Практика війни: як професор Всеволод Стеблюк урятував на Донбасі понад сотню бійців

Полковник Всеволод Стеблюк відомий серед АТОвців як «Айболить», серед медичного загалу — як доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України, заступник начальника Української військово-медичної академії з клінічної роботи. А ще він — активний громадський діяч та бард, який виконує власні пісні, зокрема про війну на Донбасі. Пройшов пекло Іловайська. Врятував понад сотню наших бійців, за що нагороджений орденом Свободи, а також найвищою недержавною відзнакою «Народний герой України».

 

Всеволод Стеблюк узяв участь у Революції гідності з самого початку. Оскільки мав чималий медичний досвід та був великим патріотом (ще у 1989 році працював у медичній комісії Народного руху), то одразу ж долучився до медичної служби Майдану, де практично з перших днів Революції гідності почав надавати допомогу пораненим та хворим протестувальникам. Спочатку робили це в Будинку проф­спілок, де обладнали медпункт і зносили сюди тяжкопоранених. А коли в ніч на 19 лютого 2014 року будівля практично згоріла, підпалена силовиками, перебралися в трапезну церкву Михайлівського Золотоверхого собору, де навіть була операційна. Тоді він, мужній військовий медик, уперше плакав, коли побачив, як іще зовсім юний хлопчина, стікаючи кров’ю від тяжкого поранення, цілував український прапор, у який був укутаний.

 

Практично всі, що зібралися тоді в медичній службі Майдану, пішли з початком війни на Донбасі в АТО. І сам Стеблюк також став активним учасником Антитерористичної операції, вступивши до лав батальйону «Миротворець», створеного в системі МВС із ветеранів миротворчих операцій та добровольців, яким він і був. Тут на ньому практично трималася вся медицина, тож разом із бійцями Всеволод вирушив у Слов’янськ, потім — Попасну, де вперше потрапили під обстріли «Градів». Після чого, перебуваючи в 10-денній відпустці, він разом із друзями організував через «Фейсбук» збір коштів на закупівлю медичної машини на базі ЛуАЗу, яку освятили в Михайлівському Золотоверхому, і за характерний звук двигуна ласкаво прозвали «Жужа». На ній Всеволод Стеблюк поїхав спочатку в Дзержинськ, куди перебазувався батальйон, а згодом, напередодні Дня незалежності, в саме пекло війни — Іловайськ. Ті страшні події він пам’ятає з документальною точністю. 

 

«СБУшники попередили нас, що на цю територію зайшли дві російські батальйонно-тактичні групи з близько 40 одиницями техніки, — розповів медик. — Тоді ще наш командир Андрій Тетерук пожартував: «Що ж, будемо помирати героями». Потім приїхав генерал і поставив завдання на зачистку Іловайська, зокрема залізничного депо, після того, як тут пройде армія і Нацгвардія. Саме в депо ми п’ять днів майже без води та їжі витримували шалені обстріли та атаки сепаратистів і російського війська. А коли опір став безглуздим, нам дозволили вийти з оточення через так званий «зелений коридор», який став червоним від крові наших бійців. Ворог поставив ультиматум: виходити без зброї і техніки, але наші командири вирішили «своїх не кидати». Ми з кулеметником «Греком» та помічником Михайлом Криловим теж рушили в колоні на своїй «Жужі». Тільки вийшли з Многопілля, як почався шалений розстріл зі стрілецької зброї. Але ми навіть примудрилися підібрати вісім поранених — на жаль, багатьох не змогли, оскільки почався мінометний шквал. Тоді ж підірвався на міні мій колега з батальйону «Херсон» Влад Ковальов. Ми ж старалися їхати під захистом броні танка чи БМП, але раптом у цю машину, на якій їхало декілька бійців, влучив снаряд, і біля нас пролетіла зірвана башта, а на кабіну посипалися шматки людських тіл...».

 

«Жужі» ледве вдалося вирватися з того пекла в Новокатеринівку, де наших воїнів чекали на трьох висотках російські війська і прицільно лупили з ПТУРСів. Тут машина наскочила на міну, і Стеблюка викинуло з кабіни через кермо. Коли через три години прийшов до пам’яті, скинув дружині СМСку, що в нього все добре. Побачив, як по полю ходили російські вояки і дострілювали наших поранених, потім давили їх десантною машиною. «Айболить» одягнув свій жилет Червоного Хреста і з його прапором пішов назустріч ворогам. Показав їм посвідчення англійською мовою і сказав, що він із міжнародної місії, їхав збирати поранених під Іловайськом. Йому повірили і дозволили забрати тяжкопоранених, яких буквально відкопував з-під понівечених тіл. Зібрав 17, із яких до ранку двоє не дожили. Та й їх самих мало не розстріляли вночі чеченці, але й тут Стеблюку вдалося переконати російського комбата, і їх із «Греком» та ще кількома бійцями залишили живими. Уранці йому дозволили на «Жужі» поїхати в село по воду і для росіян, а замість неї він привіз повну машину поранених. Зокрема, там знайшов знайомого Ігоря Дрючана з батальйону «Світязь» і, переодягнувши в цивільне, представив ворогам як свого фельдшера. Загалом у тій «операції» вдалося знайти і передати медикам Червоного Хреста 87 бійців, яких забрали в польовий госпіталь, а ще багатьох відразу на Дніпро відправили...

 

«Наймолодшому пораненому Саші Христиченку, якого дістав з-під тіл, на вигляд було років 16, — пригадав медик. — У нього знесло частину черепа — видно було мозок, а я навіть перебинтувати не міг, щоб не пошкодити його. Тож лише «поїв» його власною слиною, оскільки води не було, та крапельками коньяку, пляшка якого дивом уціліла під сидінням «Жужі». Як тільки вдалося роздобути води, то його з ложечки поїв «Грек». Коли нам пощастило вийти з оточення, хлопчину передали медикам мобільного госпіталя. А через два місяці ми зустрілися в клініці, де він проходив реабілітацію, і не стримали сліз. Ще одного пораненого — Андрія Добровольського, який із перебитим хребтом зумів під шквальним обстрілом доповзти по полю до села, мені передав сільський дідусь. Його потім лікували за кордоном і в столичному Інституті нейрохірургії, де вживили спеціальний стимулятор. Зараз він уже нормально ходить. А найрадіснішою для мене була зустріч із Федором Геращенком — фельдшером 93-ї бригади. Його рюкзак мені передали російські солдати, які знайшли його біля вбитого медика. Коли ж Федя через півтора року подзвонив мені, я мало не втратив дар мови і подякував йому за... труси, які тоді в полоні знайшов у його рюкзаку і беріг... Хоча під Іловайськом назавжди залишилися мої побратими — санінструктори 93-ї бригади Федір Романов i Степан Усс. Той котел був нашою найбільшою трагедією, але й найбільшим подвигом».

 

Після того, як «трохи поранений» полковник Всеволод Стеблюк 2 вересня 2014 року покинув зону проведення АТО, він іще не раз їздив туди як фа­хівець з військової медицини і як анестезіолог лікував поранених у польових госпіталях та надавав медико-психологічну допомогу бійцям із контузією, навчав медперсонал. Також їздив від України на симпозіум країн НАТО «Допомога пораненим у ХХІ столітті», який проходив на базі ВПС США «Мак-Дім» у Флориді, де підписував декларацію про приєднання нашої країни до постійно діючої групи з розробки стандартів Північно-Атлантичного альянсу з реабілітації поранених. А ще полковник Стеблюк активно займається науковою роботою, видав книгу «Синдром АТО. Нотатки «Айболита», пише вірші та бере участь у фестивалі «Пісні, народжені в АТО», лауреатом якого став.

 

«Ми надзвичайно багато зробили в організації військово-медичної служби, — говорить полковник Стеблюк. — Наші лікарі мають неоціненний досвід у лікуванні бойової патології, ми з нуля розбудовуємо систему реабілітації. Я щасливий, що зміг долучитися до цієї важливої роботи. На сьогодні моя мета — змінити систему підготовки військових медиків, щоб фахівці, які приходять у військо, мали сучасні знання, потрібні як для повсякденної служби, так і для надання допомоги пораненим».