Товсті корені нового життя: як переселенка з Донбасу знайшла новий дім на Полтавщині

«Колишній прапорщик і дресирувальник, багатодітна мати, бабуся, собачниця, котятниця, городниця», — так представляється 57-річна Юлія Баєва у «Фейсбуці». П’ять років тому вона разом із трьома прийомними дітьми змушена була втікати від війни. «У 2014 році враз перестали платити пенсії й усі соціальні виплати. Одного дня приходимо до ПриватБанку, а там замкнені двері. Зате SMS-ки про невиплачений кредит надходили регулярно. І це при тому, що заплатити ти просто не мав змоги. Так от, нашу сім’ю тоді врятувало те, що я мала звичку запасатися: у нас був повний підвал консервації, овочів... Ми покинули місто Ясинувата Донецької області 31 травня 2014 року. А моя мама, котра проживала в Макіївці, так і лишилася там: навідріз відмовилася покидати насиджене місце. І от цілий рік вона жила без пенсії — наші не могли її виплачувати, а доблесна «ДНРія» до цього іще не дозріла. Відтак спершу я переказувала гроші на банківську картку — тоді іще працював один-єдиний на всю Макіївку банкомат «Ощадбанку». Та згодом і він перестав функціонувати. Тоді я висилала кошти знайомому главі прийомної родини до Києва, він — своїм братам по протестантській вірі до Слов’янська, куди з Макіївки періодично їздили його батьки, ті передавали їх моєму брату, котрий наглядав за мамою», — розповідає моя співрозмовниця.

Війна лишила глибокий слід у душі Юлії. Несподівано для себе вона почала малювати (оскільки віддає перевагу пейзажам, «фейсбуківські» друзі нарекли її «древописцем»), хоч досі ніколи не тримала пензля в руках. Якось придбала на новорічні подарунки дітям картини, які розмальовують за номерами, контурами. Але вийшло так, що розмалювала їх сама, — так відкрила в собі потребу давати вихід творчій енергії. «Коли ж сама намалювала перше дерево, настільки пишалася собою! — зізнається вимушена переселенка. — Так малювала увесь 2015-й, 2016 рік і навіть половину 2017-го. Відправлю, було, вранці дітей до школи, а сама сідаю і з блаженством на обличчі малюю — дуже сильна була в цьому потреба. Згодом одна з моїх «інтернетівських» знайомих зробила висновок, що тільки завдяки своїй «мазні» я «вискочила» з війни без посттравматичного синдрому». 

Юлія зі старшими прийомними дітьми Анною й Віктором Шепелєвими.

 

Тепер у Юлії Баєвої багато інших занять. Окрім восьми котів і п’яти собак, у неї є птаство (в огородженому дворищі походжають кури різних порі, навіть карликові, і цесарки). А ще — город, молодий сад, три квітники. За словами Юлії, порядкувати в господарстві їй допомагають діти. 

«Десять  соток городу обробляємо вчотирьох. Коли взяла їх із дитбудинку, Лері було п’ять років, Ані — сім, а Віктору — вісім. І от, пригадую, вийшла на грядки, а діти всі в один голос: «Мамо, чим тобі допомогти?» Вони зі мною вже 12-й рік, і відтоді нічого не змінилося. Усі разом дружно виконуємо необхідний обсяг робіт, а потім кожен займається своєю справою. «Саморобних» дітей у мене колись було двоє, — жінка так висловлюється, щоб не ділити дітей на своїх і чужих. — Найстарша донька Аня разом зі своїм чоловіком Іваном живе в Києві, я вже маю й онучку Сашу. А син Антон потонув, коли йому було 16 років. До цього він двічі тонув у дитинстві, тоді його врятували. Після другого випадку ми з тодішнім чоловіком вирішили, що син неодмінно має займатися п’ятиборством з обов’язковим плаванням. Проте трапилося так, що одного разу він стрибнув у ставок із водозбірника (перед цим стрибав так неодноразово) і більше не випірнув...»

Найприкріше те, що з моменту вимушеного від’їзду Юлія жодного разу не була на могилі Антона, оскільки він похований на кладовищі, що розташоване за Донецьким аеропортом. Під час боїв за летовище добряче дісталося і цвинтарю — донеччанка навіть не знає, чи вціліла могила сина. «Зараз там усе розбито, — враз хмурніє зазвичай оптимістично налаштована Юлія Баєва. — Періодично хтось із друзів надсилає мені якісь посилання на зображення тієї місцевості. І я щоразу вдивляюся, намагаючись розгледіти бодай щось знайоме, але марно. Від кладовища мало що лишилося. Працюючи в Донецькому аеропорту, я ходила туди між посадками літаків, могла й годину сидіти біля могили Антона, розмовляти із сином... Уявлення не маю, чи вціліла після всіх баталій могила. Мій перший чоловік Сашко (батько Ані-старшої й покійного Антона) також туди жодного разу не зміг добратися. Там усе огороджене, оскільки та місцевість досі кишить розтяжками і снарядами, що не зірвалися».

За словами пані Юлії, із Донецьким аеропортом її багато що пов’язує. 17,5 року вона працювала у прикордонній службі (із них тільки три з половиною роки в Іловайську). «Вісім із половиною років я зі своєю німецькою вівчаркою Ліндою після приземлення в Донецькому аеропорту літака шукала наркотики, — пригадує колишній прапорщик. — Як тільки Лінда чула слова «зайшов на посадку», відразу ж бігла до дверей і починала гучно гавкати: там же, мовляв, літак сів. Перевіряли не всі рейси, а лише закордонного напрямку, де була велика ймовірність перевезення наркотичних речовин. Одного разу моя вівчарка таки знайшла «наркоту» в пачці чаю, яку запхнули до пожежної шафи в чоловічому туалеті. Коли Лінда постаріла, а до того ж і мене почало підводити здоров’я, я стала техніком поста автоматизованої системи управління». 

 

Із Донецьким аеропортом в уродженки Донбасу пов’язано багато історій: не тільки сумних, а й смішних. Вона розказує, що чи не кожним літаком прилітав хтось із важливих персон, при цьому жодного ВІП-терміналу в аеропорту спочатку не було. «Якось на першому чи другому році моєї служби прибуває московський рейс. А тут саме розгулялася така завірюха! Із салону літака виходять пасажири, я рахую їх за ногами, поряд товчеться Лінда. На всіх уже чекає добряче пошарпаний автобус. Останньою з літака виходить якась дама й запитує, де її автобус. Я їй показую: так от же він. Та вона наполягає на ВІП-транспорті. «Іншого не буде», — повторюю. «Та ви знаєте, хто я?» — підвищує голос дама. «Уявлення не маю», — відповідаю спокійно. Їй уривається терпець: «Я — Люба Успенська!» — «Дуже приємно, — кажу і представляюся, як того вимагає статут: — Прапорщик Баєва. Проходьте, будь ласка, до салону автобуса». Мушу сказати, що я ніколи не дивилася телевізора й зараз не дивлюся. Бо інакше починаю ненавидіти всіх. А я не з тих людей, які підхарчовуються ненавистю. Тому телевізора в нас не буде ніколи. Так от, на ту пору я не знала, хто така Люба Успенська. Тут уже й дівчата зі служби огляду підказують: «А я сяду в кабріолет», а я ніяк не можу допетрати. Урешті-решт, домовилася з водієм, аби той відвіз усіх пасажирів, а тоді повернувся за обуреною дамою», — після закінчення Юлиної розповіді ми дружно сміємося.

— А як вас узагалі занесло до прикордонної служби? — цікавлюся у своєї співрозмовниці. 

— Ми разом із моїм першим чоловіком Сашком закінчили Макіївський металургійний технікум, а потім — Ростовський інститут інженерів залізничного транспорту, після чого за розподілом потрапили до Ясинуватського відділення Донецької залізниці, отримали квартиру, через рік після закінчення вишу народили сина Антона (доньці Ані на ту пору було вже п’ять років). Проте Антон у дитинстві дуже хворів, тож я змушена була забути про свої дві освіти й відкрити домашній міні-дитсадок. Він функціонував понад вісім років. Уже на ту пору в мене було два собаки: ротвейлер і дог. А потім мої друзі-собачники заманили мене в прикордонну службу. Так я наважилася вкотре докорінно змінити своє життя. Відверто кажучи, для мене самої це рішення стало несподіванкою, не кажучи вже про мого чоловіка, який називав його «прикордонною авантюрою нашої мами». Як виявилося потім, воно було правильним: мені подобалися служба, наш дружний колектив, приголомшливий шеф. На жаль, у зв’язку з гарячими подіями на Донбасі моїх товаришів по службі розкидало по різних таборах. І що цікаво? Ті, про кого я думала, що вони стануть на бік самопроголошених республік, виявилися щирими українцями. А ті, від кого зовсім цього не чекала (включаючи мою близьку подругу, яка перестала відповідати на мої телефонні дзвінки, дізнавшись, що я «укропка»), опинилися по той бік барикад. Як тут не згадати нашого колишнього начальника штабу Донецького прикордонного загону, який, якщо ти заходив до його кабінету й розмовляв російською, міг із матюками вигнати тебе — у такий спосіб вимагав послуговуватися винятково державною мовою. Так от, він тепер генерал прикордонних військ «ДНРії», — сумно посміхається Юлія Баєва.

Останній чоловік Юлії також став на бік «ДНР» — пішов служити в ополчення. Образливо те, що до війни він, за словами переселенки, був непоганою людиною. «У нас із ним розбіжності в поглядах на ситуацію. Чоловік — «сепар», а я — «укропка». Через це й розійшлися. Дійшло до того, що він кидався з кулаками на дітей тільки через те, що ті дивилися «мультик» українською мовою. Коли ми від’їжджали з Ясинуватої, я за ним плакала рясними сльозами, розуміючи, що він без нас пропаде. Кликала чоловіка із собою, сподіваючись, що якщо витягну його з Донбасу, його мізки знову почнуть «варити», але той відрубав: «Мене вчили вбивати, я вмію це робити й буду» (свого часу він служив у десантно-штурмовому батальйоні). Лишившись сам, спершу пропив усе, що було в домі, а потім пішов на службу в ополчення. І коли ми вже були в Білорусі, я раптом зрозуміла, наскільки мені без нього добре. Зібравши дітей на серйозну розмову, я їм сказала: у мене, мовляв, таке відчуття, що нам без нашого ясинуватського татка анітрохи не гірше, а може, навіть краще, то як ви поставитеся до того, якщо ми до нього більше ніколи не повернемося? Знаєте, діти від радості так стрибали на ліжку, що я думала: вони його розвалять», — ділиться іще одними сумними спогадами донеччанка.

Запитую в Юлії, як вона стала багатодітною матір’ю. І жінка зізнається, що виношувала бажання взяти в сім’ю прийомну дитину багато років. Коли народжувала сина Антона, при пологах померла її співробітниця, лишивши сиротою дівчинку. Уже тоді в Юлії з’явилася думка забрати крихітку у свою сім’ю, проте в неї знайшлася якась рідня. Коли не стало сина, вона знову повернулася до думки подарувати родину покинутим дітям. «Пізніше з’ясувалося, що моєму тодішньому чоловіку Віталію, як і мені, весь час снилися дві дівчинки. Тоді я ще не могла знати, що в нас з’явиться іще одна Аня. Та мене не покидала нав’язлива думка про двох дітлахів. У дитбудинку мені показали двох дівчаток, як я й хотіла. Блондинисті, голубоокі, але... не мої. А потім завели моїх пташечок. Як тільки їх побачила — серце битися перестало. Вони вішаються мені на шию й одночасно кричать в обидва вуха: «А у нас є братик Вітя». На третю дитину я не розраховувала, але що робити? — розводить руками Юлія Баєва. — Іду знайомитися з Вітею. Погляд, як у звірка з-під лоба. Усі мені не радили брати Вітю: той, мовляв, краде, говорить неправду, не хоче навчатися. Але я просто не могла взяти двох дітей з однієї сім’ї й покинути третю. Так ми забрали всіх трьох. Проблем, звичайно, спочатку було багато: і билися, і брехали, і їжу під подушку ховали — чого тільки не було. Однак усе це лишилося позаду. Нині Лера навчається в 10 класі середньої школи, Аня — на філологічному факультеті Полтавського педагогічного університету, Віктор вчиться на зварювальника у професійно-технічному училищі № 23. У мене прекрасні діти». 

 

У 2014 році, коли війна підійшла зовсім близько, Юлія зрозуміла, що має рятувати дітей, поки є така можливість. «Останньою краплею стало те, що снаряд потрапив у будинок моєї знайомої — багатодітної матері зі Слов’янська. Вона й десятеро дітей дивом лишилися живі, оскільки ночували в підвалі, — продовжує свою розповідь моя нова знайома. — Ми жили на околиці Ясинуватої, практично на виїзді на горлівську автотрасу, за якою видно труби Авдіївського коксохімзаводу. І от Авдіївка була українською, а Ясинувата — «ДНРівською». Коли відбувався референдум, за єдину Україну на нашій вулиці голосувала лише я й іще одна сім’я — усіх інших потрібно було «спасати». Нині там усього в чотирьох дворах живуть люди. Туди постійно приїжджають самохідні артилерійські установки й «фігачать» по Авдіївці. Відстрілявши, ретируються. А наші дають відповідь. От і виходить, що Ясинувата весь час на лінії вогню. Там живе моя кума Олена — у неї четверо дітей, за час війни народилося п’яте дитя. Так от, вона говорить, що останні п’ять років вони сидять у підвалах».

Із усіх прийомних сімей, за словами Юлії, їхня влаштувалася чи не найкраще — і тільки завдяки її «інтернетівській» популярності. За якихось три тижні люди з усього світу зібрали родині з Донбасу кошти на новий дім. Усі інші — винаймають житло. Держава нікому нічим не допомогла.

«Я на ту пору у «Фейсбуці» була не надто активною, більше дописувала до «Живого журналу». І от, коли оголосила про те, що війна вже на порозі, а отже, потрібно виїжджати, одержала 28 пропозицій про прихисток з України, Росії, Молдови, Білорусі. Вирішили їхати до Ані Лазаревич у Білорусь, яка запросила нас до себе, запевнивши, що в неї перший поверх будинку повністю вільний. Покидали свій дім у Ясинуватій із кількома сумками — вірили, що за два тижні АТО завершиться. Прожили в Ані Лазаревич усе літо 2014-го. Потім стало зрозуміло, що повертатися нам нікуди й ні до кого. Бо дах нашого будинку побитий снарядами, тож усередину приміщення тривалий час проникали і дощ, і сніг. Ворота з товстого металу перфоровані осколками. Підремонтувавши дім, останнім часом у ньому оселилася найстарша донька моєї подруги Олени. 

У Білорусі нам жилося добре: друзі возили нас по музеях, до цирку, в ботсад. Але то була не Україна, — зітхає Юлія Баєва. — На Донбасі українською мовою розмов­ляють усього два відсотки людей, але ти все одно так чи інакше чуєш її. Як виявилося, мені цього не вистачало. Потрібно було їхати додому, в Україну. Коли ми ще були в Білорусі, саме Аня Лазаревич переконала мене розмістити в інтернеті «прохальний» текст про те, що нам ніде жити, після чого, як уже говорила, усього за два-три тижні небайдужі люди зібрали нам кошти на будинок. Оскільки в прикордонній області я вже пожила, вибір упав на Центральну Україну. Сталося так, що я зв’язалася із Зоєю Береговою з Диканщини, яка також має прийомних дітей (ми знайомі завдяки «Живому журналу»). Вона запропонувала свою допомогу — так ми й опинилися тут».

Дім у Великих Будищах найбільше відповідав вимогам Юлії: у нього можна було одразу заїхати й жити. «Коли ми сюди приїхали, в оцьому кутку, — показує жінка, — стояв триногий стілець — і все, більше нічого. Невдовзі якісь меблі купила на OLX, якісь — привезла Зоя Берегова на автомашині, а ще сусіди поділилися, хто чим міг. Починали з того, що в нас були півтори ковдри на чотирьох, три виделки й одна ложка. Скляною пляшкою розкачували тісто й нею ж товкли картоплю». 

— І як вас зустріли в селі? — допитуюся.

— Ми купили батьківський будинок нашого вчителя фізкультури Миколи Дащенка, у якого на той момент два сини брали участь в АТО, — пригадує ще один епізод зі своєї життєвої епопеї Юлія Баєва. — Тож хто, як не він, міг поставитися до нас як до «сепарів». Насправді ж нічого подібного не було. «Сепаратисткою» мене жартома називає тільки одна односельчанка — Галина Гонтар. Я не ображаюся. Бо це не образа, а диференціація за територіальною ознакою. Тільки-но ми приїхали, одна сусідка принесла відро цибулі, друга — два відра помідорів, третя — сітку моркви й буряків, четверта — банку меду. А я через сльози на очах не могла навіть їхніх облич розгледіти.

У червні 2015-го Юлія перевезла з Донбасу свою літню неньку. Сталося так, що брат потрапив до лікарні, а жінка, яка доглядала за матір’ю, також не могла до неї добратися, бо між їхніми населеними пунктами цілий тиждень тривали запеклі бої. «Мама після двох інсультів і перелому тазостегнового суглоба пересувалася тільки з допомогою ходунків або двох палиць. У неї були два собаки, то вона не могла їм навіть віднести їжу. І от нарешті вона говорить те, що я давно воліла почути від неї: «Ти знаєш, мабуть, я дозріла до того, щоб переїхати до тебе», — радісно повідомляє Юлія Баєва. — До цього, як я вже казала, вона категорично відмовлялася. А уявіть собі, як мені жилося без неї, коли, скажімо, я стою на зупинці громадського транспорту в Диканьці, чекаю на «маршрутку», а мама телефонує, і через гул канонади ми одна одної не чуємо. Спасибі добрим людям, які допомогли перевезти її сюди». 

«До речі, я не говорила мамі, що ми вже не в Білорусі. Бо мій останній чоловік телефонував мені й то плакався, як йому нас не вистачає, то погрожував знайти нас і знищити. Тому ми приховували новину про зміну місця проживання. І от маму підвозять під наш двір, я таскаю її барахло, виносимо кота, виводимо двох собак до вольєрів, після чого говорю їй: виходь, мовляв, ти вже вдома. А вона відповідає: «Дивно, я ж нібито старанно штудіювала географію в школі, але так і не знала, що Білорусь настільки близько від Полтави», — сміється Юлія. — Я їй говорю: ти приїхала в самісіньке лігво «бандерівців», «фашистів», націоналістів. У неї від здивування аж округлилися очі. Але тут до двору як поперли мої сільські тітоньки-подруги: одні — маму обнімають, другі — сунуть до рук гостинці. Дивлюся — її ніби трохи попустило, як виявилося, «бандерівці» не такі вже й страшні».

Похвалившись своїм пташником, Юлія показує розбиті клумби, перераховуючи такі назви рослин, яких я ніколи не чула. Зауважує: десь половина з них подаровані такими ж, як і вона, квітникарями-любителями. Коли тільки починала все окультурювати на новому місці, то поділилася інформацією про це у групі «Зелена альтанка», після чого всілякі екзотичні квіти, кущі, мініатюрні штамбові деревця їй почали надсилати з усіх куточків України. Та й сама вона часто роздає рослини — ніколи не скупиться. А ще дуже комунікабельна Юлія подружилася з тітоньками із трьох сіл, які так само небайдужі до квітів, — і тепер вони постійно обмінюються ними. «Нещодавно повідомила у «Фейсбуці», що вже сховала лопату до весни. Аж хтось із друзів пожартував у коментарях: не спіши, мовляв, бо хтось іще щось пришле. І справді, невдовзі отримала посилку з квітами. Довелося діставати лопату й садити, — говорить Юлія й додає: — Почуваюся тут настільки комфортно, як досі не почувалася в жодному з попередніх місць проживання, а я поміняла багато міст, квартир, будинків. Єдине — боюся їхати кудись далеко від свого обійстя. Мені потрібно, щоб я вийшла до магазину й бачила вікна власної домівки — тільки тоді на душі спокійно. Адже одного разу я покинула свій дім на два тижні й більше туди не повернулася... Наша «псина» на кличку Леся, яка півроку прожила без нас на війні, попри те, що тут уже п’ять років, досі лякається будь-якого сильного стукоту чи гуркоту. І якщо виходжу кудись за хвіртку, вона гавкає й місця собі не знаходить, аж поки не повернуся. Схоже, вона теж боїться, бо одного разу ми поїхали з дому й не повернулися».

Перед минулими новорічними святами старша донька Юлії Баєвої Аня зі своїм чоловіком їздили на непідконтрольну Україні територію Донбасу. Юлія тоді страшенно хвилювалася, адже ті взяли з собою й 4-річну Сашу, бо її дід (перший Юлин чоловік) зовсім не бачив онуки. «І от після цього у нас із Сашею відбувся дивний діалог. «Як далеко ми живемо одне від одного», — заявила онучка. Я у свою чергу зазначила, що були часи, коли всі ми жили поряд, а потім життя розкидало нас по всій Україні. Саша запитала: усе це через війну, все тому, що Росія прийшла на Донбас? Я ствердно кивнула. «Ніяк не можу зрозуміти, навіщо Росія на Донбасі», — поділилася внучка, після чого я їй зізналася: «Відкрию тобі страшну таємницю: я теж цього не можу зрозуміти». Пізніше запитала в дітей, чи обговорювали вони з онучкою тему війни, на що донька Аня відповіла: «Та ні, вона ще замала для цього». І от я собі думаю: 4-річна дитина розуміє, що Росії на Донбасі робити нічого. А скільки людей цього не розуміють. Завжди повторюю: я народилася в Україні, тут виросла, одержала хорошу освіту, закохувалася, розчаровувалася, народжувала дітей, хоронила сина — і чому раптом Донбас став не Україною, мені незрозуміло», — резюмує неординарна донеччанка.

Насамкінець запитую, чи повернеться Юлія на Донбас, якщо увесь він знову стане українським. «Ніколи, — переконана вона. — Ми тут уже пустили корені такої товщини, як стовбури отих посаджених дерев. Діти від мене недалеко, я знаю, що вони в безпеці, час від часу сюди привозять онуку. Зі мною трійко молодших дітей, народжених моїм серцем, моя мама з нами. У нас є дім, сад, город, квітник. Що людині ще потрібно? Ми вдома, в Україні».