«АДвоКАТ» Віктор Медведчук: агент КДБ (ФСБ?) «Соколовський»

Наступного дня, за хвилину до 12 години, я з Анатолієм Єрмаком прогулювався біля входу в університетський Ботанічний сад, де була призначена зустріч з ветераном 5-го Управління КДБ. До нас підійшов сивий чоловік років 60-65. Привітався, було видно, що він знайомий з Анатолієм. Тиснувши мені руку, представився: «Владислав, підполковник», — і уважно дивився мені у вічі декілька секунд. Посміхнувшись, я відповів: «Полковник Омельченко». «Ви мене розглядаєте, як дівку на сватанні. Впізнаєте?» — запитав він. «Не пригадую», — відповів я. «Ми зустрічалися з вами в університеті, коли ви були студентом, розмовляли про Медведчука. Згадали?» — запитав ветеран. 

 

Важко було повірити: переді мною стояв саме той «товариш iз КДБ», який свого часу настійливо рекомендував мені, секретарю комсомольського бюро юридичного факультету, не виключати Медведчука з комсомолу. Довелося пояснити Анатолію Єрмаку, як відбулося наше знайомство майже 20 років до того. 

 

Майже годину гуляли в саду, з’ясовуючи та уточнюючи різні дані, які торкалися агента КДБ Медведчука. «Старий знайомий» відповідав на наші запитання, не ухилявся від відповідей, був щирим. Обставини агентурного характеру про Медведчука виясняв Анатолій Єрмак. 

 

Ветеран «п’ятірки» розповів нам, як Медведчука «відбілив» від криміналу і «поновив» на навчанні в університеті КДБ СРСР, до якого звернулося керівництво КДБ УРСР, оскільки Медведчук був «ініціативним і кмітливим агентом». Питання було вирішено, як завжди вирішувалося в подібних ситуаціях, — зауважив мій «старий знайомий».

 

Медведчук і його подільник у справі Яковенко, їхні адвокати, батько Яковенка, який працював у Київській вищій школі міліції, та група підтримки з однокурсників направляли скарги в Генеральну прокуратуру СРСР про закриття кримінальної справи за відсутністю в їхніх діях складу злочину, а в Міністерство вищої, середньої і спеціальної освіти СРСР — про поновлення в університеті. Ці скарги КДБ були потрібні як антураж, видимість для загалу, що нібито Медведчук добився «справедливості» сам. Ця видимість створювалася нами для того, щоб дезавуювати розмови на факультеті (особливо серед викладачів), що Медведчук — інформатор КДБ, а головне — зашифрувати його на майбутнє, що він наш агент, пояснив ветеран «п’ятірки». 

 

Побратими Анатолій Єрмак і Григорій Омельченко.

 

Як додав ветеран, Медведчук на той час уже мав гарні результати своєї агентурної діяльності. На підставі його агентурних повідомлень про «антипатріотичні вчинки» декана юрфаку Заворотька та «прояви українського буржуазного націоналізму» серед студентів університету відповідними органами були заведені справи оперативних розробок, які завершилися звільненням Заворотька з посади декана, виключенням з партії і позбавленням його всіх наукових ступенів і вчених звань, а студентів — відрахуванням з університету. Як повідомив кадебіст, за це Медведчук і був премійований «закриттям справи» і «відновленням в університеті». 

 

Усе робилося у відповідності до наказів КДБ СРСР про агентурний апарат, зауважив мій «старий знайомий». І він був абсолютно правий. 

Нагадаю, що в «Положенні про агентурний апарат і довірених осіб органів державної безпеки» та інших нормативних актів КДБ СРСР, які я опублікував у попередніх статтях в «Україні молодій», записано: «Дозволяється вербувати осіб, які вчинили державні або інші злочини. При виникненні особливої необхідності й наявності пом’якшуючих обставин може вирішуватися питання про звільнення агента від кримінальної відповідальності у встановленому законом порядку».

 

Матеріали про все це повинні бути в особовій і робочій справах агента «Соколовського», наголосив ветеран КДБ. Анатолій Єрмак зауважив йому, що в архіві ми не знайшли цих справ Медведчука, а в його алфавітній (обліковій) карточці агента, яку ми читали, немає відміток руху його справ, і запитав, де вони можуть бути і чи не знищені, бува? 

 

Ветеран відповів, що багато агентурних справ цінних і особливо цінних агентів «п’ятірки», а також увесь архівний агентурний фонд зовнішньої розвідки голова КДБ УРСР Микола Голушко вивіз у Росію, де наприкінці 1991 року був призначений заступником міністра безпеки і одночасно очолив Службу зовнішньої розвідки РФ. Де зберiгають оригінали справ особливо цінної агентури по «5-й лінії», у тому числі й Медведчука, запитайте у свого шефа — голови СБУ Марчука, який iз 1990 року був першим заступником у Голушка, а раніше — одним із керівників 5-го Управління, коли Медведчук був адвокатом у кримінальних справах Литвина, Стуса і Кунцевича. Марчук курирував таких агентів, як Медведчук. Справи цінних й особливо цінних агентів по «5-й лінії», які залишилися, не підлягали знищенню, вони сховані в архіві й зашифровані під іншими «вивісками», про що знають лише Марчук і пара його довірених осіб iз «п’ятірки», наголосив ветеран «ідеологічного фронту» і додав, що однією з таких осіб є полковник Олександр Нездоля (з яким мене та Єрмака доля звела у березні 1993 року у справі «Олігархія»). 

 

Сказане ветераном у мене та Єрмака сумнівів не викликало. Я знав обставини виключення Медведчука з комсомолу і відрахування його з університету, звільнення Заворотька з посади декана юрфаку, виключення його з партії за надуманими мотивами — «аморальні й антипатріотичні вчинки», як і обставини відрахування з університету декількох студентів за так звані «націоналістичні прояви». 

 

Анатолій Єрмак як кадровий контррозвідник знав усі нюанси оперативної й агентурної роботи. За таких обставин говорити нам неправду ветерану КДБ не було ніякого сенсу. Медведчук, як завжди, буде заперечувати все те, що про нього розповів ветеран КДБ, як свого часу назвав «абсурдом» твердження Деркача і Кучми, що «він агент КДБ стовідсотково». Його кум Путін до цього часу заперечує причетність Росії до знищення польського президентського літака і збиття малайзійського пасажирського авіалайнера МН17. 

Після зустрічі почали готувати довідку на ім’я голови СБУ Євгена Марчука про результати перевірки отриманої інформації щодо Медведчука, братів Суркісів та їхню сумнівну фінансово-комерційну діяльність, виведення коштів за кордон, план «прихватизації» футбольного клубу «Динамо» (Київ), сприяння цьому президентом Кравчуком, причетність до сумнівних операцій генералів міліції, вбивство співзасновника СП «Динамо-Атлантик» Юхима Островського, а також те, що Медведчук був агентом КДБ під псевдонімом «Соколовський», комерційну діяльність якого покриває керівництво СБУ. В довідці також зазначили, з якими документами ознайомилися в архіві, які підтверджують, що Медведчук — агент «Соколовський» і що він був призначений КДБ адвокатом у кримінальній справі щодо поета Василя Стуса і яка була його роль у ній.

 

Довідку я підписав разом з Анатолієм Єрмаком, до неї були додані копії документів, отриманих від ветерана КДБ. Ми просили Марчука розглянути матеріали перевірки, які мають ознаки злочинів, і, відповідно до вимог КПК України, направити їх у ГПУ для порушення кримінальної справи. Матеріали перевірки були офіційно зареєстровані під грифом «таємно» і фельдзв’язком відправлені Марчуку з відміткою «вручити особисто голові СБУ». 

 

Рано чи пізно його чекає лава підсудних або куля (як говорив Д. Корчинський).

 

Залишилося чекати реакції Марчука. Вона надійшла під вечір наступного дня — Євген Кирилович запросив мене і Анатолія Єрмака до себе. Зустрів, як завжди, привітно, потиснули один одному руки. Сіли за окремий стіл, на якому були бутерброди для вечері, що було доречним — ми не встигли пообідати, були замотані роботою. Краєм ока я побачив, що на його робочому столі лежать наші матеріали про Медведчука...

 

Наша розмова тривала майже дві години. Іноді її переривали телефонні дзвінки від президента Кравчука або прем’єр-міністра Кучми. Під час розмови з Кравчуком Євген Кирилович сказав: «Так, вони якраз у мене, розглядаємо матеріали, крутіші за «Олігархію»... Не заздрю тим, хто спробує їм погрожувати... Передам». Поклавши трубку, Марчук передав нам привіт від Леоніда Макаровича, сказавши, що він турбується, як ми після нашої статті і чи не погрожують нам. Ми з Єрмаком усміхнулися... 

 

Розмова почалася про соціально-економічну, політичну та криміногенну ситуації в країні, які були катастрофічними. Початок 90-х добре пам’ятають ті, кому тоді було 16-20 і більше років... 

Країна перебувала у глибокій економічний депресії: відсутність повноцінної національної грошової одиниці (були сурогатні гроші — купоно-карбованці), крах економіки і гіперінфляція (понад 10 000%) призвели до катастрофічного скорочення ВВП, високого рівня безробіття, масової заборгованості з заробітної плати, щоденного зростання цін більш як на 30%.

 

Криміногенна обстановка була відповідна: рекет, бандитизм, замовні вбивства майже щодня, кримінальні розборки, автоматні черги, вибухи й підриви. Країна була поділена на зони впливу між організованими злочинними угрупованнями, яких «кришувала» корумпована до самого верху міліція, авторитети злочинного світу відкривали фіктивні фірми, казино, через які відмивали «чорний нал», конвертували його у валюту в підконтрольних їм приватних банках, яку виводили за кордон, де купували нерухомість або вкладали в бізнес в офшорах, ставали депутатами місцевих рад і отримували депутатську недоторканість, сотні злочинців — «злодіїв у законі» — не можна було притягти до кримінальної відповідальності через наявність депутатського мандату, місцеві ради, особливо в південно-східних регіонах, були під контролем «королів» злочинного світу... 

Та повернемося до нашої розмови з Марчуком, який багато чого розповів про агента Медведчука-«Соколовського», але не менше, якщо не більше, не договорив. Він похвалив нас, що професійно провели менш ніж за три доби перевірку оперативної інформації й отримали результат не менш значимий, нiж викладений у статті «Олігархія».

 

Він підтвердив, що Медведчук був ініціативним і цінним агентом, працював під псевдонімом «Соколовський» (заперечувати Марчук не міг — адже ми були ознайомлені з архівними документами, які це підтверджували), проводив з ним контрольні зустрічі, інструктував, давав завдання, за виконання яких Медведчука часто заохочували грошовими преміями. А гроші, як наголосив Марчук, Медведчук дуже любив. Особливо проявив себе адвокатом у справах дисидентів Литвина, Стуса, Кунцевича, навіть краще за прокурора, сказав голова СБУ.

 

Я розповів Марчуку про спільне навчання з Медведчуком на юрфаку, як його виключили з комсомолу та відраховували з університету, а потім, за рішенням Москви, «реабілітували» й поновили на навчанні. Євген Кирилович, посміхнувшись, зауважив, що йому все відомо, доповідали... 

 

Анатолій Єрмак поцікавився, чи перейшов Медведчук у статус агента СБУ? «Ні, — запевнив Марчук, — але інколи ми зустрічаємося, самі бачите, яка в країні ситуація». Анатолій перепитав, де агентурні справи Медведчука — знищені чи вивезені в Москву, архіваріус їх не знайшов, «викопав» лише його алфавітну облікову карточку?

 

Євген Кирилович подивився на Єрмака і з гумором зауважив (цитую майже дослівно): «Анатолію, Григорій у службі новачок, а ти — «досвідчений вовкодав». Ти ж знаєш, що в нашій «конторі» ніщо не пропадає. Правда, інколи доводиться довго шукати». Про те, що з особовою і робочою справами агента Медведчука-«Соколовського» і де вони, так і не відповів. Але ми і так зрозуміли... 

Фразу Марчука ми потім досить часто повторювали в розмовах із колегами по парламенту: «...у нашій «конторі» (мали на увазі наш парламентський комітет) ніщо не зникає. Правда, інколи доводиться довго шукати». Колеги по очолюваному мною Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією та багато й інших депутатів часто жартували, називаючи наш комітет «відділ військової контррозвідки полковника Омельченка». Було весело це чути, і певною мірою вони були недалекі від істини. В комітеті разом зі мною було п’ять депутатів — офіцерів-контррозвідників: я, Анатолій Єрмак, Микола Петренко, Анатолій Кулаков, Микола Карнаух.

 

Наприкiнцi зустрічі Марчук запитав мене як слідчого, що будемо робити з поданими нами матеріалами? Відповів, що в діях фігурантів перевірки, прізвища яких вказані у довідці, є ознаки різних злочинів: зловживання службовим становищем, а можливо, й отримання хабарів (малися на увазі генерали міліції), шахрайство з грошовими коштами, підробка документів, незаконне відкриття за кордоном рахунків і виведення на них валюти на мільйони доларів і вбивство співзасновника СП «Динамо-Атлантик» Островського. Якби я мав право порушувати кримінальні справи і проводити дізнання, то зробив би це без вашого дозволу, а також затримав би на 72 години зазначених осіб (окрім Кравчука, звичайно, оскільки він президент і має недоторканність), звернувся б до генпрокурора Віктора Шишкіна по санкцію на їх арешт, провів би обшуки, виїмки документів і через десять днів, як того вимагає КПК, передав би справу по підслідності в ГПУ. 

Марчук усміхнено зауважив, що народний депутат, секретар комісії з питань оборони і державної безпеки генерал-лейтенант Володимир Толубко з трибуни парламенту вже заявив, що «полковник СБУ Омельченко організував справжній 37-й рік», і вимагає мого звільнення. «Знаю, чув, читав, хай жаліється на мене в суд», — відповів я.

 

Президент РФ Єльцин і заступник Ради безпеки РФ Березовський (1997 рік).

 

Щоб читачам було зрозуміло про що йдеться, коротко поясню. За оперативними матеріалами, напрацьованими очолюваним мною відділом, ГПУ порушила кримінальні справи проти нардепів Володимира Толубка, Юрія Гайсинського (тоді — першого заступника Генерального прокурора), а також були арештовані декілька старших офіцерів, високопосадовців Київського військового округу (які потім будуть засуджені до багатьох років позбавлення волі Верховним Судом України як судом першої інстанції). 

 

Окрім того, я направив у ГПУ матеріали для порушення кримінальних справ ще приблизно на три десятки народних депутатів, членів уряду, армійських і міліцейських генералів і опублікував їх у пресі. Зокрема, у найбільш тиражній російськомовній газеті «Независимость» (читайте: «Что урвал генерал?» 18.07.1992; «В Украине господствует политическая мафия», 09.04.1993; «Мафия Внутренних Дел», 16.04.1993; «Номенклатура построила нам коррумпированно-мафиозную Украину», 16.07.1993.). Про корумпованих народних депутатів, державних чиновників мої статті й інтерв’ю були також надруковані в газетах «Україна молода», «Сільські вісті», «Вечірній Київ», «Молода гвардія», «Молодь України», «Народна армія», розповів про корупціонерів, назвавши їхні прізвища і посади, на українському радіо і телебаченні. Користуючись нагодою, хочу подякувати головним редакторам цих видань і журналістам, які не побоялися оприлюднити такі матеріали. Тоді дійсно в Україні були незалежна преса і свобода слова.

 

У відповідь генерал Толубко в газеті МО України «Народна армія» надрукував статтю під заголовком «37-й рік полковника Омельченка» і вимагав мого звільнення з органів СБУ.

Окрім того, я офіційно звернувся до генпрокурора Шишкіна і президента України Кравчука (звернення було опубліковане в пресі) з клопотанням про арешт командувача КВО генерал-полковника Віктора Чечеватова, який активно підтримав серпневий путч в 1991 році (так звана ГКЧП), відмовився прийняти українську присягу і вчинив корисливі злочини (розкрадання державного майна), командувача ЧФ РФ адмірала Ігоря Касатонова (привласнення державного майна і зловживання службовим становищем) і народного депутата України, члена Комісії з питань оборони і державної безпеки, генерал-майора, начальника політуправління КВО, помічника президента Кравчука (1991—1992 рр.) Бориса Шарикова (зловживання службовим становищем у корисливих цілях), опублікувавши в пресі документальні матеріали, які підтверджували вчинені ними діяння, що мали ознаки злочину. 

 

Президент Кравчук сказав генпрокурору Шишкіну, що нехай Чечеватов і Касатонов їдуть у Росію, щоб не сваритися через їхній арешт iз президентом Росії Єльциним. Кримінальні справи щодо Толубка і Гайсинського, а також матеріали перевірки щодо Шарикова «без шуму і пилу» були «поховані» після звільнення Віктора Шишкіна з посади генпрокурора. Разом iз ним були зняті з займаних посад (мабуть, для рівноваги) Гайсинський і Шариков.

 

Настанови, погрози, охорона, спроби замаху і викрадення...

 

Вислухавши мене, Марчук сказав: «Григорію, інформацію про вбивство в США Островського я відправлю міністру внутрішніх справ Андрію Василишину, а решту матеріалів перевірки — нашим юристам і слідчим, щоб вони зробили висновок, чи є там склад злочину і який, а потім прийму рішення, що з ними робити». 

 

Ставши народним депутатом і очоливши парламентський Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією (травень 1994 р.), я поцікавився у Марчука, яке рішення було прийняте за матеріалами щодо Медведчука та інших. Євген Кирилович відповів, що точно не пам’ятає, але здається, що слідче управління їх здало в архів, оскільки після додаткової перевірки... не виявило складу злочинів у діях Медведчука, братів Суркісів та інших.

 

На завершення зустрічі Марчук по-дружньому зауважив (цитую, як запам’яталося): «Григорію, ти відома публічна особа, голова СОУ, але одночасно й посадова особа — начальник відділу військової контррозвідки СБУ. Завдяки службовiй оперативнiй діяльності ти ознайомився з архівними документами, які засвідчують, що Медведчук був агентом КДБ під псевдонімом «Соколовський». Прошу тебе, не обмовся публічно, навіть випадково, що він був агентом. У нас немає закону про розсекречення агентурного апарату і вільного доступу до нього. У випадку оприлюднення тобою як співробітником СБУ інформації, що Медведчук був агентом КДБ, ти розголосиш державну таємницю і вчиниш службовий злочин. Як юрист і слідчий, ти це знаєш і сам. Тоді твої недоброзичливці будуть потирати руки і я змушений буду звільнити тебе з СБУ, а матеріали направити в прокуратуру, щоб вона дала твоїм діям правову оцінку. Прошу тебе, будь уважним», — сказав Євген Кирилович на прощання. 

Разом з Анатолієм Єрмаком ми вийшли з похмурої будівлі на вулиці Володимирська, 33. Нас зустрів уже пізній весняний вечір... У свій офіс йшли повільно, щоб дорогою обміркувати розмову з Марчуком. Хвилини три йшли мовчки, кожен думав про своє, але думки були сконцентровані на розмові з головою СБУ, його пропозиціями і застереженнями... «Омеляновичу, — перервав вечірню тишу Анатолій, — швидше за все, нашим матеріалам ходу не дадуть, як не дали і тим, що були опубліковані в «Олігархії». І справа не лише в тому, що за міжнародним бізнесовим фінансовим спрутом Медведчука—Суркісів стоїть сам президент Кравчук, а аналогічний мафіозний спрут АГ «Україна», створений за ініціативою прем’єр-міністра Кучми, — продовжив Єрмак. — Готуються великі фінансові бази під Кучму і Кравчука у зв’язку з напруженою соціально-економічною і політичною ситуацією в країні, яку ми обговорювали у Марчука, і запросив він нас не спроста. Країна на межі великих соціально-політичних потрясінь». 

 

«Єрмаче (так до нього зверталися близькі друзі), ти правий, я також розмірковував про це. Пригадалася фраза з кінокомедії «Весілля в Малинівці»: «Відчуває моє серце, що ми напередодні грандіозного шухеру, — пожартував я. І додав: — Не сьогодні-завтра гірники Донбасу почнуть страйки з політичними вимогами, що може призвести до зміни влади, все йде до дочасних і парламентських, і президентських виборів. Про це вже відкрито говорять нардепи, з якими я спілкуюся, та і мій громадсько-політичний досвід вказує на це. Ми також будемо активно до них готуватися». 

 

«Омеляновичу, що ти маєш на увазі?» — запитав Анатолій. «Підберемо групу офіцерів — членів СОУ — і підемо на парламентські вибори», — пояснив я (що і було нами зроблено у березні 1994 року). 

 

Обговорюючи в Ботанічному саду ситуацію з матеріалами двох бізнесових фінансових мафіозних груп АГ «Україна» (за якою стояв прем’єр-міністр Кучма) і «чарівної сімки» Медведчука — братів Суркісів (яку підтримував президент Кравчук), між якими професійно грав свою гру голова СБУ Марчук, Анатолій сказав (переповідаю так, як запам’яталося): «Омеляновичу, будь дуже уважним і обережним, на тебе може розпочатися (або й уже йде) полювання. Ти — як кістка у горлі для багатьох злочинних політиків, а тепер і організованого криміналітету. Я попрошу своїх друзів — ветеранів КДБ iз «наружки», щоб вони встановили за тобою невидиму охорону (береженого Бог береже!), одночасно й з’ясуємо, чи немає за тобою «хвоста». 

Усе життя буду вдячним своєму побратиму Анатолію Єрмаку, а також співробітникам КДБ-СБУ Віталію, Михайлу та іншим, які декілька разів відвертали реальну загрозу моєму життю, в тому числі, коли президент Кучма в розмові з головою СБУ Деркачем дав йому вказівку, що мене і Єрмака «потрібно знищити». Аудіозапис цієї розмови, зроблений Миколою Мельниченком у кабінеті президента, був опублікований у ЗМІ. Декілька разів друзі з «Альфи» СБУ вивозили за межі Києва і переховували мою сім’ю, мене брали під охорону, була спроба викрасти молодшого сина біля школи, довелося перевести його в іншу...

 

«Марчук правий, утримайся від публічних заяв у пресі, на радіо, телебаченні про те, що Медведчук — агент КДБ. Переконаний, що він і досі перебуває на оперативному зв’язку в Марчука, який зберігає його і таких, як він, агентурні справи. За розголошення цієї інформації тебе звільнять із посади і почнуть «пресувати» кримінальним переслідуванням. Прийде час — і про це будуть знати всі, а зараз не ризикуй», — попросив Єрмак. 

Менш ніж за місяць після нашої розмови, на початку червня 1993 року, на Донбасі розпочався безстроковий страйк шахтарів, який міг потягнути за собою крах економіки і некеровані процеси в країні. Шахтарі висунули політичну вимогу проведення консультативного референдуму щодо (не)довіри президенту і парламенту, який був призначений Верховною Радою на кінець вересня. Після переговорів iз президентом Кравчуком, за декілька днів до референдуму, Верховна Рада скасувала його і прийняла рішення про проведення дострокових парламентських і президентських виборів.

 

1 липня 1994 року (між першим і другим турами президентських виборів) президент Кравчук своїм указом призначив Євгена Марчука віцепрем’єром в уряді Віталія Масола. А восени того ж року (31 жовтня) новообраний президент України Кучма призначив Марчука першим віцепрем’єром України і головою Координаційного комітету при президентові України з боротьби з корупцією та організованою злочинністю, а Віктора Медведчука (агента КДБ під псевдонімом «Соколовський») — членом Координаційного комітету (1994—1999 рр.). У 1995 році Кучма призначив Медведчука-«Соколовського» членом Ради роботодавців і товаровиробників при президенті України (1995—2000 рр.), а в 1996 році — радником президента України з питань податкової політики (1996—2000 рр.).

 

Будучи головою парламентського Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією (1994—1998 рр.), я і Анатолій Єрмак (народний депутат, член очолюваного мною комітету) постійно брали участь у роботі президентського Координаційного комітету. Про одну з розмов iз Кучмою про агента «Соколовського» розповім далі.

У березні 1995-го Кучма призначив Марчука в.о. прем’єр-міністра, а у червні того ж року — прем’єр-міністром України (у травні 1996 року звільнений iз посади указом президента Кучми, як пояснювали в його адміністрації, «за формування власного політичного іміджу»). 

Продовження https://www.umoloda.kiev.ua/number/3527/188/139507/