Вперед у минуле: в Росії частішають потуги виправдати кривавого тирана Сталіна

Аналіз політичного розвитку Російської Федерації переконує, що очікувати якихось змін навіть після відходу від імперського керма чекіста Путіна марно.

 

Психологічно путінізм пануватиме серед росіян надалі, адже понад 70 відсотків тамтешньої молоді, як підтверджують соцопитування, ставиться позитивно до засновника «червоної імперії» Сталіна.

 

На сучасному кризовому етапі історії образ Сталіна надихає зневірене населення Росії. Ось чому на офіційному рівні вшановують перемогу під його керівництвом у «великій вітчизняній війні», бо апологети диктатора бачать у ній підтвердження правильності сталінської політики. 

Остаточний перехід Сталіна на засади російського великодержавництва відбувся в сорокових роках. Апелюючи до населення на початку німецько-російської війни, Сталін вжив звернення «брати і сестри», що засвідчило апеляцію до традицій російського патріотизму, а не до «захисту соціалістичних завоювань». У тому ж десятилітті був затверджений державний гімн СРСР, у якому прославлялася «Велика Русь», що «навіки» об’єднала «вільні республіки». Американський вчений Річард Пайпс писав, що у процесі зміцнення свого диктаторства Сталін «усе більше й більше ставав на позиції російського націоналізму на шкоду інтересам національних меншин», хоча «вождь народів» рекламував себе як послідовного інтернаціоналіста і навіть закликав боротися з «пережитками великоросійського націоналізму». Маємо підстави трактувати СРСР як російсько-більшовицьку колоніальну імперію.

 

На урочистостях після закінчення війни Сталін у своєму тості «За русский народ!» назвав росіян «наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав Советского Союза». Відомо, що найбільших людських і матеріальних втрат у війні проти гітлерівських імперіалістів зазнав український народ, але диктатор мав намір вивезти всіх українців далеко поза межі етнічних земель. Перешкодила здійсненню такої злочинної акції відсутність належних транспортних засобів, на чому було наголошено на закритому засіданні ХХ партз’їзду в доповіді М. Хрущова.

Фігура «вождя» оповита таємницею. Об’єктивні російські дослідники зазначають, що «в начале войны Сталин был слабым стратегом и принимал множество некомпетентных решений».

 

Неоднозначно оцінюють його діяльність у цілому: з одного боку, він відновив колишню імперію, форсував модернізацію суспільства на основі нав’язаної моделі планової економіки, забезпечив перемогу у війні з гітлерівською Німеччиною, перетворив відсталу Росію в потужну наддержаву у двополюсному світі, розширив імперські володіння за рахунок так званих «країн народної демократії», встановив шпигунську мережу під назвою «міжнародного комуністичного руху, але, з іншого боку, утвердив жорсткий парто­кратичний режим із безпрецедентним порушенням прав і свобод громадян, посилив тотальний партійно-державний контроль за всіма сферами суспільної та особистої життєдіяльності, підпорядкував компартійній номенклатурі формально обрані органи державної влади, позбавивши їх реальних важелів впливу на суспільне життя, запровадив доґматизм у всіх сферах людського життя. Такий підхід мав беззастережну підтримку в партії, бо приблизно 75 відсотків її членів мали тоді лише початкову освіту. Звісно, не вони, рядові партійці, а компартійна номенклатура здійснювала диктатуру в імперії, в якій начебто діяла «диктатура пролетаріату», який становив мізерну частину населення Росії й поневолених країн.

Останнім часом чимала частина російських громадян вшановує офіційний день народження Сталіна як нове свято в Росії. Ще на початку 90-х років минулого століття про таке не могло бути мови. До того часу його характеризували як злочинця, а тепер він — «фокус русской истории ХХ века», бо в РФ, за словами відданого сталініста Андрія Фурсова, «возрождается сталинское наследие». Лише дехто знає, що за період 1921—1953 років через енкаведистські митарства перейшло майже 10 мільйонів громадян, а в 1950 році — в «архіпелазі ГУЛАГ» томилося понад 2,5 мільйона осіб. Хто з російських дослідників нагадує, що саме Сталін був ініціатором «великого террору» в 1937—1938 роках? Хто осудить «вождя» за знищення найвищого командного складу напередодні німецько-російської війни, що чимало визначило перебіг її перших років? Чи хтось наважиться заперечити, що «нынешняя Россия зиждется на сталинском наследии»? Об’єктивно на ньому ґрунтується політика Путіна, який одночасно вшановує критика (!) сталінської кримінальної практики А. Солженіцина. Безперечно, доморощеним неофітам у політиці не просто збагнути суть путінізму, хоч вона може бути висловлена коротко: імперіалізм! 

 

Ресталінізацію виправдовують російські історики, політологи, соціологи, філософи. Вони дають змогу збагнути стратегію нинішньої кремлівської влади, яка має на меті реанімувати «імперію зла і брехні» на пострадянському просторі. Згаданий А. Фурсов називає Сталіна «фігурою №1» у російській історії. Для нього нема сумніву, що кампанії «десталінізації» приречені, бо «вождеві народів» дедалі більше симпатизує навіть молодь, яка незадоволена нинішнім соціальним становищем у РФ. 

 

Як зазначає історик, роль Сталіна визначають не тільки прихильники, а й противники. Насамперед його не любили номенклатурні й навколономенклатурні «злодії». Згодом вони перетворилися на лібералів, які воліють менше працювати, а більше отримувати за перебування на посадах. Інакше кажучи, це — чиновництво, орієнтоване на споживацтво. Проти таких «переродженців» Сталін проводив партійні чистки: в 20-х роках їх було три і стільки ж у передвоєнному десятилітті. Коли «вождь» переконував про загострення класової боротьби у процесі утвердження соціалізму, то начебто мав на увазі боротьбу проти таких номенклатурних «переродженців». Хоча Фурсов заперечує масові репресії за правління Сталіна, змушений визнати, що до смертної кари за той період було засуджено майже один мільйон громадян. 

 

Проти Сталіна виступають внутрішні й закордонні глобалісти, бо «вождь народів» двічі чи й тричі завдав їм непоправного удару. У 1929 році він зламав троцькістський проєкт «світової революції». Раніше історики партії твердили, що сталінська програма побудови соціалізму в одній окремо взятій країні була не чим іншим, як висновком із ленінського положення про можливість перемоги соціалістичної революції за таким сценарієм. Тепер Леніна разом із Троцьким занесли до «інтернаціоналістів». Як прихильник «вождя народів» Фурсов категорично заперечує тим його противникам, які ставлять сталінізм в одну площину з гітлеризмом, бо немає підстав трактувати його також як антипод глобалізму. Сталінський «червоний проєкт неоімперії» — зов­сім інша річ!

Намагаючись реабілітувати «вождя народів», Фурсов пробує переконати, що насправді Сталін був змушений погоджуватись з вимогами регіональних партійних керівників, які вимагали посилення ре­пресій. Серед них був майбутній партійний персек Хрущов. Лише на домагання таких «регіональних баронів» Сталін писав резолюцію: «Расстрелять!» Для боротьби з ними «вождь» начебто використовував «єжовщину», хоч і не був задоволений хибами недостатньої викривальної політики чекістського керівника. Лише в 1939 році, спершись на «опричный принцип», Сталін зміг усунути остаточно від керма «ленінську гвардію», утвердився як диктатор.

 

Навіть такі маніпуляції Фурсова не на користь реабілітації Сталіна, адже з того часу були вчинені тяжкі злочини перед людством. Йдеться насамперед про співпрацю двох тоталітарних режимів — сталінського й гітлерівського, «пакт Молотова—Ріббентропа», за яким два диктатори поділили Європу, реальне поневолення народів, насильницьку «колгоспізацію» сільського господарства в Західній Україні, Західній Білорусі й трьох державах Балтії (Литві, Латвії, Естонії), ре­пресії на захоплених землях, виселення цілих народів із батьківщини, знищення польських військовиків у Катині, сваволю позасудових органів (так званих «трійок»), третій голодомор в 1946-1947 роках на українських землях, утвердження «архіпелагу ГУЛАГу», боротьбу проти «українсько-німецького буржуазного націоналізму» тощо. Зрештою, сталінська апологія не сприймається однозначно навіть у Росії. Історик М. Кобзарев пише, що «Фурсов всем рассказывает о Сталине байки так, что как-будто вчера его по плечу хлопал».

 

Останнім часом серед одописців «вождю народів» опинився Євгеній Спіцин, автор п’ятитомного підручника з історії Росії. Він названий педагогом і вченим, але без вченого ступеня. Блогер Михайло Кобзарев відгукується про цього автора «лучшего в мире учебника истории России» так: «Кому нужна такая «история», построенная на вранье, мифах, байках, домыслах и вымыслах, и все это вперемешку с крупицами истины, вроде общеизвестных дат наиболее значимых событий и исторических персонажей?» 

 

Справді, про знання історії України цього «вченого» свідчить уже те, що Симона Петлюру він називає Семеном або Сидором, а борців за волю України обзиває лайливими словами навіть на виступі в інтернеті. Для нього «Історія Русів» — «антимоскальская книга». Україну називає переважно «Малороссией». Вимагає створення в адміністрації президента ідеологічного відділу, бо в Російській Федерації «из окопов вылезла власовская сволочь» і «нас (росіян. — О. Г.) заставляют постоянно каяться». 

 

Вважаючи себе компетентним у всіх періодах російської історії, Спіцин наполягає на тому, що Сталін — це «наиболее выдающийся деятель мировой истории», який у повоєнний час «сделал прорыв». Сталінська економіка була начебто спрямована на поліпшення життя народу, тому в повоєнний час постійно знижувалися ціни на товари першої потреби. Якщо вірити Спіцину, то «сталинские магазины — это изобилие». Щоправда, він не міг бачити такого «багатства», бо народився в середині 60-х років. Безперечно, він не може пам’ятати карткової системи на продукти. Його обурює, що за часів «перестройки» Сталін був «самым оболганым персонажем», а «брехні» про нього повірили десятки мільйонів людей. Сталініст радіє, що серед населення настає «прозрение».

Серед найтяжчих злочинів сталінізму завше буде Великий Голодомор 1932-1933 рр. в Україні. Це — апогей геноциду українського народу. Окрім нього, в XX столітті московські більшовики нав’язали українцям ще два голодомори — в 1921-1922 рр. і 1946-1947 рр. Звісно, апологети Сталіна розуміють, що його реабілітація неможлива без фальсифікації цих злочинів. Останнім часом серед таких «сталініанців» виділяється Єлена Пруднікова, авторка книг «Сталин. Второе убийство», «Берия. Последний рыцарь Сталина», «Двойной заговор. Тайны сталинских репрессий» та інших. Як зазначають дослідники, в її книгах проявляються «конъюнктурное следование запросу на «развенчание мифов», безосновательно положительная оценка деятельности Сталина, вольная трактовка источников и отсутствие документальной основы» (А. Амосов, Д. Бранденбергер).

 

До цього варто додати, що з її писань аж випирає українофобія. Квазідослідниця ставить перед собою завдання довести, що «коллективизация себя оправдала», а журнал «Ого­ньок» в період «перестройки» писав відверту «брехню». Виходить, що начебто українці були в СРСР на привілейованому становищі і навіть на Північному Кавказі більшовики проводили безпідставно насильницьку «українізацію», хоч, як відомо, ще за царизму перепис населення встановив більшість української людності 

в цьому регіоні . 

 

Великий Голодомор 1932-1933 рр., як твердить Пруднікова, належить до міфології. Насамперед вона заперечує голодомор як геноцид української нації, хоч визнає голод, але трактує його як «точечный». Квазідослідниця вигукує: «Прекрасно можно было жить и работать в колхозах!» Голод у колгоспах постійна мешканка Ленінграда підводить під загальну формулу: «Очень много проблем в Советском Союзе произошло из-за мягкости товарища Сталина и его команды».

 

У голоді Пруднікова звинувачує головно керівництво колгоспів, бо туди «влізли» відверті «контрреволюціонери» (колишні петлюрівці, махновці, григор’євці й навіть царські офіцери), що ховали від простих колгоспників зібрану продукцію. На противагу їм чекісти «рятували» люд від голоду, допомагали колгоспникам, які виконували встановлену норму трудоднів, влаштовували безпритульних опухлих дітей до інтернатів. Про те, що більшовицька влада повернула допомогу голодувальникам, яка надійшла із Західної України, гейбидослідниця мовчить. Навпаки, вона переконує, що держава надавала постійно допомогу і «в больших количествах», що давало змогу «нагодувати все населення України». 

 

«Аргументи» російських дослідників засвідчують, що в нинішній гібридній війні, яку веде Кремль проти нас, оцінка минулого вимагає належного наукового обґрунтування. А це ставить відповідні завдання перед дослідниками нашої країни, керівництвом науки й освіти.