«АДвоКАТ» Віктор Медведчук: маловідомі факти із біографії кума Путіна

Початок https://www.umoloda.kiev.ua/number/3528/188/139565/

Трохим КОВАЛЬЧУК, доктор економічних наук, професор: 

 

 

— Рішучий і послідовний державник, носій високої політичної культури, принциповий патріот. Про безпрецедентну далекоглядність Євгена Кириловича свідчить, наприклад, таке попередження, яке він висловив у 1997 році: «Коли загальна ситуація — і соціальна, і політична — має високий рівень політичної гіпертонії, то рвонути може у будь-якому місці. Тому я б не виділяв окремо якийсь регіон. Хоча у першу чергу я повинен був би назвати Крим і Донбас». 

 

І наскільки сучасно звучить «крик душі» Євгена Марчука, що прозвучав рівно двадцять років тому: «Доки не буде вирішено проблему нинішньої влади — Україні добра не буде. Максимально швидко й остаточно знищити кримінально-кланові метастази, що пожирають економіку і суспільство, — ось ключове завдання нової влади. Усі інші пріоритети без цього мало чого варті». 

 

Ігор ПАСІЧНИК, професор, Герой України: 

 

— Євген Кирилович пройшов досить цікавий шлях становлення як політичний і громадський діяч, займаючи стратегічно важливі посади в нашій державі. Це людина, яку доля готувала до найвищого щабля керівництва — президентського. Мені зараз важко робити якісь висновки, утім вважаю, що тоді в частини оточення Євгена Кириловича власні амбіції домінували над питанням державотворення. І це, мабуть, стало основною перепоною на шляху до президентства, на яке заслуговує передусім рівень інтелекту Євгена Марчука.

 

Володимир БОЙКО, кандидат історичних наук, Чернігів:

 

— «Розколу України не буде», — заявив професіонал, так ще й який професіонал — голова Служби безпеки України Євген Марчук. Не гарантую бездоганну точність висловлювання, але саме так за змістом прокоментував улітку 1994 р. журналіст  «Радіо «Свобода» публічну оцінку Євгеном Кириловичем сумнозвісної «мєшковщини». Тоді склалася реальна загроза захоплення Росією Криму — вона виглядала надто реально на тлі підйому сепаратизму — проведення дострокових парламентських та президентських виборів в Україні, в цілому, слабкості центральної влади Києва. Але Україна тоді проявила дива гнучкості та точність політичного розрахунку, що дозволило розв’язати ситуацію на її користь. Неприховану злобу за цю поразку великоросійські шовіністи майже цілком спрямували на Євгена Кириловича, таким чином об’єктивно оцінивши його провідну роль у подоланні кризи.

 

Сила постаті Марчука виявилася настільки значною, що його політичним опонентам доводилося рахуватися з ним і навіть залучати до влади. В результаті Україна вперше через своє законодавство заявила про прагнення вступити до НАТО та ЄС. Хто готував ці документи, ще будучи секретарем РНБО, — добре відомо — Євген Марчук. Їх необхідність підтвердив увесь подальший перебіг подій.

 

Джон ГЕРБСТ, колишній американський посол в Україні: 

 

— У вас забагато політиків, у вас замало державних діячів. Останні здатні жертвувати власними тактичними інтересами заради досягнення того, що становить інтерес національний. Євген Марчук — один із небагатьох яскравих прикладів для виховання нових лідерів. Підтвердження того — згода стати представником України в Тимчасовій контактній групі на Мінських переговорах. Бо є обов’язок, що не вимірюється нічим іншим, ніж переконаннями та внутрішніми зобов’язаннями перед власним народом».

 

Тарас ЛІТКОВЕЦЬ, політолог, Луцьк: 

 

— Уродженець самого центру України (Кіровоградщини), Євген Марчук був і залишається Українцем в переконаннях і діях, завжди знав і розумів те, що потрібно робити для України. 

Якою була б Україна зразка 2019-го, якби до слів Євгена Кириловича прислухались на зорі становлення незалежної держави? Історики та політологи вже аналізують діяльність непересічного вітчизняного політика, котрого важко осягнути в одному вимірі. Автор стратегії співпраці України з НАТО знав багато років тому, що повноцінне членство в цій організації було б гарантією територіальної цілісності та державного суверенітету України на десятиліття, і ми не втрачали б сьогодні на сході України кращих українських синів і дочок і не робили б нереальні потуги щодо стратегії повернення анексованого Росією Криму.

 

Гліб  ГОЛОВЧЕНКО, секретар НСЖУ, Миколаїв: 

 

— Згадую момент, коли в 2014 році у найважчий момент — лютий–березень, коли він не міг пояснити політикам небезпеку ситуації, він пішов на телебачення та розповідав людям, що треба робити і як протидіяти ворогу. Ми дивилися ці програми та потім втілювали, щоб протистояти на півдні. І південь було збережено у складі єдиної Україні.

Величезна кількість пішла шляхом служіння грошам. Євген Марчук завжди демонстрував важливість служіння Батьківщині. Україна має пишатися постаттю та особистістю Євгена Марчука, тому що на пострадянському просторі це унікальне явище.

 

Володимир ХАНДОГІЙ, посол України у Великобританії (2010—2014 рр.): 

 

— Я знаю Євгена Кириловича з середини 90-х. Не можу не згадати прорив української зовнішньої політики. Саме в Картахені відбулася перша зустріч Євгена Марчука — одного з керівників України — з легендарним лідером Палестини Ясиром Арафатом. Саме та зустріч заклала підвалини наших відносин не тільки з палестинцями, а й з усім арабським світом.

 

У подальшому, в 2000-х, мені як главі місії України при НАТО доводилося тісно працювати з Євгеном Кириловичем у бутність його секретарем РНБО, міністром оборони України в процесі формування нашої політики щодо Північноатлантичного Альянсу. Без перебільшення можу сказати, що саме в той період Україні вдалося вийти на такий рівень співпраці, який реально відкривав нам шлях до отримання Плану дій щодо членства. На жаль, внутрішньополітичні гойдалки щодо пріоритетів української зовнішньої політики на північноатлантичному напрямі були використані деякими європейськими лідерами, захопленими умиротворенням імперських амбіцій Росії, для блокування надання Україні ПДЧ у Бухаресті 2008 року.

 

Володимир МОЗГУНОВ, кандидат філологічних наук: 

 

— У Євгена Марчука на очах усієї України у 1999 році крали перемогу на президентських виборах, але він поводився не як політик, не як кандидат у президенти, а саме як державний муж, як той, що має честь і гідність, як той, що має принципи.

 

Чи міг Євген Марчук — голова СБУ, міністр оборони, прем’єр-міністр — йти на компроміси і поступатися принципами? Мабуть, міг... Проте Євген Марчук — державний муж — ніколи не поступався принципами. І саме цей його життєвий стрижень «не дав» йому перемогти у 1999 році, точніше, дозволив його обікрасти, а разом iз ним і кожного з нас. Мені важко судити про те, що втратив сам Євген Марчук через неготовність поступатися принципами, але водночас, чим далі ми йдемо від того 1999-го, тим більше я усвідомлюю, як багато втратив кожен із нас, як багато втратила Україна, як дорого ми всі заплатили за те, що не доросли до Марчука. Чим далі від 1999-го, тим більше я розумію тодішні сльози своєї матері, простої вчительки, та її слова: «Як шкода, що Україна втратила свій шанс!..». Розуміння цих слів, розуміння цих сліз прийшло до мене через роки.

 

Михайло ГОНЧАР, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ»: 

 

— 1994 рік, коли я почав працювати в Національному інституті стратегічних досліджень при РНБО України, проходив під знаком дострокових президентських і парламентських виборів в Україні. А в Криму з 30 січня Росія встановлює сепаратистський режим після обрання «президентом Криму» Юрія Мєшкова. В умовах політичної турбулентності відновлена українська державність зіштовхнулась iз серйозним випробуванням. Але, незважаючи на бурхливі процеси політичної трансформації 1994-1995 рр., незважаючи на непрості міжособистісні взаємини між ключовими фігурами політичного Олімпу — Л. Кравчуком, Л. Кучмою, Є. Марчуком, В. Горбуліним, І. Плющем, О. Морозом — були прийняті відповідні рішення та реалізовано комплекс заходів, що дозволило успішно нейтралізувати «мєшковщину». Не буде перебільшенням сказати, що Євген Марчук, займаючи посади голови СБУ, віцепрем’єра, першого віцепрем’єра, в.о. прем’єр-міністра, відіграв ключову роль у блокуванні тогочасного сценарію «Кримнаш» упродовж усього періоду турбулентності.

 

У непростий період, коли керівництво України потрапляло у все більшу ізоляцію з боку Заходу внаслідок «справи Гонгадзе» та плівок Мельниченка, а також інспірованого Росією «кольчужного скандалу», РНБО України приймає фундаментальне рішення про курс на приєднання до НАТО. Євген Марчук був одним iз головних двигунів євроатлантичної інтеграції України всередині країни. Зовні він був тим, хто переконував західних партнерів у згубності ізоляції України.

 

Коли йому закидали працю на Кучму, він відповів, що не для нього займався вирішенням проблем, а для держави. На жаль, з-поміж нинішніх шукачів президентської булави немає фігур масштабу Марчука.

 

Анатолій ШТАНЬКО, кандидат технічних наук, Київ: 

 

— Уперше термін «діяти на випередження» в застосуванні до української політики я зустрів у книжці Євгена Марчука «П’ять років української трагедії»: глибокий аналіз ситуації, постановка діагнозу і, що найголовніше, шляхи виходу з кризи. Ця книжка, на мій погляд, є яскравим прикладом такої дії на випередження, як думати на випередження. Написана вона 20 років тому, але якщо змінити дати і прізвища, вона зі снайперською точністю характеризує те, що відбувається сьогодні в українській політиці.

 

В умовах гібридної війни силовим бо­йовим операціям відведено незначний відсоток, лише для підтримання напруженості, а все інше перебуває в інших сферах діяльності: економіка, політика, дипломатія, інформаційні операції тощо, причому позитивний результат досягається при злагодженості та координації в усіх сферах. Україна має достатньо потужних особистостей, які діють як державні діячі. Дуже яскравий приклад — Євген Марчук. 

 

Ігор ДУДА, журналіст, Тернопіль: 

 

— Недаремно ж на президентських виборах 1999 року Марчука підтримала низка націоналістичних організацій, зокрема КУН, а також Левко Лук’яненко. Пригадую, обома руками був за нього мій покійний дядько — мудра, виважена і совісна людина з багатим життєвим досвідом. 

 

Що завадило тоді генералу Марчуку стати на чолі країни? Колотнеча амбіцій у «канівській четвірці», до якої він записався? Нестача власного організаційного та фінансового ресурсу вкупі з безсоромно задіяним адмінресурсом з боку команди тодішнього президента? Минуле співробітника КДБ, яке відлякувало багатьох? Мабуть, усі ці фактори разом відіграли свою роль. Якою була б країна за гіпотетичного правління Марчука? Історія, як відомо, не знає умовного способу, але чомусь думається, що не було б «справи Гонгадзе» і плівок Мельниченка. А ще, не виключено, вдалося б уникнути приходу до влади «двічі несудимого» викрадача шапок. А ще... Та хто його знає, що було б іще...

 

Доречніше говорити про те, що є реальним сьогодні. Сьогодні мир на сході країни ще не завойований. І невідомо, коли буде завойований. Тому в свої 78 років генерал армії України Євген Кирилович Марчук періодично їздить у Мінськ. Він їздить туди працювати...

Сьогодні я не шкодую, що тоді, 20 років тому, ми з Анатолієм Єрмаком порадили Євгену Марчуку погодитися на пропозицію Кучми бути секретарем РНБО. Впевнений, що і мій побратим Анатолій, який трагічно загинув 11 лютого 2003 року, гідно оцінює наш тодішній вибір...

 

Починав про Марчука, як у фільмі «Свій серед чужих, чужий серед своїх», а завершую — майже як фінал фільму «Сімнадцять миттєвостей весни». Мабуть, нічого не вдієш: герої тих фільмів і герой цієї публікації генерал Євген Марчук — вихідці з однієї «контори» — ВЧК—КДБ. Ще одна риса епохи ХХ сторіччя, в якій події та людські долі часто суперечливі й химерним чином переплетені, якщо сенс твого життя і тих, хто поряд з тобою, — СЛУЖІННЯ НАРОДУ та УКРАЇНА ПОНАД УСЕ!

У березні 2002 року я втретє був обраний народним депутатом. У липні того ж року за мого наполягання була створена Тимчасова слідча комісія (ТСК) Верховної Ради України з розслідування обставин убивств журналістів Георгія Гонгадзе, Ігоря Александрова, посягання на життя народного депутата України Олександра Єльяшкевича та фактів порушень державними діячами Конституції і законів України.

 

Я був обраний головою комісії. Як голові ТСК мені досить часто доводилося бути у службових відрядженнях за кордоном (США, Велика Британія, Чехія, Польща та в інших країнах Європи), де я зустрічався з Миколою Мельниченком, Олександром Єльяшкевичем, працівниками Департаменту юстиції, ФБР, експертами США та іншими особами, які допомогами в розслідуванні обставин убивства журналіста Гонгадзе, замаху на життя Єльяшкевича, побиття Подольського, а також у справі арештованого в США Павла Лазаренка. 

 

 

 

Наприкінці березня — на початку квітня 2005 року в мене було чергове відрядження у справі Гонгадзе до Лондона, де я мав зустрічі з Березовським, Гольдфарбом, Фельштинським, Мельниченком, Литвиненком та іншими. Сьогодні можу сказати, що Олександр Литвиненко передавав через мене, коли я зустрічався з ним у Лондоні в 2003-2005 роках, заяви до ГПУ, в яких була інформація, що йому відомо у справі про вбивство Гонгадзе. Заяви Литвиненка я офіційно передавав генпрокурору Піскуну. В останній розмові зі мною Литвиненко погодився дати свідчення як свідок у «справі Гонгадзе». 

 

8 квітня 2005 року Литвиненко звернувся в українське консульство в Лондоні із запитом на отримання візи для прибуття в Україну, щоб дати свідчення у Генпрокуратурі у «справі Гонгадзе». Перед цим він мав розмову із заступником генпрокурора Віктором Шокіним, який «дав йому слово» забезпечити його безпеку. 

 

Гольдфарб і Фельштинський, зокрема, розповіли мені, що Юрій Швець (колишній розвідник КДБ СРСР) передав їм усі наявні в його розпорядженні речові докази у справі вбивства Гонгадзе, замаху на життя Єльяшкевича та інших справах для подальшого представлення їх у ГПУ (акти експертиз щодо аудіозаписів, які засвідчують, що цифрові файли не містять ознак монтажу або яких-небудь інших маніпуляцій оригінального звукозапису і є безперервною звуковою доріжкою, носії із цифровими аудіофайлами, магнітофони, якими Мельниченко робив записи розмов у кабінеті Кучми, та документи). 

 

Я запитав у Гольдфарба і Фельштинського, чи можуть вони дати офіційні свідчення в Києві у «справі Гонгадзе» як свідки? Вони відповіли, що так. Тоді я попросив їх написати заяви на моє ім’я як голови ТСК і генпрокурора України Піскуна про їхню готовність прибути в Київ і дати свідчення, що вони і зробили. По прибутті в Київ я повідомив про це генпрокурора. 13 квітня 2005 року Гольдфарб і Фельштинський прибули до Києва на запрошення ГПУ як свідки, дали свідчення у «справі Гонгадзе» і передали речові докази від Юрія Швеця.

 

Результати розслідування ТСК — окрема тема і не однієї публікації. Приведу лише висновки очолюваної мною комісії і коротко — окремі судові рішення. 

 

ВИСНОВКИ ТСК: 

 

1. Викрадення і вбивство Георгія Гонгадзе в ніч iз 16 на 17 вересня 2000 року. 

 

СПІВУЧАСНИКИ вчинення злочину проти Гонгадзе: 

 

ЗАМОВНИК — президент України Леонід Кучма; ПІДБУРЮВАЧІ — глава Адміністрації президента Володимир Литвин і голова СБУ Леонід Деркач; ОРГАНІЗАТОР — міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко (4 березня 2005 року знайдений мертвим iз двома пострілами в голову);

 

СПІВОРГАНІЗАТОР — керівник апарату МВС Едуард Фере (у липні 2003 року впав у кому, помер не приходячи до тями 31 травня 2009 року); ВИКОНАВЦІ — начальник департаменту зовнішнього спостереження Головного управління МВС (1998-2000 рр.), начальник Головного управління кримінального розшуку МВС (2000-2003 рр.) Олексій Пукач (засуджений до довічного ув’язнення), його підлеглі, працівники міліції: Микола Протасов (засуджений до 13 років позбавлення волі), Валерій Костенко і Олександр Попович (засуджені до 12 років ув’язнення, у березні 2016 року Попович раптово помер у колонії).

 

Зауважу, що Олексій Пукач був завербований третiм Управлінням КДБ УРСР у 1982 році після вчинення ним групового пограбування зі своїми колегами з підрозділу «зовнішнього спостереження» УМВС Києва, де вони працювали операми і вели таємне спостереження за своєю жертвою.

 

Пукач і його колеги не знали, що самі перебували під візуальним і технічним «ковпаком» КДБ. Після затримання на гарячому, наступного дня, Пукачу запропонували таємно співпрацювати з КДБ або йти під суд. Він вибрав співпрацю і став негласним агентом КДБ (як і Медведчук-«Соколовський») під псевдонімами «Солдатов» і «Тіхуша». Після розвалу СРСР і ліквідації КДБ Пукач залишився агентом СБУ, зазначається у Вікіпедії. 

 

Вербувальні ситуації, обставини і мотиви вербування Пукача і Медведчука дуже схожі — обидва були завербовані органами держбезпеки після вчинення ними злочину. Мотивація їхньої згоди до таємної співпраці органами КДБ як агентів — уникнути засудження за вчинений злочин, а в подальшому — забезпечення КДБ їхнього кар’єрного зростання (що і сталося в житті обох агентів КДБ «Соколовського та «Солдатова»-«Тіхушi».

29 січня 2013 року Печерський суд Києва  виніс вирок про довічне ув’язнення Пукача за вбивство Гонгадзе. На запитання судді Мельника, чи погоджується він iз вироком, Пукач відповів: «Я погоджуся, коли в цій клітці зі мною будуть Кучма і Литвин».

 

Після судового засідання у короткому коментарі журналістам Пукач заявив: «Я все розповів під час слідства і під час суду, але правду в цьому суді хотів знати лише Федур (адвокат матері вбитого журналіста Лесі Гонгадзе. — Авт.). Тому запитайте про мотив убивства Гонгадзе у Литвина і Кучми». Адвокат потерпілої сторони Валентина Теличко сказала на це: «Слава Богу, цю фразу чула не тільки я, а й журналісти. Насправді Пукач неодноразово в досудових і судових свідченнях говорив про Кучму і Литвина, про те, де і коли зустрічався з Литвином, але це проігнорували в розслідуванні замовників убивства».

 

Зауважу, я ознайомився з багатьма матеріалами досудового слідства у справі про вбивство Гонгадзе, в тому числі й  таємними документами його оперативної справи. Пукач на слідстві давав послідовні і правдиві свідчення про обставини вбивства Гонгадзе, неодноразово вказував на роль Кучми і Литвина як замовників убивства Гонгадзе, свідчив про запевнення Литвина, щоб він (Пукач) нічого не боявся, з Литвином його познайомив міністр Кравченко.

 

Правдивість свідчень Пукача об’єктивно підтверджувалася добровільно виданими ним речовими доказами, вказаним місцем вбивства і захоронення голови Гонгадзе, яку він відрізав (останки черепа якої були знайдені за участi Пукача), висновками експертиз та іншими доказами, встановленими досудовим слідством. Чи збереглися ці свідчення Пукача у кримінальній справі на сьогодні — я не знаю. Але я готовий свідчити про них під присягою в суді. 

 

2. Порушення конституційних прав і свобод Георгія Гонгадзе впродовж червня–вересня 2000 року: незаконне заведення СБУ у червні 2000 року справи оперативної перевірки щодо Гонгадзе під назвою «Провокатор» №5/2036 (постанова затверджена особисто головою СБУ Деркачем 29 червня 2000 року); несанкціоновані втручання в особисте життя Гонгадзе — прослуховування телефонних розмов, зняття інформації з електронних мереж, зовнішнє спостереження, збір конфіденційної інформації про нього без його згоди.

 

СПІВУЧАСНИКАМИ вчинення саме цих злочинних дій проти Гонгадзе були: 

 

ЗАМОВНИК — президент України Кучма; 

 

ОРГАНІЗАТОР — голова СБУ Леонід Деркач, якому Кучма також дав усну (нецензурним словом) вказівку/наказ ліквідувати Гонгадзе («сделай ему пиз...ц») і Деркач погодився виконати явно злочинний наказ президента (але «орли Кравченка» випередили Деркача).

 

СПІВОРГАНІЗАТОР — перший заступник голови СБУ генерал-полковник Землянський Ю. В., який здійснював контроль за веденням справи «Провокатор». Результати перевірки працівники СБУ доповідали особисто Деркачу і Землянському. 

 

ВИКОНАВЦІ — оперативні працівники СБУ. Ті з них, які вели візуальне спостереження за Гонгадзе, побачивши, що їхні колеги з міліції вивозять його за місто, припинили подальше зовнішнє спостереження за ним, щоб за містом не бути розшифрованими (виявленими) міліцейською «наружкою». 

Уранці 17 вересня 2000 року Деркачу доповіли, що Гонгадзе вбитий. 

 

Справа «Провокатор» була знищена лише через два з половиною місяці після вбивства Гонгадзе — 5 грудня 2000 року (акт №5/9-12033).

 

Із метою приховання злочинної діяльності голови СБУ Деркача ГПУ (генпрокурор М. Потебенько), незважаючи на явно надумані мотиви заведення справи «Провокатор» і відсутність ознак протиправної діяльності в діях Гонгадзе, зробила висновок, що справа «Провокатор» була заведена обґрунтовано. 

 

3. Викрадення, вивезення в ліс, залякування, катування, завдавання тілесних ушкоджень, нелюдське побиття журналіста, правозахисника, громадського діяча Олексія Подольського 9 червня 2000 року.

 

СПІВУЧАСНИКИ цих злочинних діянь: 

 

ЗАМОВНИК — президент України Леонід Кучма;

 

ОРГАНІЗАТОР — Юрій Кравченко; 

 

СПІВОРГАНІЗАТОР — Едуард Фере; 

 

ВИКОНАВЦІ — Олексій Пукач і його підлеглі, працівники міліції Микола Наумець та Олег Мариняк (обидва засуджені до трьох років позбавлення волі). 

 

4. Посягання на життя народного депутата України Олександра Єльяшкевича ввечері 9 лютого 2000 року.

СПІВУЧАСНИКИ вчинення злочину проти Єльяшкевича: 

 

ЗАМОВНИК — президент України Кучма. 

 

8 лютого 2000 року, на ранковій сесії парламенту, Єльяшкевич, будучи головою спеціальної комісії, доповідав народним депутатам, що результати президентських виборів 1999 року були сфальсифіковані і Кучма не є легітимним президентом України. Кучма, дивлячись iз Деркачем виступ Єльяшкевича по телевізору у своєму кабінеті, дав голові СБУ усну команду «ёбн...ть» Єльяшкевича, і щоб це зробили «жиди» — «пусть жиды жида ёбн...т». 

 

ОРГАНІЗАТОР — голова СБУ Леонід Деркач. Отримавши від Кучми наказ «ёбн...ть» Єльяшкевича, Деркач запитав президента: «К какому числу нужно это сделать?», Кучма відповів: «На следующий день». Деркач запевнив Кучму, що Єльяшкевичу «хана буде!». Кучма в стилістичній йому манері заявив: «Добивай его! Он, бл..дь, получит, жидок!». 

 

 

Під час свого виступу Єльяшкевич звернувся до голови Верховної Ради Івана Плюща з проханням оголосити перерву й провести консультації з керівниками фракцій перед голосуванням питання про визнання виборів президента сфальсифікованими. Почувши це, Кучма зв’язався по телефону з першим заступником голови парламенту Медведчуком (агентом КДБ «Соколовським») і дав йому вказівку не оголошувати дострокової перерви для консультацій (цитую мовою оригіналу): «Слушай! Надо б не делать досрочный перерыв. До двенадцати дотянуть, иначе они будут праздновать победу. Завалят все. Ни в коем случае. Тяни. Любые там вопросы. Хорошо». 

 

Під час їхньої розмови по телефону Єльяшкевич продовжував свій жорсткий виступ проти Кучми, на що Деркач зауважив: «Вот он получит!».

 

Закінчивши телефонну розмову з Медведчуком, президент сказав Деркачу: «Пусть его (мався на увазі Єльяшкевич. — Авт.) побьют! Сука обнаглел!».

 

Зауважу, що незадовго до замаху на життя Єльяшкевича в сесійній залі Верховної Ради народний депутат Григорій Суркіс (який, за твердженням голови СБУ Деркача, також агент КДБ) заявив Єльяшкевичу у присутності свідків, що той «доиграется и получит трубой по голове». Оскільки Єльяшкевич і Суркіс — євреї за національністю, це пояснює, чому Кучма говорив: «Пусть жиды жида ёбн...т».

На завершення статті чомусь згадалися слова мого земляка, справжнього українця Симона Петлюри: «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди».

Українці, вас сьогодні — майже 90% за етнічним походженням! Хочу вас запитати, а хто обрав до Верховної Ради цих «гнид» — медведчуків, рабіновичів, суркісів, бойків, новинських та «зелених гнид»?

 

У 1811 році граф Жозе де Местр сказав про уряд Російської імперії: «Кожен народ має ту владу, на яку заслуговує». Українці, але ж ми не «російська імперія»! То який же ми народ, якщо обрали таку неукраїнську владу? Вичерпну відповідь на це запитання дав видатний український кінорежисер і письменник Олександр Довженко. Соромно, гірко, сумно, боляче читати ці його рядки... Але читайте, читайте, читайте...

 

«Ми, українці, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша один до одного непошана, відсутність солідарності та взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі й об’єктивно абсолютно не викликають до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо. У нас абсолютно нема правильного проєктування себе в історії. У нас не державна, не національна і не народна політика. У нас нема справжнього почуття гідності...». 

 

Читайте, вчитуйтеся в кожне слово десятки, сотні разів, адже ці слова — про вас... Може, після засвоєння й усвідомлення слів Олександра Довженка та заповітів, романів, віршів, прози, пісень, картин інших справжніх українців Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Симона Петлюри, Степана Бандери, Романа Шухевича, Левка Лук’яненка, Ліни Костенко, Ніни Матвієнко, Оксани Білозір, Анатолія Паламаренка, Оксани Забужко, Віктора Баранова; перед пам’яттю десятків мільйонів українців, які поклали своє життя за волю України, з вдячністю тим, хто зараз НЕ КАПІТУЛЮЄ, а ЗАХИЩАЄ Україну від воєнної агресії Російської імперії, ми станемо справжніми українцями і нарешті оберемо свою, рідну по крові, вірі, і духу національну українську владу!