Смерть активіста та волонтера з Бахмута (колишній Артемівськ) Донецької області Артема Мирошниченка через кілька днів після побиття стала каталізатором прояву громадянської позиції українців стосовно державної мови.
Прощалися з 36-річним чоловіком у місті, яке з квітня по червень 2014-го було захоплене сепаратистами самопроголошеної «ДНР», у неділю 8 грудня. У щонайменше реально 50-тисячному Бахмуті прийшли попрощатися з проукраїнським активістом близько двохсот людей, серед яких немало було приїжджих. Місцеві просто небезпідставно бояться.
На Артема Мирошниченка напали пізнім вечором 29 листопада двоє юнаків — 16 i 17 років. Офіційно поліція каже: «безпричинно». Є відео.
Очевидець, який не бажає розголошувати своє ім’я, розповідає, що присікалися до Артема — активіста волонтерської групи «Бахмут Український», який плів сітки для військових, чистив картоплю для годування поранених у шпиталі, — за відповідь українською мовою. Артем принципово розмовляв державною мовою. Розповісти особисто про інцидент уже не зміг, бо з часу нападу і після операції так і не вийшов iз коми. До слова, люди відразу активно почали перераховувати гроші на лікування постраждалого; його брат звітував у соціальній мережі: 1000 грн від пані Лілії та пана Олександра, 400 грн від пана Бориса, 1500 грн від пана Станіслава, 300$ від пана Тараса з Америки...
Про ставлення до української мови у прифронтовому регіоні говорить хоча б те, що затриманий звинувачуваний 16-річний підліток у суді заявив про «нє панімаю украінскава, нада на рускам правадіть засєданіє». Його адвокатка теж російською просила вивести активістів із зали, щоб не травмувати малолітньому психіку.
Станіслав Федорчук, голова правління у ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини», констатує про східний регіон: «Право бути українцем та говорити українською — практично завжди було викликом для місцевого криміналу, орієнтованого на Росію.
Для місцевої влади, яка снила Москвою та тульськими пряниками. Нафталінових керівників освітніх та культурних закладів, для яких українське означало тільки маргінальне, смішне, непотрібне. Віночки і гопки скакати. Війна Росії проти України на Донеччині та Луганщині показала, що російським окупантам кісткою в горлі стоять українці, які пам’ятають про те, хто вони. За слово українською, за знайдені синьо-жовтi стрічки в речах можна було потрапити на підвал.
Але ця війна почалася не в 2014 році. Донецька мафія та олігархи Донеччини та Луганщини робили все, аби маргіналізувати Україну та її прояви. Аби система освіти та науки належала «совку» та вірним підлабузникам. Щоб виховували й далі людей без прапора й національності. Без знання мови та історії».
Уродженець тепер окупованого Донецька Станіслав Федорчук, який останнім часом мешкає у Києві, загиблими за українську мову поряд із сучасниками Артемом Мирошниченком, Дмитром Чернявським, Володимиром Рибаком, Володимиром Наумовим, Іваном Пантелєєвим називає дисидентів радянських часів Василя Стуса й Олексу Тихого.
Всеукраїнський список жертв в усіх регіонах сягає ще давніших часів, відколи Російська імперія намагалася формувати із самодостатньої європейської Української держави Малоросію.
Зокрема, за розкіш говорити своєю рідною мовою поплатився композитор Микола Леонтович, бо українська у навчальному закладі на Вінниччині в Тульчині у 1920-х була «екзотикою», яку більшовицька окупаційна влада пристосуванців, зайд і зрадників із чекістськими посвідченнями ненавиділи.
«Тієї самої миті, коли індивід приймає мову ідеології, він дозволяє, щоб разом із мовою викрали і його духовний світ, і почуття самоповаги. Навіть коли він випадково спіткнувся і впав у яму офіційної фразеології, віднині він — уже частина ідеології, він уже вступив, сказати б, у договірні стосунки з дияволом...» — так написав ще 1984 року французький історик iз когорти західних інтелектуалів, які відкрили світові справжню природу комуністичного режиму та своїм внеском доклалися до його падіння, — Алан Безансон у книжці, яку в Україні знають за назвою «Фальсифікація добра: Соловйов та Орвел», хоча точнішим смисловим відповідником є «збочення добра» (російською «извращения»).
Не суть важливо: почувши державну мову, в цій державі напали на людину цілеспрямовано чи випадково. Українська мова на 29-му році від дня проголошення Незалежності України після розпаду СРСР продовжує бути у країні подразником для багатьох.
Якщо ви виїхали за межі переважно толерантного до української мови Києва, то в десь на 95 відсотків російськомовному Херсоні навіть вдячність в очах та інтонаціях продавчині супермаркета та музейних працівників можете відчути за «дякую».
У Харкові, де багато охочих підбурювати ситуацію возвеличенням радянського Жукова, — очікуючи відповідi на запитання українською, можете наткнутися на неприховану ненависть у магазині дитячих товарів. Не толерує українську мову й Одеса: це там із 2007-го знову височить демонтований у 1920 році пам’ятник російській імператриці Катерині ІІ, яка узаконила на теренах України кріпацтво й остаточно знищила Запорозьку Січ.
І виправити таку ситуацію можна лише дотримуючись букви закону — нормативна база стосовно державної мови в Україні, завдяки недавнім попередникам, потужна. Головне — виконувати всі норми, а не робити вигляд, що вони виконуються. Бо маємо «Кріпосну» на ТБ, а не «Кріпачку», як би мало бути за всіма правилами.
І ще варто запам’ятати любителям розганяти «антидемократичність»: формулювання «насаджувати українську мову в Україні» алогічне. Російська імперія, потім СРСР, а тепер РФ із вітчизняними прихвостнями насаджують понад 300 років мову окупанта в Україні — російську.
Й обов’язок кожного свідомого мешканця незалежної України — у пам’ять про своїх предків і заради майбутнього нащадків — відродити рідну мову в тому обсязі, який би давав змогу почуватися їй захищеною. Щоб кожен, хто говорить у державі Україна державною українською мовою, залишався захищеним.
