме можна сказати і про Остапа Ступку. Великі актори прагнуть грати великих людей. І повірте, в нашій культурі їх є чимало. От тільки для того, щоб розкрити ці постаті, щоб написати про них не поверхові, глибокі кіносценарії, потрібен час. Дасть Бог, у нашому фільмі саме так і буде.
— Виконавець ролі Михайла Бойчука у тизері — Мирослав Павліченко — дуже схожий на Романа Ясіновського. Це випадковість?
— Так, дійсно схожий. Ми дуже зраділи, коли побачили на кастингу Мирослава Павліченка. Уже прийшов час знімати, а актора на роль Михайла Бойчука все ще не було. А от Романа Ясіновського на кастинг запросити не встигли. Він, здається, як і Михайло Бойчук, iз Тернопільщини. Запросимо його на наступний кастинг, коли, дасть Бог, отримаємо фінансування на зйомку повного метру. Спасибі за пораду!
— Для зйомок тизера «Бойчукісти» художник Олександр Мельник спеціально створював роботу, яку в процесі зйомок знищили — як колись твори бойчукістів. Чи вже у фільмі багато буде подібних сцен?
— Знищення фрески у знятому тизері — найсильніший епізод. Цього не видно на екрані, але нам, митцям, знімальній групі, емоційно ця сцена знищення фрески далася досить складно. Ми ледве знайшли виконавця, щоб її збити, і в того буквально опускалися руки. Але для фільму це потрібно. Бо тільки це може передати весь жах ситуації, в якій опинилися бойчукісти і їхнє мистецтво.
— Чи багато архівного відео плануєте використовувати?
— У тизері ми використали відеоматерiали з Національного архіву ім. Пшеничного, в основному з фільму Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу». Цей фільм могли бачити Михайло Бойчук і його учні. Можна здогадатися, які емоції у нього, художника-монументаліста, реставратора і майстра-іконописця викликали кадри, де в повітря висаджують собори і храми. У тизері ми побачили, що хроніка працює на виконання задачі. Тому є велика вірогідність, що ми будемо використовувати архівні відео у фільмі також.
