«Іди в намет, відлежуйся»: волинський резервіст повернувся із навчальних зборів у труні

31 серпня Юрій Степанюк разом з іншими резервістами вирушив на військові збори на Рівненський полігон. Хоча раніше у війську чоловік не служив, бо ще з 18 років був комісований через міжхребцеву грижу. А у 2017 йому зробили складну операцію на коліні, бо порвав меніск. 26 тисяч тоді заплатили за операцію. У Рівному робили. 

 

Останнім часом працював кранівником на птахофабриці. Аж тут — повістка. Кажуть, ще не з таким хлопці служать. Ну, служать так служать, — згадує тато Юрія Володимир Михайлович. — Він у серпні, незадовго до зборів, захворів, гайморит мав, був на лікарняному. Але на полігон поїхав. Не пройшло і двох тижнів, як син почав сильно кашляти. Піде в санчастину, а там дадуть таблетку, на­двоє розділять: «Іди в намет, відлежуйся».

 

Хло­пець, який був iз ним у наметi, розказував, як температуру їм міряли. У всіх 37 градусів, такий термометр «хитрий» був. 16 вересня його таки нарешті послухали. Але запалення не виявили. У грудях болить, казали, то це від кашлю. А він уже не міг їсти нічого, інтоксикація почалася.

 

19 вересня їхала з полігону машина на Рівне і солдата Степанюка, врешті, відвезли у військовий госпіталь. Рентген показав, що в нього вже половини легені немає. Та хворого не поклали в стаціонар, а відправили... назад на полігон. 

 

— Якби він iз госпіталю мені подзвонив і сказав приїхати й забрати його, я ще того ж дня поїхав би і забрав. Рахунок ішов, може, навіть на години... Якби в госпіталі тоді прокапали, може, все було б інакше. Потім забрали б доліковувати у Луцьк чи Володимир. Не розумію, чому з ним так повелися, — батько ледь стримує сльози.

 

— Може, боялися, щоб госпіталю статистику не попсував? Помре на полігоні, хіба мало їх помирає щороку на зборах? 

 

Чоловік згадує, що 20 вересня, тобто наступного дня, його дружина та брат машиною поїхали забирати Юрія. 

 

— Його вивіз до них якийсь офіцер із солдатом на польову дорогу, навіть не через КПП, а обхідними стежками-дорогами, — каже батько. — Бо через КПП треба було запис у книзі робити, бо без супроводу медика його не мали права відправляти. Той офіцер на коліні написав якийсь папірець. І так нам сина віддали. Моя двоюрідна сестра у Львові, кандидат медичних наук, сказала, що не можна Юру сильно трусити й далеко транспортувати, але в лікарні його не приймуть без направлення. Дзвонять до мене: іди у військкомат по направлення. Я туди, але там направлень не видають. 

 

Тим часом рідні з Юрієм уже дісталися Рівненського військового госпіталю, але там хворого відмовилися покласти до стаціонару. Натомість видали направлення, де вже й діагноз написали — «туберкульоз»! 

 

— Якщо в нього туберкульоз, то чому ж учора ви відправили його назад у частину?! Він же потенційно небезпечний для всіх довкола. А якщо був туберкульоз ще до служби, то як його взяли в армію? І чому не відправили в тубдиспансер для військових у Житомирі? А його назад у намет. Ось таке ставлення до солдата. Люди навіть тварин рятують, а тут...

Родині не залишалося нічого, як їхати з важкохворим сином додому. По дорозі зрозуміли, що до Володимира-Волинського його не довезуть, тому поїхали до Луцька. У Волинському тубдиспансері зробили цифровий знімок і сказали, що ніякого туберкульозу немає, але внаслідок запалення від легені тільки шматочок здоровий лишився. Як на зло, того дня в Луцьку ще й згорів військовий шпиталь. Тому Юрія повезли у госпіталь для інвалідів війни. Але й там його приймати не хотіли, бо він не атовець і не ветеран, щоб біля нього бігати, а всього-на-всього резервіст. Дарма, що людина теж військова і в цей час іще за документами перебувала на службі.

 

— А він на тій кушетці вже падає знесилений, бо два чи три дні нічогісінько не їв, не міг... Що робити? Знову дзвонимо до сестри у Львів, вона у МОЗ — і звідти дають команду прийняти. Тоді одразу заворушилися, підвезли каталку, забрали, поставили крапельницю. Звідти «швидка» доправила сина в обласну інфекційну лікарню, де його підключили до апарату штучної вентиляції легень, — не стримує сліз, згадуючи ті страшні дні, батько. — То була п’ятниця. А в суботу тільки повернулися по обіді додому, дзвонимо, а він каже: «Щось мені гірше стало». Жінка iз сином — знову на Луцьк. Ще переночували біля нього, а о шостiй ранку в неділю Юри не стало...

 

Офіційна причина смерті солдата Юрія Степанюка — правобічна позагоспітальна пневмонія. Чому так швидко він згорів? Можна лише припускати. Чоловік хворів у серпні перед тим, як його забрали на збори, і організм був iще ослаблений. Та хто дивиться на такі «дрібниці», коли треба виконувати план по резервістах? 

 

Батьки покійного вважають, що смерть їхнього сина — на совісті військових медиків. Степанюк був не єдиним, хто проходив службу на Рівненському військовому полігоні й помер у вересні. Другого вересня пішов iз життя 39-річний військовослужбовець iз Черкащини через гостру серцеву недостатність. Подібні випадки трапляються на цьому та інших полігонах. За роки війни ми вже почали звикати до смерті. Але випадок із Юрієм Степанюком (і не тільки) — особливий. Він — про ціну життя солдата. 

 

Після того, як рідні забрали сина з полігону у важкому стані, у військовій частині ніхто жодного разу не поцікавився, що сталося з їхнім солдатом далі. Одним резервістом більше, одним менше...

Тягатися з військовою правовою машиною простим людям важко.

 

Степанюки написали заяви в різні інстанції, але поки що не почули, хто ж винен у смерті їхнього сина. Проводяться службові перевірки. Скарги направлені до Рівненського зонального відділу військової служби правопорядку.

 

Згорьовані батьки і дружина з дітками сподіваються на справедливість і компенсацiю вiд держави через втрату годувальника. Документи ніби всі зібрали, ще чекають головну довідку про те, що резервіст Степанюк не помер від алкоголізму, наркотиків і не вчинив самогубство. Хоча якими грошима можна замінити сім’ї сина, батька, чоловіка?