Людство настільки ж благородне, наскільки й звіряче. Ворон ворону око не виклює. А двоногі вищі створіння здатні мучити собі подібних такими тортурами, які ніяким гієнам і не снилися.
Не менші знущання звалюються, як каміння з неба, на свідомість мільйонів, а то й одного-другого мільярда одурманених. Старшим поколінням нині живущих впеклося в пам’ять, як марксам-енгельсам примарився привид комунізму, котрий нібито неприкаяно бродив по Європі. І добродився. Понад сімдесят років втовкмачувався в отетерілі голови не лише в підім’ятій комуністами Євразії, а й на всій планеті, начебто спасенний терор «диктатури пролетаріату».
І чим же це закінчилося? Та ж викинуто на смітники червоні партквитки з профілем нібито «вождя світового пролетаріату», і щезли, як ненависна сарана, облогові хмари пропагандистської брехні. Облудне розтануло, як роса на сонці, наче й не було його ніколи. На горе, залишило після себе стільки жертв, що нікому вже не під силу їх порахувати.
Зажеврів обнадієний світанок двадцять першого століття нової ери. І на тобі! Боже праведний! Краще б не збувалося передбачення вільнодумного гетьмана Івана Мазепи: «Народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірну, а між ними є точка або ціль всього нещастя... Жереб держав тих визначила наперед доля рішитися в нашій отчизні і на очах наших, і нам, убачивши загрозу тую, що зібралася над головами нашими, як не помислити й не подумати про себе самих?»
Набачилися й натерпілися. І знову чіпляємося не за щось інше, як за привид чужого наслання. Тепер уже, як дамоклів меч над волею багатостраждальної України, нависає привид «формули Штайнмаєра». Не приведи, Господи, діждатися, що настільки ж підступні, як і хитромудрі, обернуть вимишлене в кремлівських коридорах влади не на щось інше, як тільки на кривду для України. І не дай, Боже, щоб знову ж таки німецьке не виявилося таким же привидом, як і комунізм. А що вже напевно, аби по всьому не окошилося так само плачевно, як Будапештський меморандум.
Та знаємо ж, як у Криму проводився так званий «референдум» під дулами окупантів. З мордобоями від кулаків спецпризначенців із Росії, перевдягнутих у зшиту в Ростові «козацьку» екіпіровку. А ті ж спецнасланці жорстокіші від нелюдів, які під орудою хана Батия розоряли Київ. Після того лиха столиці над Дніпром знадобилося шість століть, щоб відродитися. Не хтось же інший, а чужоземного заводу озброєні, за рішенням сторонніх дорадників правитимуть бал під час «виборів» на територіях, не підконтрольних уряду України.
І на що ж сподіватися корінним українцям? Знов і знов наражатися на терор, на непримиренні переслідування. Знемагати в підвалах і катівнях. Конати підвішеними за ноги і віддавати Богу душу під ударами міліцейських кийків. Захлинатися у водоймах із розпоротими животами. Мучитися все життя з виколотими окупантами очима. Упасти з обома простреленими ногами через те, що затявся не стати на коліна перед звірами в бандитській подобі. Страждати в Луганську з обрубком руки, відтятої до ліктя через татуювання, яке спричинило лють нелюдів, а було ж нанесено всього-на-всього тризуб. Волочити стерплі ноги і покалічені тіла під оскаженілий глум убивць, звезених з азіатської безодні Російської Федерації...
«Вільніших виборів» світ ще не знав і не чував. Звернутися б із украй болючим запитанням до Творця: чому саме Україна «є точка або ціль усього нещастя»?..
Як убезпечити, щоб тваринне не вишкіряло зуби й ікла? Та всім же — від простих трударів до високопоставлених членів ООН — зрозуміло, як! Не направляти на споконвічну українську землю, просякнуту до самої магми гарячою козацькою кров’ю, вишколених убивць із Чечні, Бурятії, Підмосков’я...Не доставляти потай, як професійні злодії, смертоносний ЗРК «Бук» із російської глибинки на Донбас, щоб збити малайзійський літак із майже трьомастами мирними пасажирами, абсолютно непричетними до агресивного вторгнення російських військ до «цілі всього нещастя», як указав ще 1709 р. гетьман Іван Мазепа. Не перти залізничними коліями і суходолом «Гради», танки, бетеери і неміряно всілякої смертоносної техніки для окупації сходу України. Не евакуйовувати, як з початком Другої світової війни, заводи з окупованих територій у Росію. Не затоплювати шахти. Не мінувати окупантам із Росії на десятиліття наперед поля, дороги й стежки на українській землі Донеччини й Луганщини. Відновити узаконені міжнародними угодами й затверджені все тим же Будапештським меморандумом 400 кілометрів кордону між Українською Державою і Російською Федерацією...
Ясно ж, як білого дня. «Безкорисливі» брати! Не наслідуйте «скаженого», за оцінкою Льва Толстого, сатрапа Петра І. Залиште в спокої шахтарські краї Донеччини й Луганщини. Не затруюйте на всі прийдешні часи окуповану землю, воду й повітря. Не завозьте на окуповані території більше своїх спеціально підготовлених убивць, ніж є там корінних жителів. Дайте горьованим полегшено дихнути не під свист куль і вибухи снарядів. Пам’ятайте, що об’єктивна оцінка злочинного невідворотна. Останній присуд за всесвітньою історією. Осуд неминучий...
Третя від сонця планета обертається на визначеній їй орбіті, як дзиґа. Загрозливу переміну клімату сумлінні науковці пояснюють тим, що рух землі навколо її вісі уповільнюється. Внаслідок цього відбувається непередбачуваний нахил земної кулі в якийсь бік. Було ж бозна-коли, що на крижаному тепер острові Шпіцберген за полярним колом буяла папороть. Бо земна куля підставлялася тоді під промені сонця інакше.
Із семи мільярдів і семисот мільйонів нинішнього населення мало хто переймається таїнами космічної безвісти. А правителям не набивати б кишені по саму зав’язку, не заграбастувати усе, що потрапляє на очі, а міркувати б про майбутнє земної кулі, яка уже з кожним роком, а не століттям, вичерпує свої можливості задовольняти потреби мільярдів вищих створінь. Звичайно ж, ненаситним простіше винищувати, ніж замислюватися про порятунок планети й життя на ній. Торбохватам — аби вдовольнятися, поки живі. А до майбутнього наступних поколінь вони, на те виходить, черстві й глухі. Здатні хіба що розпалювати ворожнечу, зіштовхувати лобами одних із другими, провокувати сутички та бійні й страхати повальним винищенням одурманених у пеклі ядерної війни.
Уповаймо хіба що на об’єктивні закони розвитку всесвіту. Вони — єдині розпорядники вічності в космічному безмежжі...
Вадим ПЕПА, письменник
Київ
