Унсовець Ігор Мазур («Тополя»): «Двох «рускіх» я «витягнув» у Чечні з підвалу й віддав батькам»

— Моя поїздка у Польщу відбулася напередодні її Дня незалежності: польська сторона запросила до себе на конференцію, — каже Ігор Мазур. — Також планували з побратимами покласти квіти загиблим польським військовим і пройтися 11 листопада з українським прапором, показавши тим самим, що і для України це свято (адже так само — декілька поляків 14 жовтня взяли участь у марші й ішли Києвом із польським прапором).

 

Україні самотужки простояти Росії важко — її найближчими союзниками наразі є Польща й країни Прибалтики, бо там розуміють, що наступними окуповуваними можуть бути вони. Це спонукало створити ГО «Міжмор’я», аби ми не допустили помилок, зроблених 100 років тому.

 

Росія зацікавлена ятрити болючі рани українців і поляків, завдані нашим непростим минулим. Але нам треба помолитися й пробачити один одному: націоналісти не повинні протистояти один одному. Тож, аби знайти спільну мову між нашими народами, з 2017 року проводимо конференції (вже відбулися одна в Україні й три в Польщі), в яких взяли участь історики, політики, патріоти з обох сторін. 

 

Чергова конференція мала відбутися 10 листопада. Але несподівано вранці 9 листопада на пункті пропуску «Дорогуськ» польські прикордонники мене затримали на підставі запиту Росії через Інтерпол. І це був чіткий адресний запит із РФ на Польщу (десь би в іншій країні ЄС комп’ютер цього б не «побачив»). До речі, коли їхав на попередню конференцію цьогоріч у травні, мене так само затримали: через «подання» Німеччини в ЕSIS, як особу небажану в ЄС через приналежність до радикальних націоналістичних сил (як згодом з’ясувалося, то теж було подання з боку... Росії).

 

Тоді поляки написали звернення до німців і захистили мене, пояснивши, що в рамках Балто-Чорноморської співпраці ми разом аналізуємо загрози з боку Росії, розповіли про нашу волонтерську допомогу, що відновлюємо історичну справедливість та впорядковуємо могили воїнів і т.д. Німці мене зняли з цього списку наприкінці літа, а поляки одразу ж дали свою візу до 20 листопада, навіть поставили її в паспорт, аби я спокійно міг перетинати кордон.

 

Я одразу зателефонував своєму адвокату Андрію Мамализі (він захищав мене ще на судових засіданнях після акції «Україна без Кучми» в 2001 році). Наголошу, що інкримінована мені РФ справа — це та сама надумана «справа чеченських бойовиків», яку Росія почала «клепати» ще навесні 2014 року і в якій фігурують також Карпюк, Клих, Тягнибок, Ярош, Яценюк.

 

У нашу «компанію» «приклеїли» навіть Ярослава Лагнюка 1991 року народження (нині голова виконкому УНА-УНСО), який ніби у Чечні в 1994 році «вбивав, катував» росіян, хоча мав на той час вік лише... три з половиною роки! Зважаючи на всю абсурдність справи, міжнародний Інтерпол в 2014 році подання від РФ фактично проігнорував. Зараз Росія починає відвойовувати свої позиції у подібних справах. І, на жаль, деякі країни-симпатики Росії  починають вносити нас у «чорні» списки, аби не розізлити РФ або щось виторгувати в Путіна... 

 

Абхазія, біля Сухумі 1993 рік. Мазур із ножем крайній ліворуч.

 

Якби зараз поляки екстрадували мене до Росії, то, без сумніву, катувань я б не уникнув, як це відчули на собі Клих і Карпюк...

 

Наш консул приїхав у кімнатку, де мене утримували, буквально за якусь годину. Українська консульська служба оперативно спрацювала, пояснивши полякам абсурдність ситуації.

 

Плюс на День незалежності поляки не хотіли якихось акцій протесту через мене, тому вже на наступний день було призначено суд. Щоправда, судове засідання так і не відбулося — польська прокуратура за кілька годин до суду вирішила віддати мене на поруки консулу України в Любліні (три дні я жив на території нашого консульства).

 

А 13 листопада мені повідомили, що після всіх запитів, які зробив український і польський Інтерпол, міжнародний Інтерпол визнав, що припис-циркуляр від РФ було зроблено з порушеннями («по гібридному») і тому він... «заморожується». У той же день мої польські знайомі машиною через кордон відвезли мене в Україну. 

 

Цими днями Росія ніби передала документи проти мене «дипломатичною поштою», й польський суд має ухвалити якесь рішення. Хоча не факт, що документи з Росії взагалі прийдуть.

Запитуєте про мій «бойовий шлях»... Трохи прийшлося «пюнюхати пороху». Спершу була Абхазія, де в 1993 році довелося повоювати на боці Грузії, хоча тоді там прямої, відкритої російської агресії й не було, а така ж «гібридна», як у нас на Донбасі.

 

У Грузії нас (унсовців) завели на склад зброї і сказали: «Беріть, що хочете!». Воювали з хлопцями в Абхазії п’ять місяців: були бої під Сухумі й у Кодорській ущелині, коли грузини вже відступали. Семеро наших товаришів загинули, більше тридцяти були поранені. Грузини відзначили нас нагородами, зокрема я отримав орден Вахтанга Гаргасалі ІІІ ступеня (одна з вищих нагород Грузії. — Авт.).

 

Чечня. «За день загинуло кілька сотень жінок і дітей»

 

Наступною була Ічкерія... У Чечні довелося бути два місяці. Ще з 1991 року вони добивалися незалежності — парламент Чечні ухвалив рішення про добровільний вихід зі складу РФ, що передбачено законами Російської Федерації. Росії це не сподобалося: спершу вони розкачали тему місцевої «опозиції» з Надтеричного району — їм дали зброю, бронетехніку. Ця «опозиція» в листопаді 1994 року спробувала зробити штурм Грозного, але була розбита. Одразу після цього Росія заявила, що їй треба навести порядок на території своєї «бунтівної області», нібито «дбаючи» про звичайних людей. 

 

Чеченці зрозуміли — готується вторгнення! У листопаді в Чечню поїхали наші представники — Наталка Чангулі (журналістка), Сашко Музичко («Білий»), Дмитро Корчинський, аби на місці подивитися, що там і як. Згодом Музичко (командував загоном УНА-УНСО «Вікінг», який воював у складі підрозділу польового командира Шаміля Басаєва, був особистим охоронцем президента Чечні Джохара Дудаєва. Вбитий у березні 2014-го в Рівному. — Авт.) залишився там, аби передавати інформацію про все, що відбувається.

 

«Білому» виділили кімнату поруч із кабінетом Дудаєва у Республіканському комітеті (Будинок парламенту Чечні). Була домовленість, що у певний час у режимі он-лайн через супутник буде «міст» Київ—Грозний, і українські та іноземні журналісти могли почути інформацію з «перших вуст» — Музичко підходив до польових командирів, Дудаєва, Мовладі Удугова (перший віце-прем’єр Чечні. — Авт.), а представники ЗМІ ставили їм запитання. 

 

У середині грудня Росія почала підтягувати танкові колони... Кілька чеченських депутатів приїхали в Україну шукати підтримку, прийшли й до нас — в УНА-УНСО, адже наша організація має військово-патріотичний формат: попросили супроводжувати-охороняти іноземних журналістів. Їм важливо було, щоб ЗМІ правильно висвітлювали події у Чечні. Ми відгукнулися, адже не сумнівалися — за Чечнею буде Україна. 

 

Ніхто не очікував, що росіяни попруть саме на Новий, 1995, рік — чекали на них у січні, після свят... Тому на Новий рік із кількома хлопцями-унсовцями я був по дорозі на Грозний, в Баку до нас ще приєдналися іноземні журналісти. 17 січня (десь проходячи через російські блокпости, а десь і обходячи) прибули до Грозного. Наші супроводжуючі давали на блокпостах хабарі росіянам, і ті спокійно пропускали наші машини. 

 

На той час із парламенту чеченців вибили — на будівлю росіяни скидали потужні бомби, які пробивали всі поверхи й вибухали в самому низу. А в підвалі парламенту ховалося багато цивільних (зокрема, сім’ї чеченських депутатів), через це варварське бомбування за день загинуло кілька сотень жінок і дітей...

 

Журналісти знімали розстріляні з танків будинки, нерозірваний снаряд «Граду», що стовбичив у землі, уламки касетних бомб і т.п. Знімали вони й допити-розмови з полоненими військовими росіянами. Деякі з них згадували, що мають українське коріння. Трьох із полонених ми таки забрали у чеченців (один згодом став запеклим українцем-націоналістом — воював на Донбасі за Україну і був важкопоранений у 2015 році), і «дядя Толя» (Анатолій Лупиніс — політичний та громадський діяч УНА-УНСО, поет. — Авт.) повіз їх в Україну. 

 

Нас, унсовців, було п’ятеро, пізніше до нас «прибилася» група з чотирьох місцевих українців, завдяки Сашку Білому, якого вже й місцеве телебачення регулярно показувало. Найціннішим із «новеньких» виявився харків’янин Олег Челнов (його ім’ям потім назвали вулицю в Грозному, він був у Вільнюсі в 1991 році, коли російські солдати рубали мітингувальників саперними лопатками; допомагав у Спітаці в 1988 році після землетрусу; був у Москві під час штурму-обстрілу парламенту в 1993-му). Зі своєю групою він гасав по всій Чечні, де відбувалися бої.

 

Зброю на базарі можна було купити: 100 доларів — і «калаш» твій. Але ми мали лише нічого не варті українські купони в кишені. Тож чеченці самі купували й дарували автомати — згодом усіх нас озброїли для захисту журналістів і власної безпеки.

 

Згодом у правозахисних російських групах дізналися, що ми мали справу з полоненими. Часто приїздили допотопні автобуси з російськими «казаками» й мамами полонених, які цілували нам руки зі сльозами: «Памагите найти сыночка!..» Як тут відмовити? Когось знаходили, бо знали, що там і там у підвалі тримають росіян. А чеченці їх же тримали для обміну на своїх! «Пачему я должен их отдавать?! — кричали, бувало, до нас. — Из-за вашего гуманизма я не смогу своего двоюродного брата выменять!» Особисто на моїй совісті — двоє «рускіх», котрих я «витягнув» з підвалу й віддав батькам: чеченці на це пішли лише з поваги до мене...

 

Із Грозного чеченців вибили з боями в лютому 1995 року й почали відтискати до гір. Росіяни оточували певні райони й зачищали їх. Чеченцям було легше: йде в кожусі, скине автомат десь у кущі й вдає із себе пастуха. А ми, українці, що маємо говорити, якщо попадемся на «зачистці»? 

 

Тому в березні нас почали по двоє виводити усякими стежками. Добиралися додому кожен із «цікавими» історіями... Із побратимом виходив саме на свій день народження (18 березня) — це мене й врятувало, бо на російському блокпосту біля Мінеральних Вод лише нас двох вивели з автобуса для перевірки. «Легенда» була така: їдемо з Дагестана (Махачкали) із рибних промислів. Але ж ми були стрижені, покусані вошами (в підвалах), без грошей та ще й громадяни України. Тож російський лейтенант, який гортав мій паспорт, ще радянського зразка, зрозумів, що ми хлопці не прості. А тоді вже були фільтраційні табори, й якщо б ми в них потрапили — смерть. Речі наші обшукали, покидавши у багнюку. Цей молодий офіцер, десь мого віку, каже: «День рождения сегодня? Мама дома ждёт?» Потім подивився на Вадима й знову мене питає: «А что это твой друг таким ненавидящим взглядом на меня смотрит?» Хвилин п’ять думав, а потім несподівано: «Собирайте вещи! Пошли вон в автобус!». Пожалів нас... Хто знає, чим би все закінчилося, якби трапився інший служака.

 

У Мінводах чекали поїзда годин шість. Аби знову не втрапити в халепу, на останні гроші купили дві пляшки горілки й буханку хліба. Наша хитрість вдалася, бо якби просто сиділи на лавці, то патрулі, які до нас підходили, потягли б кудись, а так «бухаємо» — святкуємо мій день народження. Ми навіть примудрилися пригостити чаркою одного з офіцерів...

На Донбас потрапив ще влітку 2014-го як доброволець. Одразу після Майдану, де був начальником штабу унсовської 24-ї сотні самооборони. Перед Донбасом  були вишкільні табори, а згодом зі своїми хлопцями з сотні поїхали на схід, але зброї на нашу групу не знайшлося. Тож повернулися в Київ, де дізналися, що з добровольців формують батальйон «Айдар».

 

На жаль, керівник батальйону не сильно дорожив бійцями — хлопці гинули, зокрема з моїх побратимів упродовж тижня у боях загинуло троє.

 

У мене відбувся через це конфлікт із командиром... Порадившись із хлопцями, вирішили, що потрібно формувати свій підрозділ — УНСОвський. Домовилися з міністром оборони Валерієм Гелетеєм, що будемо розвідувальним батальйоном, адже маємо досвід бойових дій на Кавказі. 

 

Наш батальйон направили на Новоград-Волинський полігон на три місяці, й уже 12 жовтня 2014 року хлопці виїхали в зону бо­йових дій під Маріуполь у сектор «М». Я приєднався до них пізніше, бо брав участь у виборах до Верховної Ради. У тилу треба було показати, що УНСО не лише мілітарна, а й політична сила. 

 

Одна з рот, яка сформувалася з наших хлопців-унсовців, була і в Донецькому аеропорту. У боях за ДАП у січні 2015 років загинуло четверо з них... Я в березні вже лейтенантом прибув у наш 131-й батальйон ЗСУ, який дислокувався на Маріупольському напрямку. Там він виконував завдання фактично безвилазно (без ротації) до квітня 2016 року. Звільняли від окупантів Павлопіль, Піщевик, Водяне, Широкине.

 

На жаль, з моїх побратимів-унсовців у різних військових підрозділах у боях на сході країни загинуло більше двадцяти осіб. Багато хто й досі воює, пройшовши перед тим не одну «гарячу точку». 

Пригадую, як ми в 2015-16 роках могли звільнити якийсь населений пункт, а нам забороняли, бо «Ви — розвідка!..» А ось історія з Широкиним. Заходимо — воно порожнє, ми закріпилися на позиціях і передаємо морпіхам: «Ідіть — приймайте!» («Сепари» туди заходили взимку 2016 року лише на ніч — «покошмарять» нас із цього селища й під ранок виходять). Аналогічна історія була і з Павлополем — довелося три дні робити непритаманну розвідці роботу — взяти й утримувати село, поки у штабі «наважилися» й прислали піхотинців. 

 

І зараз є населені пункти, які можна було б звільнити, але ж у нас — розведення, а фактично — відступ наших військ... Боляче, що залишаємо ті позиції, які брали з боями і втратами! А попереду — переговори в нормандському форматі 9 грудня. І невідомо, що у Франції підпише президент Зеленський. Тому багато патріотів із «Руху опору капітуляції» ввечері 8 грудня прийдуть до офісу президента на акцію «Варта на Банковій». Тисячі наших товаришів загинули, і наш обов’язок — тримати лінію оборони України.

 

А ще на День Гідності, 21 листопада, презентували в «Антикризовому центрі» громадську організацію «Український центр запобігання катуванням». Така ідея з’явилася після спілкування з Миколою Карпюком, який повернувся з російського полону. Бо в наш час права людини, її свобода й гідність — під загрозою. Тепер будемо захищати наших громадян від свавілля не лише в Росії, а й в Україні.