«АДвоКАТ» Віктор Медведчук: маловідомі факти із біографії кума Путіна

Багато політиків звернули увагу на повторне депутатство ексголови СБУ — колишнього куратора агента КДБ Медведчука-«Соколовського». У грудні 1995 року Марчук на довиборах до Верховної Ради був обраний народним депутатом у Миргородському виборчому окрузі Полтавщини, де за нього проголосувало 84% виборців. Я був у нього довіреною особою.

 

Цього разу Марчук балотувався не в окрузі, де був обраний депутатом, а за списком СДПУ(о) під другим номером, не будучи членом партії (першим у списку був експрезидент Кравчук, який став членом СДПУ(о) перед самими виборами, третім — голова партії Онопенко).

 

Агенти КДБ Віктор Медведчук і Григорій Суркіс у партійному списку були під 4-м і 5-м номерами, але для страховки балотувалися і в мажоритарних округах на Закарпатті, де і були обрані народними депутатами.

 

СДПУ(о) пройшла в парламент на межі прохідного бар’єра 4%, набравши 4,01% голосів виборців.

Ставши народним депутатом, Марчук був обраний головою фракції СДПУ(о) і очолив Комітет iз питань соціальної політики і праці (1998 — березень 2000 рр.). 

 

У жовтні 1998 року Медведчук, Суркіс та їхні прихильники нав’язали «внутрішньопартійну дискусію», яка завершилася «партійним переворотом» — фактичним вигнанням групи голови партії Онопенка з СДПУ(о).

 

У боротьбі за партійну булаву Євген Марчук підтримав агента КДБ Медведчука-«Соколовського», якого обрали новим головою СДПУ(о). Через рік — чергові президентські вибори, і Марчук розраховував на підтримку партії, яку очолив завдяки йому Медведчук, та на фінансову підтримку бізнесових структур Медведчука-братів Суркісів та інших членів їхньої київської «чудової сімки», які були членами СДПУ(о).

Пам’ятаю, як наприкінці листопада 1998 року, після однієї з нарад у Кучми за участі  керівників правоохоронних органів, де були присутні і ми з Анатолієм Єрмаком, президент попросив нас залишитися. Кучма був у гуморі, по дорозі у свій службовий кабінет розповідав анекдоти, жартував, а потім несподівано запитав: «Хлопці, а як вам картина, коли шеф КДБ як лакей прислуговує своєму агенту?» Ми, звичайно, здогадалися, про кого йдеться, але виду не подали. 

 

Єрмак перепитав, мовляв, пане президенте, кого ви маєте на увазі? «Та все ви гарно розумієте, не прикидайтеся. Ви ж кадрові офіцери КДБ і добре знаєте, що заступник голови Верховної Ради Віктор Медведчук — колишній агент КДБ, був підконтрольним Марчуку, коли той керував 5-м Управлінням вашої «контори», — посміхаючись, зауважив Кучма. «Мені про це невідомо, я в КДБ ніколи не працював, у СБУ був призначений улітку 1992 року», — сказав я. «Тепер будете знати, — сказав президент і з сарказмом додав, — дожилися: «стукач» командує шефом КДБ і парламентом, збожеволіти можна».

 

Прощаючись, Кучма запитав нас, кого маємо намір підтримувати на президентських виборах 1999 року, мабуть, Марчука? Я відповів, що це питання будемо вирішувати навесні наступного року, на з’їзді Спілки офіцерів. «Зрозуміло», — з посмішкою в очах сказав президент, потиснувши нам руки.

 

По дорозі в парламентський комітет Анатолій запитав мене: «Омеляновичу, що за комедію нам влаштував Кучма, що він хотів від нас почути?» «Єрмаче, мені відомо, що Данилович прийняв рішення йти на другий президентський термін і вирішив заздалегідь заручитися підтримкою СОУ (я тоді був заступником голови СОУ), він знає, що Марчук також буде балотуватися, і вирішив принизити його в наших очах, коли говорив, що Марчук «прислуговує Медведчуку», — припустив я. — Згадай, з яким сарказмом Кучма говорив про Марчука. Пом’яни мої слова: ще до Нового року «обрізані есдеки» першими заявлять про підтримку Кучми і висунуть його на другий строк. А Марчука агент КДБ «Соколовський» просто «кине». Медведчук завжди вибирає сильнішого. Зверни увагу, які посади він займає при президентові Кучмі. Окрім того, Кучма — це «дах» бізнесової імперії Медведчука і Суркісів, а це — щорічні мільйонні прибутки. У «адвоката-кадебiста» патологічна жадоба до грошей і влади». 

 

«Ти краще скажи, — звернувся я до Анатолія, — звідки Кучма знає, що Медведчук — агент КДБ? Хто йому про це міг розповісти?» «Швидше за все, сам Марчук доповів Кучмі, хто такий Медведчук, коли президент призначав його в Координаційний комітет або своїм радником, а тепер насміхається над ним», — задумливо відповів Єрмак. Зрештою, вирішили просто запитати про це самого Марчука.

 

Уже наступного дня мали розмову з Марчуком. «Євгене Кириловичу, звідки президенту відомо, що Медведчук був агентом КДБ? У мене, під час розмови з Кучмою, склалося таке враження, що це ви йому сказали, і тому він говорив iз таким сарказмом про вас», — запитав Анатолій. «Базіка», — тільки й відповів Марчук. «Євгене Кириловичу, будьте готовим, що Медведчук «всадить вам ніж у спину», на президентських виборах підтримає Кучму, а не вас», — попередив я. «Не думаю, що Медведчук піде на це, він мені зобов’язаний не лише своєю політичною кар’єрою, а ще багато чим. Я його міцно тримаю в руках... за одне місце», — віджартувався Марчук. «Погано ви знаєте Віктора. Життя покаже, хто з нас правий», — додав я. 

 

Приблизно через місяць після нашої розмови, у грудні 1998-го, СДПУ(о) ухвалила рішення підтримати чинного президента Кучму на виборах 1999 року, а Медведчук і Суркіс очолили один із його виборчих штабів. Через це в тому ж місяці Марчук склав iз себе повноваження керівника фракції партії в парламенті, вийшов з її складу і приєднався до депутатської групи «Незалежні».

 

Після цих подій Анатолій Єрмак якось запитав Марчука, а чи не прийшов час оприлюднити архівні документи, які засвідчують, що Медведчук був агентом КДБ по 5-й лінії, його справжню роль у справах українських дисидентів Литвина, Стуса, Кунцевича та інших? Анатолій також нагадав Євгену Кириловичу, що якби ще в травні 1993 року був даний хід нашим матеріалам про спільні фінансово-бізнесові афери Медведчука і братів Суркісів, то агент «Соколовський» був би в колонії, а не в парламенті, і не вершив би долю України... 

 

Марчук тоді визнав: «Ви, хлопці, виявилися праві і далекоглядніші. Але, якщо я зараз розповім журналістам або виступлю в парламенті і розкажу про минуле агента КДБ Медведчука-«Соколовського», то це буде розцінено як помста з мого боку за те, що Медведчук і очолювана ним партія підтримали не мене, а Кучму. Це по-перше. А по-друге, як це буде виглядати з моральної точки зору, коли керівник спецслужби з політичних міркувань розшифровує свого агента, хай уже й неіснуючого КДБ СРСР? Думаю, що я не маю права цього робити», — сказав Марчук.

 

Анатолій Єрмак зауважив: «Євгене Кириловичу, тоді реалізуйте архівні документи про Медведчука-«Соколовського» через своїх журналістів або в інший оперативний спосіб, як це СБУ робила не раз. Не можна допускати Кучму на новий президентський строк, а разом iз ним і Медведчука до керування Україною. Це ж буде катастрофа!» — емоційно сказав Анатолій.

 

Марчук відповів, що підозра в оприлюдненні в пресі агентурних документів Медведчука впаде винятково на нього або на нас — офіцерів, які перебувають у кадрах СБУ, але відряджені до парламенту через обрання народними депутатами. Стане відомо, що ви знайомилися з архівними документами, які підтверджують, що Медведчук був агентом КДБ. За вказівкою президента Кучми СБУ порушить проти нас кримінальну справу за фактом розголошення державної таємниці і почне кримінальне переслідування, не виключаю, що генпрокурор внесе до парламенту подання про отримання згоди на притягнення нас до відповідальності, попередив Марчук. 

 

Я відверто сказав, що він, певно, щось недомовляє, а ми з Анатолієм не все знаємо про майбутні президентські вибори і його (Марчука) справжню роль у них. «Але точно знаю одне — непокаране зло породжує абсолютне зло! Чого мені боятися? Генпрокурор Ворсінов уже вносив до парламенту подання про отримання згоди на притягнення мене до кримінальної відповідальності за те, що я займаюсь оперативною роботою, знайшов за кордоном валютні рахунки Лазаренка, сімейства Кучми, його помічника Волкова і оприлюднив їх», — наголосив я.

 

Президентські вибори, «канівська четвірка» і агентура КДБ-ФСБ РФ в Україні

 

Не буду в деталях описувати, як пройшли президентські вибори в 1999 році, місце і роль у них так званої «канівської четвірки», у яку ввійшли Марчук, Мороз, Ткаченко, Олійник, які на могилі Тараса Шевченка на Чернечій горі у Каневі клятвено обіцяли українському народу висунути єдиного кандидата у президенти, щоб не допустити повторного пришестя Кучми до влади. Як «четвірка», на яку українці покладали свої надії, в найгірших традиціях української політики у найвідповідальніший момент побила горщики і кандидати Мороз та Марчук пішли на перший тур президентських виборів 31 жовтня 1999 року кожен самостійно, хоча напередодні була досягнута домовленість, що узгодженим кандидатом від «канівської четвірки» буде Євген Марчук. 

 

 

У результаті українцям у другому турі президентських виборів 14 листопада 1999 року довелось вибирати між батьком олігархії, політичної мафії і корупції в Україні, «багатовекторним» проросійським Кучмою і комуністом Симоненком, який, як і агент КДБ Медведчук, був запеклим противником вступу України в НАТО і бачив її лише в «братньому союзі» з Росією. 

НРУ був розколотий, Геннадій Удовенко (голова НРУ після загибелі Чорновіла) і Юрій Костенко (заступник голови НРУ з травня 1998 р. по лютий 1999 р.) пішли на вибори окремо. Перший — від НРУ, другий — як незалежний кандидат, на виборах набрали відповідно — 1,2% і 2,1% голосів. 

 

Марчук посів лише п’яте місце серед 13 кандидатів, набравши 8,13% голосів виборців. Для порівняння, Леонід Кучма набрав 36,49%, Петро Симоненко — 22,24%, Олександр Мороз — 11,29%, Наталія Вітренко — 10,97%, решта — два і менше одного відсотка голосів виборців. 

 

Агентура колишнього КДБ СРСР та ФСБ РФ в Україні зробила все необхідне, аби в другий тур не вийшов Марчук, який уже мав чітку національну позицію і прозахідну орієнтацію, спрямовану на зближення з НАТО і ЄС. Кандидати Кучма, Симоненко, Мороз, Ткаченко, Вітренко були противниками вступу України в НАТО.

 

Нагадаю, що очільником ФСБ iз липня 1998 року по серпень 1999 року був Путін, якого Єльцин уже визначив своїм наступником і в серпні того ж року (за два з половиною місяці до наших виборів) призначив прем’єр-міністром РФ. Єльцин святкував перемогу!

Після своєї поразки (насправді, як покаже час, це була поразка української нації) Марчук публічно звернувся до своїх виборців підтримати Кучму в другому турі голосування, щоб не переміг комуніст Симоненко. 10 листопада 1999 року (тобто за чотири дні до другого туру виборів) Кучма призначив Марчука секретарем РНБО України, а 25 червня 2003 року — міністром оборони, цю посаду він обіймав до 22 вересня 2004 року.

 

Після виборів деякі політики і так звані «експерти», які нічого не тямлять у спецопераціях спецслужб іноземних держав «під чужим прапором», говорили, що агент КДБ Медведчук і його куратор Марчук спочатку розділили свої ролі, а потім разом віді­грали вирішальну роль в обранні Кучми президентом України на другий термін. Вони не розуміли, яку загрозу для суверенітету України становив комуніст Симоненко з урахуванням того, що керівниками Верховної Ради були представники лівих сил Олександр Ткаченко (голова) і Адам Мартинюк (його заступник), а парламентська більшість — явно проросійською. 

 

На думку члена «канівської четвірки» лідера соціалістів Олександра Мороза, Марчук виконував чийсь наказ. «Не хочу стверджувати те, що не можу документально підтвердити, але маю підстави думати про зовнішній вплив на зміну поглядів Євгена Кириловича», — підкреслив Мороз.

 

Сам Марчук у розвалі «канівської четвірки» звинувачує Олександра Мороза. «Після порушень Морозом домовленостей за декілька днів до виборів «канівська четвірка» перестала існувати» («Киевские ведомости», 4листопада 2000 р.).

 

Аналітики ж зазначали, що відповіддю на запитання, хто винен у цій історії, звичайно, міг стати той статус, який після президентських виборів 1999 року отримав Марчук. 

 

Можливо, в ролі, яку відіграв екскерівник КДБ-СБУ Марчук на президентських виборах, криється розгадка і того, чому він не обнародував архівні агентурні документи про агента КДБ Медведчука під псевдонімом «Соколовський» та які він виконував завдання, зокрема й не лише як адвокат у сфабрикованих КДБ кримінальних справах проти Литвина, Стуса, Кунцевича, а й у справах оперативних розробок, заведених на інших дисидентів, скільком українцям Медведчук скалічив долі і життя, які отримував винагороди за свою кадебiстську агентурну діяльність проти національно-визвольного руху (так званого буржуазного українського націоналізму), його кращих представників, які боролися за визволення України від колоніального ярма і гніту Московії.

 

Підтримку Кучми в другому турі виборів і своє перебування у команді президента Кучми після його перемоги Євген Марчук пояснює так: «Я знав, що багато мене не зрозуміли, не зрозуміли, чому я пішов до Кучми. Так, Кучма був президентом, а я був секретарем РНБО, але я не для Кучми займався цими проблемами, а для держави. І багато вдалося досягти. Коли я дивлюся на ці чотири роки, я думаю, що вчинив правильно. Я з повагою ставлюся до опозиціонерів і до опозиції, але я б не зміг зробити стільки, перебуваючи в опозиції» («Главред», 23 грудня 2004 р.).

 

За декілька днів до призначення Марчука секретарем РНБО він зустрівся зі мною й Анатолієм Єрмаком. Більш ніж чотиригодинна розмова проходила за Києвом, подалі від «чужих вух і очей». Разом радилися, чи погоджуватися Євгену Марчуку на запропоновану Кучмою посаду взамін на підтримку його у другому турі президентських виборів.

 

З тактичної точки зору, моральних і політичних втрат усе говорило про те, що Марчуку варто відмовитися від пропозиції Кучми, натомість готувати свою політичну силу до наступних парламентських виборів у березні 2002 року, а можливо, і на нові президентські вибори у 2004 році. Але на кону стояло майбутнє України, її суверенітет, а можливо, і незалежність держави. Бути в опозиції й по суті ніяк не впливати на політичні процеси в країні або, зайнявши посаду секретаря РНБО, стримувати Кучму, його силовиків Деркача і Кравченка до сповзання України до авторитарного режиму, який уже набирав обертів. І головне — ми як працівники спецслужби добре знали про плани Москви щодо дестабілізації політичної ситуації в Криму і що будуть спроби повернути його в лоно Росії впродовж 2000—2004 років. Перемога на президентських виборах комуніста Симоненка лише б прискорили реалізацію планів Москви — перетворення України на сателіт Російської імперії. 

 

Окрім того, нам було відомо, що наступником президента Єльцина на 2000 рік «сім’єю» уже визначений Путін. Хто-хто, а ми знали його істинне нутро! Подальші події лише підтвердили наші політичні розрахунки і яку роль у них відіграє Марчук на користь України, якщо буде на посаді секретаря РНБО. 

 

У цій надскладній політичній ситуації та суспільних протиріч в Україні і надзвичайно важкого морально-психологічного душевного стану, в якому перебував Марчук (це все я бачив особисто!), він нагадував мені героя з фільму «Свій серед чужих, чужий серед своїх». Я і Анатолій, зваживши всі «за» і «проти» тактичного, а головне — стратегічного характеру, зробили свій вибір — ми порадили Марчуку погодитися на пропозицію Кучми. «Ми не вічні, ми приходимо і відходимо, а Україна як незалежна держава повинна залишитися навіки! І заради її збереження маємо зробити все від нас залежне», — зауважив я. «А на випадок ситуації «Х», Євгене Кириловичу, ми маємо свою групу «командос», — бадьоро сказав Єрмак. На тому і вирішили, піднявши келихи з вином «За Україну!». 

 

Через 20 років, у січні 2019 року, відомі політичні, військові, громадські діячі висвітлили роль Євгена Марчука в новітній історії України. Ознайомившись з їхніми оцінками, вам, шановні читачі «України молодої», судити, чи правильне ми тоді прийняли рішення, коли порадили Марчуку погодитися на пропозицію Кучми обійняти посаду секретаря РНБО, а згодом — міністра оборони України.

Бачення Євгена Марчука розвитку країни завжди випереджало час. У радянській системі, наскільки це було можливо, з надр КДБ він максимально сприяв захисту українців. Коли наша країна відновлювала незалежність, Марчук пильно і професійно відслідковував будь-які рухи Москви, інформуючи про це тодішнє керівництво України.

 

А потім активно включився у розбудову незалежності: перший керівник СБУ, прем’єр-міністр, народний депутат, секретар РНБО, міністр оборони України. Перебуваючи в активній політиці, йому довелося працювати в складні часи, коли суспільство ще не зовсім було готове до справжніх змін. І до фігури Марчука на чолі держави.

 

Та навіть у тій системі координат Євген Кирилович, обіймаючи високі посади, зумів закласти багато цінного для становлення держави. На жаль, через неготовність, містечковість і амбіції багато хто не дослухався. Отримали війну... Та навіть у нинішні складні часи він не стоїть осторонь, а служить державі. На волонтерських засадах. 

 

А ось як оцінюють діяльність Євгена Марчука політики, аналітики та екперти. 

 

Ігор КАБАНЕНКО, адмірал, експерт iз питань оборони та безпеки: 

 

— Безумовно, Євген Марчук — величезна постать державного рівня в історії України.  В його змістовних словах і професійних діях завжди присутній стрижень державності. Саме це, на мій по­гляд, є квінтесенцією школи Марчука в українській політиці. Навіть сьогодні, поза державною службою, він високопрофесійно демонструє приклад служіння Україні в рамках Тристоронньої контактної групи.  

 

Будучи одним з учасників подій навколо острова Тузла в 2003-му, добре пам’ятаю, як саме діяв міністр оборони Євген Марчук — з адекватним реагуванням і випередженням іншої сторони у доцільних заходах. На жаль, уроки Тузлинської кризи не були засвоєні — як відомо, історія не прощає помилок, і вона повторилася з точністю до навпаки навесні 2014-го... Шанс був у 1999-му, коли Євген Кирилович прагнув нейтралізувати руйнівні процеси в Україні, на жаль, не дослухалися... 

 

Для мене особисто школа Євгена Кириловича — це школа мудрості. Гострий розум, глибокі аналітичні здібності, виваженість в оцінках і водночас вміння помічати стратегічно важливі деталі. Історію творять люди. Хтось — історію себе. Хтось — історію сім’ї, групи чи прошарку. Хтось — темні часи історії. Хтось, як-то кажуть, вляпується в історію. Євген Кирилович творить світлу історію державності України. Своєю життєвою місією він дає головний для усіх нас месидж: Україна може і повинна стати країною здійснених мрій мільйонів українців, поєднавши зусилля нації та дійсної, а не уявної еліти.

 

Ірина ГЕРАЩЕНКО, народний депутат України: 

 

— З Євгеном Кириловичем Марчуком уже 3,5 року ми працюємо в мінських групах. Це нелегка історія — раз на два тижні говорити з ворогом про врегулювання війни. Й там потрібні жорсткість, інтелект, професійність, патріотизм і обов’язково — почуття гумору, без нього ніяк. Євген Кирилович вміє і вжарити ворога, й розрадити нас, колег. Це завжди підтримка і надійність.

 

Мені пощастило вчитися в тих, хто вміє жорстко захищати національні інтереси. За інтелігентністю і доброзичливою розсудливою манерою говорити сховано залізо, яке з’являється в інтонації, коли ворога треба поставити на місце. Авторитет Марчука у групі є беззаперечним. І це визнає навіть ворог.

 

Леонід ФРОСЕВИЧ, головний редактор інтернет-сайта «Український репортер»: 

 

— «Політика — це робота, яка вимагає особливо чистих людей, тому що в ній особливо легко морально забруднитися, — говорив колись відомий дисидент, перший президент Чехії Вацлав Гавел.

Як не згадати листопад 1991-го, коли Марчука було призначено на посаду голови Служби національної безпеки України. Вже тоді це відомство намагалися втягнути у політичні розбірки, «підказуючи», кого з опонентів варто арештувати. Марчук на це не «клюнув», йому вдалося без крену в ту чи іншу політичну сторону вивести Службу на твердий шлях становлення й подальшого зміцнення. Згодом навіть критики Марчука змушені були визнати, що за часів його керівництва СБУ «була досить дієвою та дисциплінованою структурою».

 

Або такий факт. Ще до початку кампанії з виборів президента України у 2004 році тодішній міністр оборони Євген Марчук в інтерв’ю Бі-Бі-Сі заявив, що не дозволить використовувати армію в інтересах того чи іншого кандидата в президенти. Банковій не потрібен був «неблагонадійний» міністр оборони. Тому невдовзі — відставка...

 

Одного разу я запитав Євгена Кириловича, що саме допомогло йому не зламатися, вистояти у боротьбі зі злом. «Віра в правду. А вона, як відомо, завжди перемагає. Якби хоч на йоту я відступився від неї, то мені було б дуже важко», — такою була відповідь.

 

Костянтин ГРИЩЕНКО, ексміністр закордонних справ України: 

 

— Євген Кирилович був на вістрі тих подій, які як передували отриманню Україною незалежності, так і після її отримання. Його роль була визначальною в найкритичніший період, коли Україна переживала жахливу економічну ситуацію і величезний тиск ззовні. Він зумів зібрати та організувати навколо себе великих фахівців, патріотів на те, щоб забезпечити безпечний сталий розвиток країни. У нього були непрості відносини з керівниками держави, але він завжди принципово ставив питання, які доводилось вирішувати у той спосіб, який у кінцевому рахунку дозволив Україні стати сильною і незалежною державою. 

 

Марчука поважають у світі, його поважають в Україні, його поважають патріоти і з ним рахуються ті, хто, можливо, не згоден iз його підходами до тих чи інших проблем сучасності. Але ця людина стала взірцем для всіх тих, хто бачить у відстоюванні інтересів нашої держави. 

 

Борис КЛИМЕНКО, видавець: 

 

— Україна має бути вдячною батькам Євгена Кириловича за те, що нагородили його не лише глибоким талантом, а й потужним здоров’ям, яке дозволяє йому витримати всі навантаження. В першу чергу, це навантаження психологічні. Він пережив замахи на своє життя і знаходить у собі сили залишатись на службі Україні. Я бачу, з якою повагою до нього ставляться за кордоном. При цьому вважаю, що в самій Україні його роль, його праця, його значення досі належно не оцінені. Йдеться не лише про формальне визнання, але найголовніше — суспільство досі не усвідомило до кінця, що мало можливість обрати главою держави людину, яка б не допустила війну, яка б задала зов­сім інший тон і рівень в розбудові держави. 

 

Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України: 

 

— Євген Марчук є дуже вагомою фігурою в новітній історії України, в якій він має справедливе право називатись видатним державним діячем. Я мав високу честь спілкуватися з ним, працюючи в українському уряді. Переконаний, що за своїми здібностями, за своїми морально-вольовими якостями Євген Марчук мав право стати президентом України. Пам’ятаю, як, перебуваючи в США, я дуже часто зустрічався з представниками української діаспори, з тими, хто мав право голосувати на президентських виборах, і вони мені казали, що воліли б мати за президента генерала, сильну руку. Такі настрої були дуже поширені. Гадаю, вони і зараз існують. Люди не хочуть, щоб Україною керували блазні чи якісь естрадні зірки. Вони хочуть, щоб на такій високій посаді була людина, яка справді розуміє державницькі механізми. 

 

Вороги Євгена Марчука сповна використали той факт, що він працював у КДБ. Ніхто з них при цьому не згадує безліч свідчень про те, що Марчук у КДБ проводив дуже ліберальну політику і зробив усе, щоб применшити масштаб тих репресій, які впали на українське суспільство й українських дисидентів iз боку Москви.

 

Переконаний, що він мав би бути президентом України. Історія України в такому випадку могла б виглядати сьогодні зовсім іншою. Візьмемо Крим. То була безпрецедентна історія, коли він системно, технічно і тихо навів там порядок, у той час коли Росія вже намагалася зробити перші кроки до дестабілізації ситуації й окупації півострова. Тоді першу спробу розіграти сепаратистську карту Марчук виграв у Росії блискуче.

 

Гадаю, що це вдалося, зокрема, завдяки його школі розвідника, яку він отримав у КДБ. Це Росія зрозуміла і переконалась, що Марчук є дуже потужним і мудрим суперником. Тому гадаю, що саме Росія працювала в Україні проти нього. Тому що у Кремля стояло завдання не допустити до найвищих керівних посад в Україні таких людей. 

Продовження https://www.umoloda.kiev.ua/number/3528/188/139566/