Народним художником за сутністю й офіційним званням був і залишається Олександр Саєнко, 120-ліття з дня народження якого вшановується цьогоріч.
У Борзні Чернігівської губернії зовсім малим він втратив мову і слух, але доля звела із землячкою Ганною Барвінок і сином художника Миколи Ге — і зміг отримати професійну мистецьку освіту.
Надихався творчістю Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка, які навічно уславили й Борзну та навколишні місця.
Перші персональні виставки Олександра Саєнка у 1960-х пройшли у Києві, Львові, Чернігові. Поміж ними його мистецький доробок представляли на здобуття Шевченківської премії. Переїзд митця у столицю дав нові можливості для творчості, зокрема, митець інкрустував соломою меблі.
Про Олександра Саєнка ми говоримо з його донькою Ніною Саєнко — заслуженою діячкою мистецтв України, його ученицею й помічницею, яка доклала немало зусиль для відкриття і роботи Музею-садиби Олександра Саєнка у місті Борзна та загалом популяризації творчості митця, чиє прізвище представлено у списку видатних діячів світової культури ЮНЕСКО .
За «голову Мойсея» — «відмінно»
— Пані Ніно, почнемо з перших років ХХ століття: після епідемії скарлатини, що прокотилася Чернігівщиною, двоє з п’яти дітей Саєнків, зокрема і 2-річний Сашко, на все життя втратили слух та мову. Як ви особисто спілкувалися з батьком?
— Мій батько волею долі та за сприяння щирих друзів родини Саєнків — Петра Ге та Олександри Білозерської-Куліш — отримав початкову (фактично гімназійну) освіту в Імператорському училищі глухонімих у Петербурзі. Там вчили сприймати інформацію за допомогою жестикуляції (міміки) губ, практично не користуючись жестами. Це була надзвичайно складна методика, поширена у той час у Європі і Росії, яка не завжди давала позитивний результат, але через рік-півтора глухонімі діти уже розуміли своїх учителів-наставників і розмовляли, не чуючи себе.
Тож мені було легко спілкуватися з батьком, з раннього мого дитинства я чула свого татуся, і ми добре розуміли одне одного. Зі своїми рідними і друзями у спілкуванні не було ніяких перешкод, при тому, що ніхто не користувався жестовою мовою.
— Що передувало тому, що Сашко Саєнко потрапив до Петербурзького імператорського училища глухонімих?
— Із раннього дитинства мій тато захоплювався малюванням, виклеюванням узорів соломою, різьбленням на батіжках різних орнаментів. Саме за таким заняттям, коли проїздили полем, вперше помітили його Петро Ге — син художника Миколи Ге і Ганна Барвінок — усі знають, що це літературне ім’я дружини Пантелеймона Куліша. Пізніше ці шановані люди познайомилися з численними малюнками Сашка, які вразили їх дитячою досконалістю. Виникло переконання: треба віддати хлопця на навчання до Імператорського училища глухонімих у Петербурзі.
Мотрона Іллівна, мати Сашка, не відразу наважилася везти сина до столиці імперії — коштів бракувало (Ферапонт Петрович Саєнко за участь у повстанських подіях 1905—1906 років був засланий у Пінегу Архангельської губернії), та й важко було розлучатись з улюбленим сином. Однак кошти на дорогу виділила Ганна Барвінок. І врешті Сашко став учнем училища глухонімих.
— Олександр Саєнко у вересні 1917 року успішно склав екзамени в художню школу (училище) у Києві. Чи є детальніша інформація про перебування 18-річного хлопця у столиці з початком українських визвольних змагань опісля Лютневої революції у Петербурзі?
— Восени 1917 року Олександр, захопивши із собою рисунки й малярські роботи, які він виконував у мистецькій студії Андроника Лазарчука у Борзні, вступає до художнього училища в Києві і потрапляє у вир революційних подій. Своїми першими успіхами у навчанні і враженнями від проголошення Української республіки Олександр ділиться у листі до рідних 1917 року: «Позавчора у нас в училищі була виставка учнівських робіт, там я отримав другий розряд по картах, які я малював фарбами і олівцем, за голову Мойсея — перший розряд, тобто «відмінно». Якщо наступний раз отримаю перший розряд, то перейду в головний клас. У грудні буде учнівська виставка та іспит.
Я був на Софіївській площі на молебні за проголошення Української республіки. Було багато народу і війська. Я заліз на дерево і бачив все добре. Грушевський, Винниченко і Петлюра робили огляд українським військам, які проходили з українськими і революційними прапорами. Після огляду війська народ оточив їх, захоплено вітав, махав шапками, схопив їх і поніс до автомобілів. На вулиці було багатолюдно і урочисто».
— Ваш батько був учнем Василя Григоровича Кричевського — брата відомішого Федора, одного із засновників і першого ректора Української академії мистецтва. Олександр Саєнко закінчив Київський художній інститут (нині НАОМА — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) 1928 року. Як йому вдалося не потрапити в лещата переслідувань і репресій, які накрили Україну у 1930-х?
— Олександр Саєнко належить до плеяди українських митців, чия праця на теренах створення монументального мистецтва національного стилю в 1920—1930-ті роки була значним явищем вітчизняної культури. Епоха Українського відродження, видатні педагоги Василь Кричевський і Михайло Бойчук сформували особистість самобутнього митця, чия творчість мала гуманістичну спрямованість, новаторський характер і базувалася на національних мистецьких традиціях. У 1930-х роках в Україні такі митці переслідувались, деякі з них були страчені. Згадаймо Михайла Бойчука, Василя Седляра, Івана Падалку, Софію Налепинську-Бойчук!
Олександр Саєнко з донькою Ніною. 1977 р.
Настанови Василя Кричевського вивели Олександра Саєнка на шлях монументально-декоративного мистецтва. Вагома його участь із Кричевським в оформленні Історичної секції Всеукраїнської академії наук («Козак Мамай», «Невільники») та декоративних керамічних панно і посуду в Інституті геології та мінералогії, створенні декоративних тканин в Укртекстильекспорті, врешті участь творами у Виставці українського народного мистецтва і нагородження дипломом першого ступеня та першою премією. Усе це принесло успіх і визнання. Можливо, і фізична вада певним чином врятувала Олександра Саєнка.
Про Шевченка, Винниченка і Грушевського
— У будинку-музеї Олександра Саєнка у Борзні є дерев’яні друкарські форми 1920—1921-х років із зображенням Володимира Винниченка і Михайла Грушевського, а також вирізьблений портрет Пантелеймона Куліша. Згадки про цих достойників української справи десятиліттями вважалися крамольними. Чому Олександр Саєнко не боявся, що йому можуть приписати антирадянщину, і де, власне, зберігав ці роботи?
— Дереворити з друкарських форм із зображенням видатних державних діячів були надруковані, представлені в журналах і на перших художніх виставках, в яких брав участь Олександр Саєнко. Саме тоді ще не були відчутними політичні утиски. Дереворити зберігались у родині Саєнків, а після відкриття музею у Борзні були передані до його колекції.
Із єдиним скульптурним твором у творчості Саєнка — погруддям Пантелеймона Куліша (тоноване дерево, 57х47х23), виконаним 1936 року, окрема історія. У родині Саєнків з особливою шаною ставились до Пантелеймона Куліша — «великого і незабутнього нашого учителя українця» (із листа Ферапонта Саєнка до Ганни Барвінок 1907 року).
Ферапонт Саєнко — батько Олександра, свідомий й активний представник місцевої інтелігенції мав широке коло друзів та однодумців, часто відвідував із сином маєтки Білозерських у Борзні та маєток Михайла Кочубея в Кінашівці, садибу відомого маляра Миколи Ге на хуторі Ге; хутір Мотронівку, де жила Ганна Барвінок, яка на той час ревно дбала про творчу спадщину Пантелеймона Куліша, видавала книги з його творами. Чимало їх було у великій книгозбірні родини Саєнків, що постійно поповнювалася новими ілюстрованими художніми виданнями. Тож чи не найбільший вплив на Сашка справило знайомство з творчістю Пантелеймона Куліша, незабутні зустрічі з Ганною Барвінок, її розповіді й спогади про Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка.
Перші враження Олександра Саєнка від кращих зібрань літератури, творів професійного мистецтва, зразків народної творчості майстрів стали безцінним скарбом і глибоко відкладалися в пам’яті, щоб із часом заявити вражаючими результатами вже його власної творчої праці.
Погруддя Пантелеймона Куліша, вирізьблене Олександром Саєнком, стало своєрідним знаком вдячності за отриману науку. Нині твір представлений в експозиції Музею Олександра Саєнка у Борзні, а під час урочистостей з нагоди 200-річчя від дня народження великого українця у серпні фотокопії з погруддя були передані до Музею-кімнати Пантелеймона Куліша у Вороніжі, де він народився, а також до Музею-заповідника «Ганнина Пустинь» на хуторі Мотронівка біля Борзни.
— Кажуть, що робота вашого батька свого часу потрапила у мистецький каталог, який укладав Пабло Пікассо. Розкажіть про це детально.
— Мені про це розповідали українські митці, що в Парижі і Римі бачили каталоги шедеврів світового мистецтва. Можливо, один із них — каталог наївного мистецтва 1954 року, де серед інших робіт представлено два твори Олександра Саєнка: «На панщині пшеницю жала» (1922) і «Козак Мамай» (1928). Я особисто каталогів не бачила. Сподіваюся, що познайомлюся з ними.
Ніна Олександрівна Саєнко біля музею-садиби батька у день його 120-річчя.
Борзна Чернігівської області.
Фото Валентини САМЧЕНКО.
А підтвердженням непересічної особистості й таланту Олександра Саєнка є рішення Міжнародної організації ЮНЕСКО про відзначення 100-ліття від дня його народження у 1999 році на міжнародному рівні і занесення імені митця до списку видатних діячів світової культури.
— Особливу увагу привертають малюнки Олександра Саєнка, де він зобразив Тараса Шевченка, який приїздив на Борзнянщину на початку 1847 року, коли був старшим дружбою на весіллі Пантелеймона Куліша. Скільки шевченкіани залишив ваш батько? Чому ця постать зацікавила його у 1930–1940-х роках?
— Образ поета завжди залишався наскрізною темою у доробку батька: серія портретів Шевченка зароджувалася в 1920-ті роки, ще в стінах Української академії мистецтва і пройшла через усе його творче життя. Понад 100 малярських полотен, акварелей, графічних аркушів та рисунків Олександра Саєнка 1930–1950-х років присвячені перебуванню Тараса Шевченка на землі чернігівській (Борзна та її околиці) у друзів: Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, Василя Білозерського, Віктора Забіли. До творення цієї серії надихало особисте знайомство з Ганною Барвінок, її оповіді про «старшого боярина» Тараса Шевченка, а також спогади очевидців тих далеких подій.
Ескізи на папері з текстами
— Чи знаєте ви, як і де у довоєнні роки батько купував (діставав) папір для малювання і фарби?
— Роки навчання Олександра Саєнка в Українській академії мистецтва були неймовірно цікавими і водночас складними: не вистачало полотна й паперу, фарб для малювання. Тож часто доводилось виконувати роботи на тканому полотні, яке привозив із дому, а папір брав уже використаний, з написаними текстами. Збереглося чимало ескізів, виконаних саме на такому папері. Фарби студенти часто виготовляли самі.
Пізніше батько писав: «Не було паперу, на якому ми могли б малювати. Використовували газети, аркуші з книг і малювали, малювали, бо любов до мистецтва була понад усе. У нас були тісні зв’язки зі студентами інших майстерень, заняття з рисунка, малярства були спільними. Пам’ятаю, як я сам викроїв і пошив собі штани з полотна та сорочку і носив їх. На сорочці за власним ескізом зробив вибійку олійними фарбами, а штани були темні, в смужку. В інститутському гуртожитку було холодно, часто не було води, і ми, студенти, їздили в Боярку заготовляти дрова, а по воду спускались до Дніпра. Багато студентів не витримували, кидаючи навчання».
А ось іще спогад: «Під час громадянської війни я придумав, як заробити гроші на матеріали для малювання. Від полотняної сорочки відрізав шмат полотна, заґрунтував його і намалював портрет Тараса Шевченка. Цей портрет у мене купили на базарі. На виручені гроші придбав харчі і фарби».
— Мені здається, що у післявоєнні роки основним матеріалом для творчості Олександра Ферапонтовича стала солома ще й тому, що вона давала можливість не бути залежним. Чи ні?
— У сіверському краї інкрустація золотосяйним матеріалом (мозаїка соломою) була давньою народною традицією. Викладені соломою речі побуту полонили уяву хлопця.
«У селянській хаті, — згадував Олександр Саєнко пізніше, — захоплено дивився на божниці з мальованими образами, полиці з українськими короваями та хлібами, на яких соломою були виклеєні різні сцени з селянського життя, геометричні постаті й орнаменти. У світлі лампади солома миготіла, переливалася кольорами, створюючи фантастичні образи, які просто заворожували».
Перші монументально-декоративні роботи — «Минуле», «На панщині пшеницю жала» — виконані Олександром Саєнком в 1920–1922-х роках у техніці мозаїчного набору соломою за мотивами поезій Тараса Шевченка. Поступово для втілення творчих задумів саме цей матеріал став основним у творчості. Таким мозаїчним набором соломою виконані твори «Козак Мамай» та «Невільники» для Історичної секції Всеукраїнської академії наук на запрошення до її оформлення Василя Кричевського та панно «Т. Г. Шевченко під вербою» 1937 року для Музею Тараса Шевченка у Каневі (Національний шевченківський заповідник).
Найактивніше із соломою Олександр Саєнко працював над циклом творів «Дума про Україну» в 1960–1970-х роках, які активно презентувались на виставках в Україні і за її межами. Нині майже всі вони представлені в національних музейних колекціях.
Інкрустовані соломою меблі
— А коли Олександр Саєнко почав займатися ткацтвом? Гобелени для Чернігівщини — нетипове мистецтво.
— У ті ж 1920-ті роки, під час навчання в академії, Олександр Саєнко знайомиться з технікою виготовлення килимів, а також вибійок. Це сприяло найповнішому розкриттю творчих можливостей, наближало до вирішення монументально-декоративного оформлення інтер’єрів. Керівником однієї з організованих при академії виробничих майстерень, а саме килимарської, у 1921—1922 роках був Василь Кричевський, згодом Сергій Колос і Василь Седляр.
У цій майстерні Олександр Саєнко виткав кілька невеликих килимків і створив чимало ескізів майбутніх килимів-гобеленів. «Я добре розумію стародавні українські речі, позаяк я учився в Українській академії мистецтв. У ткацькій майстерні я сам робив килим за зразком українського килима під керівництвом професора Василя Кричевського. Він добре знав стародавні українські килими, а потім навчив нас, як зробити килими з узорами, як у старину, що були в Україні. Я бажаю зробити для нашого народу добрі речі і відродити нове і гарне мистецтво на зразках наших старих речей», — згадував батько.
До відтворення ескізів у матеріалі (вовні) він приступив лише в 1970-х, бажаючи здійснити свої ескізні задуми 1920—1930-х років. Кілька килимів за батьковими ескізами я виконала на Решетилівській ткацькій фабриці, готуючись до урочистого відзначення 100-річчя від дня народження Олександра Саєнка у 1999 році.
Інкрустовані соломою меблі в єдиному екземплярі.
З архіву родини.
— Із часом окремим відгалуженням творчої роботи із соломою для митця стала інкрустація соломою меблів. Розкажіть про це детальніше.
— Ще навчаючись у майстерні внутрішнього оформлення інтер’єрів в академії під керівництвом Василя Кричевського, він створив серію ескізів, де проєктував сучасні за формою на той час меблі. Ідея оформлення їх мозаїчним набором соломою виникла у нього пізніше. І лише у 1980-му йому вдалося виконати комплект меблів для гостьової кімнати з оригінальним оздобленням. Й донині він є єдиним зразком і неповторним — інкрустованим соломою.
— Коли ви стали батькові помічницею у творчості і його ученицею?
— Я виростала разом із батьковими творами: пастушками, які серед чудової української природи пасли гусей і овець; ткалями і гончарями, які творили диво-кераміку і диво-килими. А то бувало таке, що хотілося скочити на коня і мчати разом із вершниками обороняти невільників від татарських і турецьких нападників чи присісти біля козака Мамая і слухати його пісню-оповідь про звитяги козаків-запорожців. То був дивовижний і водночас реальний світ робіт мого тата — Олександра Ферапонтовича Саєнка.
У дитинстві я годинами спостерігала, як працює батько. Електричного освітлення у будинку не було, і викладав він соломку при каганчикові, який увесь час блимав, вогник то загорався, то згасав. У його промінчиках виблискувала солома, на стінах з’являлися і зникали таємничі тіні. Тато творив свої казкові панно, а я була поруч — підбирала йому солому і слухала оповіді.
Одного літнього ранку він попросив допомогти йому у відновленні фризу-полиці «Українське село», що зберігався у флігелі під час війни, і деякі соломинки через вологість відклеїлися. Відтоді і почалися мої саєнківські університети.
Поступово я захопилася цією творчістю. Спільно з батьком працювала над оформленням інтер’єрів шкіл, палаців культури, дитячих садків; виконувала панно, інкрустовані соломою, за власними ескізами. А коли тата не стало 1985 року, зрозуміла, що не уявляю свого життя без мистецтва, улюбленої соломи і процесу творення. А ще вважаю за обов’язок перед пам’яттю батька продовжити його справу і цей напрямок у монументально-декоративному мистецтві. Маю ніби два крила творчості — мозаїчний набір соломою і килимарство.
Три музеї Саєнків
— У Борзні на Чернігівщині у будинку Саєнків 5 листопада 1996 року було відкрито Художньо-меморіальний музей «Садиба народного художника України Олександра Саєнка». Перед тим перипетії з оформленням вашої спадщини у музейний простір тягнулися роки. Чому?
— Перед відкриттям музею передувала передача в дар родиною Саєнків майже 1000 експонатів. Це оригінальні твори митця, меморіальні речі, архівні документи, книги, фотографії, а також зібрана Олександром Саєнком колекція народного мистецтва Чернігівщини та старожитностей: килими, кераміка, гутне скло, ічнянські кахлі, кролевецькі рушники, одяг та меблі.
Майже десятирічна боротьба за музей завершилась! Докази і переконання у необхідності створення культурно-мистецького музейного центру у Борзні, вагомості його у справі патріотичного виховання молодого покоління, збереження історичної пам’яті, публічні виступи в пресі громадськості, активна підтримка меценатів і благодійників увінчалась перемогою — відкриттям Музею-садиби Олександра Саєнка.
З того часу працівники музею і ми разом з Лесею, моєю донькою, щорічно проводимо свята професійної і народної культури, науково-практичні конференції, «Саєнківські читання», видаємо книги, альбоми про мистецтво Олександра Саєнка, путівники до музею, презентуємо творчі досягнення нашого мистецького роду в Україні і за її межами. І постійно передаємо до колекції музею батькові і свої твори, книги, документи.
— Після відвідин Музею Олександра Саєнка у Борзні відразу виникає думка про те, що роботам митця місце на масштабній виставці у столичному «Мистецькому арсеналі». Чи не пробували виходити на культурницькі інституції з такою пропозицією?
— Мистецтво Олександра Саєнка має чітко визначені монументально-декоративні ознаки, навіть якщо роботи невеликого розміру: графічність, лаконічність, узагальнення форми, виразність композиції, силуету, яскрава декоративність. Ці твори потребують простору, найповніше сприймаються з відстані. У цьому ще раз переконала виставка «Бойчукізм. Проєкт великого стилю», яка проходила наприкінці 2017 — на початку 2018 року в «Мистецькому арсеналі», де було представлено шість робіт Олександра Саєнка.
Опісля я зверталася до спеціалістів закладу з пропозицією масштабно показати у його залах творчість батька у контексті історичних подій та знакових особистостей. Такий проєкт продовжив би показувати сучасникам нові грані — услід за Марією Примаченко, Катериною Білокур, Параскою Плиткою-Горицвіт — творчої плеяди самобутніх митців України, усе ще недостатньо знаних поза професійними колами.
— Яку б із виданих сучасних книжок про Олександра Саєнка ви рекомендували читати першою, щоб осягнути талант митця, якщо хто з ним донині малознайомий?
— Із 2003 року вийшло п’ять книг про творчість Олександра Саєнка. Найповніше представлено його творчий життєпис у виданні 2003 року «Олександр Саєнко: До становлення і розвитку українського монументально-декоративного мистецтва ХХ століття». Там 264 ілюстрації, загальний обсяг — 560 сторінок.
— Коли чекати на видання листування представників родини Саєнків і чим воно важливе для розкриття постаті Олександра Ферапонтовича?
— Книга з епістолярною спадщиною (1886—2019) нашого роду Саєнків із Сіверщини — це зріз життя в Україні. Уперше друкуватимуться листи Ганни Барвінок, Петра Ге, Андроника Лазарчука, Василя Кричевського, Сергія Устименка, Михайла Дерегуса, Василя Касіяна, Михайла Стельмаха, листи й документи з архіву родини Саєнків. Плануємо, що станеться це до кінця року або на початку 2020-го.
— Олександр Саєнко був ініціатором створення музею історії Борзнянського сільськогосподарського технікуму, який відкрито 1964 року. Нині що в ньому нагадує про вашу родину?
— Саєнки тричі були ініціаторами і брали участь у створенні музеїв у Борзні. Олександр Саєнко у листі до Володимира Костецького 1963 року писав: «У 1918—1921 роках ми (Андроник Григорович Лазарчук, Поль (Лазарчук), ти і я) організували перший музей в технікумі плодоовочівництва (колишньої Школи садівництва). Мій батько був головою Земської управи, дав приміщення — дві кімнати для музею в технікумі, поступово вони заповнювались новими експонатами, особливо роботами художника Ге, але потім Борзна перейшла до Конотопського району, експонати були забрані в Конотоп, Чернігів, Київ. Прикро. Моя родина була знайома з родиною Ге. Вже давно я хотів відновити цей музей».
У 1964-му, до 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка, цей музей у Борзні відкрили. «Нарешті я тут, у «Музеї імені Т. Г. Шевченка» у великій кімнаті учбового приміщення технікуму, — писав Олександр Саєнко директору Музею Тараса Шевченка у Києві Катерині Дорошенко. — Експозиція добре оформлена, студенти з радістю допомагають в роботі музею, принесли унікальні книги і широкий козацький пояс. Я недавно дістав старовинну дерев’яну соху і український одяг для музею. Думаю поповнити експозицію своїми роботами».
У цьому ж листі, ще у 1964 році, батько писав про «мрію створити музей Ферапонта Саєнка і картинну галерею у власному будинку».
Його мрія здійснилася в 1996 році, коли в Борзні за підтримки та участі нашої родини відкрився Художньо-меморіальний музей «Садиба народного художника України Олександра Саєнка». Нині він є унікальним культурно-мистецьким центром на Лівобережжі України.
