Обрізані крила євромайданівця: киянина Валентина Вигівського чотири роки тому незаконно засудили в РФ

Киянин Валентин Вигівський закінчив факультет електроніки НТУ «Київський політехнічний інститут», мав власний бізнес, брав участь у Євромайдані. У вересні 2014 року, під час приватного візиту до Сімферополя, чоловіка затримала т. зв. «кримська самооборона» і доправила до будівлі колишнього ГУ СБУ в АР Крим у Сімферополі. Пізніше його утримували в московському Лефортові, де інкримінували «комерційне шпигунство». 

Рідним спочатку про арешт сина не було повідомлено. Батькові вдалося самостійно дізнатися, що Валентина затримано, лише через кілька днів після його зникнення. Майже дев’ять місяців до Вигівського не допускали українського консула. Пізніше на таких зустрічах були присутні співробітники СІЗО, які здійснювали психологічних тиск на підслідного. 

У грудні 2015-го у ЗМІ з’явилася інформація про те, що Валентина Вигівського засуджено до 11 років колонії суворого режиму за залучення через інтернет «працівників організацій російського оборонно-промислового комплексу авіаційно-космічного профілю до збирання та надання йому за грошову винагороду закритої технічної документації щодо поточних перспективних розробок».

Валентин iз перших класів школи захоплювався технікою. Старшокласником читав багато про історію авіації, про видатних авіаторів. Після школи екзамени здавав одночасно до двох київських вишів: Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського та Національного авіаційного університету. Вступив в обидва. Але вирішив, що навчатиметься у КПІ — бо забажав бути студентом факультету електроніки, який розміщується у тому ж корпусі, де свого часу навчався сам Сікорський.

Хоча хлопцю довелося вибрати спеціальність далеку від авіації, він продовжував поглиблювати свої знання у цій галузі. З роками став справжнім «авіаспецом»-любителем: зібрав одну з найкращих бібліотек у галузі. Спілкувався з такими ж «авіафанами», серед яких були й досвідчені фахівці, відвідував авіавиставки і різноманітні авіашоу. 

Валентин брав участь у проєктуванні і розробці літальних апаратів «малої авіації». Він був близько знайомий iз багатьма російськими фахівцями у цій галузі, які працювали у конструкторських бюро, на авіапідприємствах, були причетними до створення літальних апаратів. З деякими зустрічався тільки на авіаційних подіях в Україні, з іншими спілкувався через інтернет. Велика авіація, мала авіація, двигуни для літальних апаратів практично стали сенсом його життя!

Після інституту вирішив працювати на себе. Став дрібним підприємцем, очолював невелику бригаду з ремонту автомобілів. Планував iз часом організувати власне виробництво у малій авіації. А поки мусив заробляти гроші на життя. У 23 роки одружився, скоро у молодій сім’ї з’явився син. Проте захоплення авіацією залишалося, весь вільний від заробляння грошей час молодий чоловік був занурений у крилату тему. 

Восени 2014-го Валентин опинився у російському полоні. Схопили його в Криму, у Сімферополі, 18 вересня 2014 року. Туди він поїхав на запрошення людини, якій цілком довіряв. Це була багато років знайома йому дівчина з «авіатусовки», росіянка. Вони часто спілкувалися. Знайома звернулася по допомогу: був хворий її родич, вона збирала кошти на його операцію. Валентин зібрав через знайомих потрібну суму в доларах, тоді постало питання, як їх передати до Росії.

Оскільки справа вже була після Майдану, приїхати до Києва дівчина не змогла — так вона пояснила чоловіку, і запропонувала йому приїхати у Крим. Зустрілися вони в одній iз сімферопольських кав’ярень. Коли Валентин там з’явився, вже все було підготовлено згідно зi сценарієм «впіймання українського шпійона»: група захоплення, камери, свідки. А дівчина, як виявилося пізніше, вже давно співробітничала з російським ФСБ. Її завданням було витягти Валентина з України. 

 

Валентин виїхав iз Києва 17 вересня 2014 року. 18-19 вересня припинив відповідати його мобільний, і батьки запідозрили недобре. Звернулися до міліції, там написали заяву про зникнення сина, та й по тому. Далі родина зрозуміла, що потрібно шукати зниклого сина самостійно. Підключили всі зв’язки, які на той час ще мали. Шукали через знайомих і в Криму. Хоч як це дивно, але навіть кримська «самооборона» їм допомагала. Люди відгукувалися на біду, ніхто навіть грошей не просив. 

«Майже місяць ми не знали, де наш син і чи він живий, — згадує важку хронологію Петро Степанович, батько Валентина. — Це був найстрашніший час. Коли отримали інформацію, що його нема в Криму, я подав перший запит в українське МЗС. Через місяць, 20 жовтня 2014 року, від нього прийшов перший лист. Так ми довідалися, що він уже в Москві. Після того відразу українське МЗС дало запит до Москви. Потім ми почали отримувати листи від адвоката, призначеного йому за законами Росії. Слідство тривало. Як ми потім дізналися, весь цей час iз Валентина «вибивали покази». 

Адреса на листі сповіщала: Лефортово. У Києві батьки звернулися до організації «ЄвромайданSOS». Там порадили правозахисницю Марію Томак. Вона направила до Зої Свєтової — російської правозахисниці, очільниці російського громадсько-наглядового комітету Москви та Московської області, яка допомогла Вигівським відшукати серед 300 ув’язнених Лефортово сина. 

Слідство тривало майже півтора року — з вересня 2014-го по грудень 2015-го. Спочатку Валентин нічого не визнавав iз того, що «шили». Але йому прямо сказали: «Або тебе тут зроблять калікою і ти сядеш на 20 років, або визнаєш свою провину — термін може бути меншим». Без визнання провини до нього не допускали консула України і не дозволяли побачення з мамою. 

Коли в Лефортово Валентина вперше побачила мати Галина Василівна, він при зрості 187 сантиметрів важив ледве 60 кілограмiв. Тіло своє показувати не хотів: на ньому були сліди побоїв, до того ж він був увесь обкиданий гнійними фурункулами.

Упродовж т. зв. «слідства» українцю кілька разів пропонували залишитися в Росії: обіцяли, що він зможе працювати в авіаційній галузі — в одному з конструкторських бюро, пропонували певний напрямок роботи. Востаннє це було вже під час оголошення вироку, коли обвинувачувач йому зауважив: «Какая разница, какой родине служить». Але Валентин категорично відмовився, а батькам у листі написав: «Краще бути невизнаним і бідним у рідній Україні, аніж відомим і багатим у Росії».

Батько Валентина Петро Вигівський розповідає: «Влада нам трохи допомагала, але саме трохи. Усі ці роки (п’ять років! — Авт.) ми, родичі українських політв’язнів, вимагаємо від керівництва держави, аби була призначена хоча б одна окрема людина з вагомими повноваженнями, яка опікується долями політв’язнів. Такої людини і такої посади в Україні досі нема! Не існує і жодної державної структури, яка б займалася справами політв’язнів: так, усі потроху — трохи МЗС, трохи СБУ, трохи омбудсман. До цього часу не прийняли закон про політв’язнів, хоча проєкт його вже давно є у Верховній Раді, за цей час бранців стало вже набагато більше, і, судячи з усього, менше їх не буде».

Нині функції спілкування з родинами бранців Кремля покладені на омбудсмана Людмилу Денісову, додатково до основних посадових обов’язків. «Вона реагує на наші звернення, проте так само особливо не може вплинути на ситуацію», — констатує Петро Вигівський. — Нині нам обіцяють, що до Нового року має відбутися черговий обмін полоненими. У вересні, через тиждень після останнього обміну полоненими, відбулася зустріч пані Денісової з родичами полів’язнів. Тоді омбудсман показала мені список, у якому наш син Валентин Вигівський — один iз перших. Проте жодних гарантій, звісно, ми не маємо, і на якій стадії нині переговори про звільнення наших заручників, не знаємо». 

Нині Валентин Вигівський відбуває покарання у колонії №11 селища Утробіно Кіровської області. Його засуджено до 11 років колонії суворого режиму. Судовий розгляд був закритий — усі матеріали засекречені, адвокат підписав документ про нерозголошення. Валентинові інкримінували 183 статтю Кримінального кодексу Російської Федерації — збір комерційної інформації. Пізніше обвинувачення перекваліфікували на 276 статтю — шпигунство. У той день, коли був винесений вирок Валентину, російський телеведучий Дмітрій Кісєльов у «Новостях-24» повідомив: «Он обвиняется в том, что хотел разрушить воздушно-космические силы России». 

За ці роки Валентин чотири рази бачився з мамою Галиною Василівною, їздила до нього на побачення дружина. Батько лише єдиний раз говорив iз ним по телефону, коли ув’язненому дозволили подзвонити ще у Лефортово. Трохи не єдина відрада — листи. «Йому пишуть багато людей і родичів, — розповідає батько. — Не видають синові лише надіслані книжки». 

І в російських застінках Валентин Вигівський планує своє подальше життя. Якось зробив креслення заводу, який мріє збудувати, коли повернеться до України. Щоправда, розробку в нього відібрала охорона, коли його з камери вивели на прогулянку...