Чи знаєте, що лялька-княгиня — це святкова іграшка, яку вміли робити бабусі Наддніпрянської України? Ляльку-намистинку зберегли у Києві, Дніпрі, Харкові, Каневі.
Таку іграшку любили виготовляти дівчата, щоб зручно носити в кишені, а вже згодом її чіпляли й до намиста.
Ще є усміхнені ляльки з великою кишенею для трав. Ну, і трохи не всім знайомі — ті, що з соломи і кукурудзяних качанів.
У сімейній іграшковій колекції Оксани Скляренко, кандидатки мистецтвознавства, майстрині народної ляльки — понад тисяча різних екземплярів. Познайомимося з ними.
Відвідування Інституту фольклористики — як похід у церкву
— Пані Оксано, цього року ви захистили дисертацію про українську народну ляльку. Як прийшли до цього?
— Вісімнадцять років тому, після закінчення магістратури у Національній академії державного управління при президентові України, я почала працювати у відділі інформаційної безпеки та міжнародних інформаційних відносин Національного інституту стратегічних досліджень РНБО України. Власне, потрапила в осередок науковців, які писали статті, книги, колективні монографії. Отож, згодом і я почала писати.
Якось моя бабуся побачила одну з моїх публікацій, присвячених іміджу України на міжнародній арені і сказала: «Бачу, що ти пишеш дисертацію». Це була саме та мить, коли це слово закралося у мої думки. То був 2004 рік. Нічого не писалося. Але я почала розвідку: з чого починати? Довідалася, що потрібно скласти кандидатські іспити, узгодити тему, додати чотири серйозні публікації, взяти участь у конференціях. Почала з іспитів. Згодом підготувала приблизно двадцять п’ять публікацій. І… захопилася народними ляльками.
— А ще підготували рукописні книги про ляльку.
— Так! І не одну, а одразу три: «Українська лялька», «Українське вбрання для ляльки», «Школа ремесел. Лялька: український стиль» це все 2007 рік. Коли з’явилися книги, почала відвідувати науково-практичні конференції, які стосувалися ляльок, іграшок.
— За першою освітою ви педагог?
— Мені пощастило потрапити до першого набору вже незалежної України українських філологів Педагогічного університету імені Володимира Винниченка у Кропивницькому (раніше Кіровоград). Вчити і вчитися — улюблене покликання. Якось професорка Оксана Матвієнко, яка побачила мої книжки, запропонувала написати роботу про роль ляльок у позашкільній освіті. Я погодилася.
Пізніше доля звела з Людмилою Орловою, авторкою книжки «Люди і ляльки». Вона одна з перших почала колекціонувати українські народні ляльки. Самостійно їздила по селах, спілкувалася з людьми, замальовувала, робила ескізи ляльок. Саме вона за руку відвела мене до мистецтвознавця, член-кореспондента НАН України Олександра Найдена. Людмила Орлова й Олександр Найден — подружжя, яке більше 50 років збирає й досліджує народні ляльки. На жаль, пані Людмила відійшла вже в інші світи.
Свого часу я потрапила у хороші руки в усіх сенсах. Олександр Семенович переконливо, щиро й проникливо, сказав: «Як Бог дасть — захистимося»! Мені подобалося відвідувати Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, де Олександр Найден працює головним науковим співробітником. Кожне відвідування — як похід до церкви. Навіть, якщо й сильно правили мою наукову роботу, то це навпаки додавало сили. Так швидко народилися 300 сторінок.
— Вимоги на захисті кандидатської роботи високі були?
— Звісно. Це перша така неординарна тема. Але я була до всього підготовлена з такими мудрими науковцями й дослідниками. Захист супроводжувала фільмом про ляльки, а також глосарієм. Коли отримувала диплом — плакала. То були сльози радості і мудрості. Я робила улюблену справу: це коли процес цікавіший за результат!
Перша лялька — із качана кукурудзи
— А коли і з ким зробили свою першу ляльку?
— Першу ляльку зробила років у шість-сім із бабусею з качана кукурудзи. Така собі сільська лялька із сільською бабусею Оленою Скляренко, 1924 року народження в мальовничому селі Порпурівка, що на Кіровоградщині. Отож, знання отримувала не на майстер-класі, а в простій сільській хаті. Автентична лялька творилась в автентичних умовах.
Звісно, лялька не збереглася, вона виконала свою функцію й кудись поділася. Саме так і має бути з народною лялькою. До речі, коли виходила заміж, взяла із собою ляльку. Виготовлена вона у трохи інший спосіб — шита. А за основу був той же кукурудзяний качанчик. До речі, вона й нині живе з нами.
— Що для вас народна лялька?
— Народна лялька для мене — не сувенір, а насамперед — предмет дослідження. Насамперед, це втілення ідеї материнства, можливість вивчати культуру та побут, якщо ми кажемо про народні ляльки. Традиція створення ляльки оновлюється, але ж не на стільки, щоб не зберегти її первісні функції, і не настільки, щоб зробити її лише предметом продажу та маніпуляцій.
— Ваше захоплення — і ведмедики Тедді? Чому саме цей американський герой? Це іграшка для дітей чи сувенір для дорослих?
— Швидше — це мистецтво, а отже не зовсім іграшка. Хоча, звісно, й іграшка також.
— Маєте велику іграшкову колекцію? Розкажіть про неї. Чи доступні зібрані екземпляри стороннім глядачам?
— У нашій сімейній колекції понад тисяча експонатів. Поділені вони за розділами: ідея материнства у ляльках, автентична українська лялька, солдатики, ведмеді Тедді. Зберігаємо колекцію вдома. У вересні відбувся перший виставковий проект «Ляльки. Ведмеді Тедді. Солдатики» у Центрі культури та мистецтв на Подолі.
Основною експозицією стали ляльки з нашої приватної колекції з чоловіком Олегом Сморчковим. Спеціально для цієї виставки майстрині з Кропивниччини, Черкащини та Тернополя виготовили нові роботи. Вони провели у Києві майстер-класи з виготовлення ляльок. Були представлені ляльки від радянського періоду й до сьогодні.
Одна з найдавніших — лялька з соломи
— Пані Оксано, ви з чоловіком берете участь у різноманітних виставках та ярмарках. Розкажіть про ті, які найбільше запам’яталися.
— Так, наприклад, у 2008 році мою лялькову творчість було презентовано у Швейцарії та Німеччині. Авторські ведмедики Тедді були неодноразово відзначені найвищими нагородами численних міжнародних конкурсів авторської іграшки. Мій чоловік Олег Сморчков — майстер мініатюрного живопису, переможець Міжнародного конкурсу «Ді-шоу, 2007», учасник багатьох міжнародних виставок (Німеччина, Швейцарія).
— Ви навчаєте на майстер-класах виготовляти ляльки?
— Уже 11 років я проводжу благодійні майстер-класи з виготовлення ляльки для дітей і дорослих. Усе, що пов’язано з ляльками, — благодійно.
— Яке місце займає рукоділля, виготовлення ляльки, у розвитку дитячої особистості?
— Позбавляє від комплексів, дарує радість, робить добрішим. Ну, а про моторику та розвиток логіки я вже не буду казати відомі всім речі.
— Познайомте з найоригінальнішими ляльками-знахідками з вашої колекції?
— Наприклад, лялька-немовлятко — саме з неї почалася історія книжки-розмальовки «Моя улюблена лялька». Такі іграшки виготовляли із клаптиків тканини для своїх онучат бабусі.
Одна з найдавніших ляльок — лялька із соломи. Походить вона зі старовинних обжинкових обрядів, у яких останній сніп-дідух був своєрідною подякою полю за зібраний врожай. Таку лялечку із соломи та клаптиків тканини я створила за зразком авторського виробу майстрині Тамари Макаренко з Дніпра.
А лялька-княгиня — святкова іграшка, яку вміли робити бабусі Наддніпрянської України. Її щедро декорували та виготовляли із клаптиків дорогої тканини. Ляльку-намистинку я бачила у Києві, Дніпрі, Харкові, Каневі. Таку іграшку любили виготовляти дівчата, щоб зручно носити в кишені. Вже згодом її чіпляли до намиста.
Ще хочу згадати усміхнену ляльку з великою кишенею для трав. А на рукавах її нашиті дубові листочки. Зразок ляльки-усміханки передала до колекції дівчинка, бабуся якої була травницею, тобто збирала трави й лікувала людей. Походить вона з Рівненщини. Іменами народних ляльок не нарікали. Не приписувалися їм і магічні властивості.
Вагітною почала писати казки та малювати
— Ви — письменниця й ілюстраторка. Скільки книг видали?
— У мене 30 книг. Це книги про ляльки, про іграшки із текстилю, про пластилінові забавки. А під час вагітності я почала писати казки та малювати. Так написалися й намалювалися «Кирпата арифметика», «Стриб та скок. Оповідки та розмальовки», «Веселі крапочки» (про техніку малювання крапочками для дітей), «Зайчик Сірячок» (із англомовним словничком) . Як бачите — все дуже потрібне, практичне і корисне. Наразі у видавництві «Богдан» — два рукописи, у «Стилосі» — два. Зараз працюю над книгою про мистецтво плетення спицями.
— Маєте помічників? Як ставляться до ваших захоплень і роботи син і чоловік?
— Ми все робимо разом. А коли я починаю сумніватися, то вони ще більше мене підтримують: ідеями, фотосесіями, організацією виставок.
— Ви часто подорожуєте. З мандрів поповнюється ваша колекція? Чи відкриваєте в інших країнах чергові таємниці лялькарства?
— У мандрах є можливість акумулюватися у питаннях, що важливіше для тебе. Це вже починається з моменту складання валіз. Я завжди беру «роботу»: матеріали, інструменти, роздруківки рукописів. У подорожах ми завжди відвідуємо музеї — там я обов’язково знаходжу ляльки. Знаходжу їх і на блошиних ринках. Разом із ними — книги про іграшки, старовинні фото.
— Досить часто ви відвідуєте міжнародні мистецькі виставки. Як ставляться там до українських майстрів? Чого прагне сучасний європеєць?
— Важко одразу визначитися, чого прагне європеєць, бо щоразу щось новеньке треба подавати, дивувати. Проте якось на одній з виставок запам’яталася німкеня. Така весела пані, купувала посібник мій «Ведмеді та ведмедики», а потім повернулася й ще два взяла для подруг своїх. От вам і німецька Тедді-історія, яка вже потребує української підтримки.
