Обіцяний стрибок. Аби не в провалля
Україна наблизилася до досить цікавої, але й небезпечної межі свого розвитку. Досі вона розвивалася за принципом «крок назад, два кроки вперед». І навпаки. І через таке тупцювання на місці опинилася далеко позаду багатьох своїх сусідів.
Нова команда, що прийшла до влади, пообіцяла країні швидке розв’язання усіх проблем, що накопичилися. Людей запевнили, що існує можливість перестрибнути провалля, котре виникло між країною і цивілізованим світом, одним потужним стрибком.
Народ справедливо подумав, що йдеться про розв’язання болючих базових проблем — бідності, соціально-економічної нерівності, беззаконня. І повірив. Бо дуже хотів комусь повірити.
А нині принишк, дивуючись своїй же наївності і спостерігаючи, як зависла й загальмувала нова команда ще на старті свого великого забігу, намагаючись робити все, крім головного. І вдаючи, що й не помічає, що за нею уважно спостерігають, очікуючи на відповіді. Все це нагадує одну давню прецікаву історію.
Було це так давно, що вже здається якщо не легендою, то притчею. А притчі, як і легенди, не прийнято забувати. Розумні люди їх бережуть і прагнуть якщо і не керуватися закладеною в них мудрістю, то принаймні пам’ятати. Дорогою комусь знадобиться. А тим більше, коли про це йдеться у священному тексті Старого Заповіту, котрий для християнської цивілізації став одним із дороговказів.
Отже, за одне тисячоліття до нової ери жив цар Соломон, його Бог нагородив великою мудрістю, перед якою благоговів увесь досить освічений на той час Близький Схід (Європа перебувала ще в глибокому передродовому сні).
Прийнявши від свого батька Давида велике царство, яке той збудував вогнем і мечем у боротьбі з ворогами, молодий цар Соломон замирився зі всіма сусідами й проводив політику мирного співіснування. Навіть на релігійному ґрунті, що було на той час (іще на два з половиною тисячоліття вперед) великою цивілізаційною перемогою.
І здобув цар Соломон велике багатство, яке дозволило йому збудувати заповіданий батьком Храм, власний розкішний палац і розбудувати столицю Єрусалим. Весь давній світ дивувався величі, багатству й вдатності ізраїльського царя. Так він жив і помер у славі.
На його місце був помазаний його син Рехав’ам. Наступного дня після його сходження на престол до нього прийшла велика делегація одноплемінників. Люди просили зменшити непомірні податки, саме завдяки яким процвітала державна скарбниця та трималася мудрість і слава царя. Та ледь виживали люди.
Молодий цар обіцяв подумати впродовж трьох днів над проханням співгромадян. Справді, наступного дня він скликав старших досвідчених радників і запитав їхню думку. Мудреці порадили йому погодитися на прохання простого люду, стверджуючи, що цією поступкою він здобуде повагу, любов і відданість ізраїльтян. І забезпечить процвітання держави.
Та щось не давало спокою молодому сюзерену, вихованому в розкоші й батьковій славі. І він закликав молодих радників і запитав їхню думку. Й отримав прямо протилежний коментар. Мовляв, вчиняй, як твій батько, і матимеш славу й багатство. А не погодяться, то жени їх не батогами, як раніше, а переслідуй скорпіонами (так у тексті, мабуть, для особливої образності). Чомусь порада молодих сподобалася молодому та недосвідченому царю більше. І він саме так і вчинив.
Ізраїль, який, як зрозуміло, чекав реформ від нового царя, збунтувався і більша частина пішла за лідером опозиції. Все це призвело до розколу однієї з найперших і надзвичайно успішних держав світу, яку відтепер роздирала внутрішня ворожнеча, що неодноразово призводила до кривавих конфліктів.
Ні маленька Іудея з центром у Єрусалимі, ні розрізнений та позбавлений духовного центру Ізраїль, куди ввійшли всі останні гебрейські племена, не могли вже протистояти агресивним сусідам.
І з того часу почалося розпорошення гебрейського світу, який втратив Святу Землю, де згодом було ущент зруйновано архітектурну й духовну перлину Близького Сходу — Храм — осердя їхньої цивілізації. Врятувалися гебреї лише як народ Великої Книги. І це унікальний випадок в історії людства.
Не вірять владі і шукають щастя на чужині
Звичайно, наївно було б чекати, що якась наймудріша історія когось чогось навчить. На жаль, як ми вже багаторазово переконувалися, історія дуже мало когось навчила.
І все ж сподівалися на велику моральну силу двох останніх революцій, котрі пробудили до громадянської активності велику масу нових і освічених людей, позбавлених ментальних судом комунізму.
І справедливо очікувати, що молода команда урядовців за кілька місяців переверне ганебну українську історію останніх років і проведе антиолігархічну революцію, що дасть можливість розвитку країни.
Проте цього поки не сталося. Більше того, навіть не видно завдань, які б ставила нова влада щодо справедливого розподілу суспільного продукту як у попередні роки, так і нині. Олігархи як управляли українським світом, так і управляють. Як багатіли, так і багатіють.
А справедливого й чесного суду, як обіцяла команда Зеленського, як не було, так і немає. І не може бути, доки існує в країні фатальне розшарування на дуже багатих і дуже бідних. Бо дуже багаті куплять навіть закони й тих, хто приймає ці закони.
А якщо навіть і відбувається якась спроба притягнути до відповідальності деяких багатіїв, то це надто схоже на показове й вибіркове правосуддя.
Добре, що поставили питання щодо розкрадання рефінансування банків Бахматюка. Але він ніби вкрав всього 1,2 мільярда гривень.
А як щодо тих, хто вкрали 5 мільярдів доларів на очах у всієї країни? І нині вимагають, щоб їм віддали невідомо на яких підставах ще 2 мільярди?
Чому на них досі не заведена кримінальна справа, чому досі їхні активи і пасиви не арештовані? Високий Лондонський суд уже арештував за схожими звинуваченнями все майно цих людей, котрі потрапили під обґрунтовану підозру. А українські суди, як і слідчі органи, яких у країні вже більше, ніж у всій Європі разом узятій, цього не здатні зробити.
І в такій ситуації пан Зеленський дивується, що його рейтинг падає?
Та якщо він найближчим часом не оздоровить свою команду, не проведе рішучих реформ, спрямованих на базові інтереси співгромадян, не проведе через парламент хоча б закон про податок на багатство (що можна зробити найшвидше), не проведе легітимацію приватизації великих промислових об’єктів, що в 90-ті роки сформувало в країні олігархат, не реалізує чесну й принципову судову реформу й реформу всіх інститутів правопорядку, то рейтинг його не просто упаде, а завалиться до нуля.
Адже він не має базової підтримки, не має базового ядра, як не має належного оплоту — партії. Те, що він називає партією, насправді називається збірна пляжу. І не більше.
І людей, котрі нині виступають проти створення ринку землі, можна легко зрозуміти. Без незалежного суду й оголошеної державою ефективної підтримки фермерства з дешевими кредитами й пільгами на самому початку цього процесу розпочинати цю велику, складну й загалом надзвичайно потрібну країні справу просто небезпечно. Це може призвести до серйозних наслідків.
Тому й далі порожніють українські села, містечка й міста. Люди поки не вірять новій владі й шукають щастя в чужих землях.
Цікаво лише, на скільки вистачить терпіння спостерігати імітацію реформ у тих, хто ще залишився?
Чи, можливо, нова команда схаменеться й візьметься до справи? І не буде насилати скорпіонів на власний народ?
Віктор МОРОЗ, політичний оглядач
(Інтернет-видання «Українська правда»)