Кривавий бій на горі Яфсадж
Після школи у 1978 році працював у Сумах на насосному заводі й у той час захопився стрибками з парашутом при ДТСААФі, — почав розповідь Володимир. — Уже наступного року літав у Сумському НАЦ, на вертольотах Мі-1, потім був Богодухівський НАЦ на вертольотах Мі-4, а згодом — Саратовське ВВАУЛ, де і став кадровим військовим-вертолітником.
У 1985-86 роках довелося служити в Афганістані... Під час бою 17 червня 1986 року (операція під кодовою назвою «Маневр») на горі Яфсадж — був збитий і поранений, із небагатьох тоді залишився серед живих... Цей день мого другого народження, вочевидь, спонукав до того, що почав писати пісні.
У тій операції наша група мала доправити у важкодоступні місця десантників 783-го розвідбату для блокування ущелини й центру перенавчання снайперів відомого польового командира Ахмад-Шаха-Масуда. Ми сіли у саме «лігво»...
Напередодні бою від командира дізналися, що у складі десяти Мі-8 вирушимо на операцію у місто Кундуз. Переліт був за маршрутом Джелалабад—Кабул—Баграм—Кундуз. Ближче до обіду сонце нестерпно пекло — температура сягала 60 градусів. Але, коли наші бойові «птахи» взяла курс на Кабул i набрали заданий ешелон (висотомір показував 5200 метрів), від нестерпної спеки не лишилося й сліду.
Поблизу населеного пункту Сурубі один із вертольотів зробив вимушену посадку через відмову двигунів, добряче пошкодивши борт, а гвинтокрил, що йшов слідом, залишився баражувати й захищати напарника. Решта групи пішла далі. У Кабулі все було готово для дозаправки й подальшого вильоту на Кундуз. До кінцевого пункту долетіли без пригод. Під вечір зібрали нас для попередньої підготовки до майбутньої операції...
Джелалабадська, наспіх «склепана» з різних екіпажів, група здійснила зліт наступного дня, 17 червня 1986 року, о 5.43 год і під прикриттям Мі-24 попрямувала в район розташування піхоти й десанту. Взявши на борт норму (по 10 чоловік десанту з повним бойовим екіпіруванням), попрямували в заданий район.
Підходячи до району висадки, зрозуміли: щось у нас не клеїться. Чи ведучий «промазав» майданчик, чи «блуду дав», чи взагалі командир групи отримав нову команду в останній момент із вуст високопоставлених начальників, без доведення інформації до всього особового складу. На запитання «І куди летимо?», у відповідь із провідного борту почули: «Ідіть за мною і без зайвих слів!». І ми замість майданчика № 14 вже заходили на майданчик № 56 Н-2601 — просто в центр перенавчання духівських снайперів.
Різниця була в тому, що розташування моджахедів було в «зеленці», а ми перебували якраз над ними. Душмани не очікували такого нахабства від шураві-пілотів і, оговтавшись, відкрили вогонь з усіх видів зброї. Із усієї групи — п’яти пар (це 10 бортів) — висадку справили лише три екіпажі, а четвертим були ми. Через велику нервозність у групі ми навіть не зрозуміли, що заходили на посадку... в палаючій машині. Мовний інформатор Рі-65-й (який у колах льотчиків ніжно називали «бабою») спокійним жіночим голосом почав видавати в ефір інформацію про різноманітні неполадки і пожежу на борту. Наш борт заходив на посадку разом із десантниками , які почали вже з восьми-десяти метрів над землею вистрибувати з палаючої
«вертушки»...
При падінні розгубив черевики
Командир ланки майор Володимир Герасимов упевнено заходив на вимушену посадку: він вміло дотягнув до п’ятачка (маленького майданчика, придатного для посадки), і наш вертоліт, не маючи підйомної сили, метрів iз чотирьох звалився на землю, підломив шасі й почав ще інтенсивніше горіти.
Борттехнік першим залишив кабіну, попередньо відчинивши вхідні двері екіпажу, з яких нас усіх обдало вогнем і димом, адже вантажний відсік палав. Другим, за наказом командира, пішов я — зірвав свій аварійний люк, вибив блістер і вистрибнув через свій правий бік. Обертаючись на повну, палаючі гвинти наповнили мій купол парашута, який примусово розкрився. Розстебнути замок на грудях заважав бронежилет, а коли мені зрештою вдалося звільнитися, парашут знову наповнився повітрям, зачепився за несучий гвинт — мене теж ледь не затягнуло туди. Врятувало те, що парашут спалахнув і згорів, обертаючись із залишками строп по колу. У тій катавасії з мене позлітали черевики, а в кабіні залишилися й згоріли автомат, штурманський портфель iз картами.
Фото зроблене у день бою на горі Яфсадж кореспондентом «Красной звезды»,
який невдовзі там загинув, 17 червня 1986 рокуі.
Я побіг переконатися, що командир теж залишив борт, та, на жаль, блістер був на місці й командир метушливо відстібався в наповненій їдким димом кабіні. «Вертушка» палала практично вже вся, i врешті майор таки зумів вибратись iз кабіни.
У цей же час один із десантників зненацька звалив мене на землю, тим самим врятувавши життя, оскільки по нас уже вели інтенсивний вогонь «духи». Виручив від прицільного попадання їдкий дим, що йшов від палаючої машини. Забігаючи наперед, скажу: десантників, яких ми перевозили, в тому багатогодинному бою чимало полягло...
Не можу не згадати той факт, що наш «ведений» (гелікоптер, який прямував за нами) бачив, як ми горимо, він злякався й... кинув нас, нічого не зробивши для порятунку. (Згодом, коли все аналізували з побратимами, дивувалися: навіщо і кому потрібно було робити змішані, не злітанні, екіпажі!?)
Першим поранили борттехніка Віктора Харитонова — його врятував бронежилет: куля від «бура» (англійська гвинтівка Лі-Енфілд кінця XIX ст., яку широко використовували «духи». — Авт.) потрапила в пластину, зрикошетила і вилетіла, вп’явши пластину в живе тіло. Коли медбрат-десантник його перев’язував, сам отримав поранення.
Другим був поранений командир ланки Герасимов. Рiч у тiм, що душмани візуально легко визначали, де льотчики, й вогонь, перш за все, спрямовували по нас: десант був одягнений у камуфляжну форму, а ми — у вигорілих, колись жовтих, а тепер білих комбінезонах, тож були як на долоні.
У перші години бою командир отримав чотири поранення. Із центру майданчика я його перетягнув у маленьке рятівне укриття з каміння, де знаходилися офіцери-десантники. З самого початку бою вони холоднокровно оцінили обстановку й дали команду «дідам»-десантникам зайняти кругову оборону, й не дати «духам» підійти близько. У цей час Володя вже почувався кепсько, тож довелося зі своїх запасів, що нам видавали на екіпаж, вколоти йому один тюбик знеболювального, потім другий та третій, а бинтами, що залишилися, замотати рани.
Пообіцяв командиру підірвати і себе, і його
Згодом поцілили і в мене: зірвало ЗШ-5 (захисний шолом. — Авт.) — виявилося, що снайпер прицільно лупив і куля з того ж «бура» летіла мені просто у лоб. П’ятикілограмовий ЗШ, який ми не завжди й вдягали зверху шлемофона, врятував. Шолом зірвало з голови й він полетів разом із кулею в ущелину, залишивши на голові лише шлемофон із діркою. Візьми снайпер сантиметром нижче, я б залишився назавжди на тому майданчику... Цей шлемофон і зараз зберігаю як пам’ять і бойову реліквію.
Сонце піднімалося все вище й пекло немилосердно. Але десантники впевнено тримали оборону. З ворожого боку постійно чули ламаною російською: «Шураві — сдавайтесь!» «Духівське» нахабство приструнювали Мі-24, які приходили прикривати нас із повітря, але швидко витративши боєкомплект, йшли на базу. (Зрештою, вертольотчики не дуже хотіли ризикувати, адже за пару днів мали їхати додому, в Союз). Важкі поранення й спека далися взнаки — командир згасав на очах: попросив дати укол промедолу (четвертий) і попити, але води не було — фляги згоріли на борту.
Володимир Щеглов (ліворуч) зі своїм командиром Володимиром Герасимовим,
Джелалабад, січень 1986 року.
Відтоді, як згорів вертоліт, пройшло понад сім годин. А цьому пеклу, здавалося, немає кінця-краю. Командиру ставало дедалі гірше, якби в той момент його забрали медики — він вижив би... Була хвилина, коли Володя пошепки просив його пристрелити. Забравши з його кобури пістолет, пообіцяв підірвати і себе, і його лише в крайньому випадку, лише б не потрапити у полон.
Після десятигодинного бою напруга почала потроху спадати, ми благали Бога, аби швидше настала ніч. Розвідники помітили, що я без взуття й дуже збив ноги, тож змусили взутися в кросівки убитого бійця. У той момент я ще не знав, що й сам був поранений ще під час падіння, про що свідчив закривавлений комбез із боку спини й незрозумілий головний біль iз сильною нудотою й блювотою...
«Політав — тепер понюхаєш, як бути десантником!»
Я був готовий виконувати команди старшого — з цим офіцером-десантником за час бою ми зійшлися душею. Він ще жартома сказав: «Політав — тепер понюхаєш, як бути десантником!». Навчив, як визначати, звідки стріляють і як давати відповідь, що я і робив.
На допомогу в цей час прийшов пошуковий екіпаж Мі-8, але «духи» і його підбили, але цього разу ведений сів і зразу забрав під вогнем екіпаж ведучого й пішов на базу, а вертоліт догорав поруч з уже згорілим нашим бортом, несучи в небо чорний їдкий дим.
Ближче до вечора сонце вже не здавалося таким палючим і виснажливим, а молоді хлопці-розвідники, як і раніше, малою жменькою впевнено тримали оборону. По підсілій рації передали, що один iз льотчиків помер і потрiбна допомога, багато було поранених і загиблих. На базі помилково сприйняли за загиблого чомусь мене, хоча то був мій командир Володимир Герасимов...
Ми вже не очікували ніякої допомоги, коли раптово випірнув, як привид, ще один борт Мі-8 і почав заходити на посадку, але вже з іншого боку від наших згорілих вертольотів. Оскільки для посадки не було рівної місцини, він зависнув, впираючись на одне переднє колесо шасі. За лічені секунди розвідники допомогли затягнути на борт мого загиблого командира та поранених десантників. Не зчувся, як і мене самого закинули на борт, хоча я хотів залишитися, адже гвинтокрил не міг забрати нас усіх.
До Кундуза долетіли швидко й без пригод, а на стоянці з’ясувалося, що борт отримав три кульові отвори при зльоті. На аеродромі, перед відправкою в морг, я особисто зняв зі свого командира офіцерський ремінь, штурманський годинник і ще деякі речі, які згодом передав родині загиблого в місто Ярославль.
Як згодом довідався, із 43 осіб — десантників і членів екіпажів, які тоді зуміли висадитися, за десять годин бою вижили тільки 12 людей. Серед них і я. Мого командира Володимира Герасимова посмертно представили до ордена Леніна, але дали орден Червоного прапора. (Самого Володимира Щеглова представляли до ордена Червоного прапора, проте нагороду він так і не отримав. Чи у «верхах» передумали, чи вирішили, що льотчик і так отримав у тому бою найвищу нагороду — життя. — Авт.). А 783-й розвідбат згодом узагалі розформували...
Дав на передку більше 200 концертів
Після шпиталю повернувся у свій полк у місто Джелалабад (де вже не літав), а потім усі по заміні повернулися у свою частину в Амурській області на Далекому Сході.
Одразу після розвалу СРСР, хоч мав чудову посаду, звання, житло, не вагаючись «чухнув» додому, в Україну. А тут довелося виживати, не було нічого: приватизувавши армійські квартири, офіцери-росіяни перед переведенням у Росію їх попродавали за 2-3 тисячі доларів, попередньо ще й прикупиши тут довідки, що квартиру нібито здали в комунальну експлуатаційну частину! А за цими довідками вже в Росії отримували... житло!
Служив у Бродах на Львівщини майже 5 років. Після звільнення у запас із 1988 року почав займатися патріотичним вихованням молоді: їздив з афганськими піснями (адже сам писав вірші й музику) не лише по Україні, а й по всьому колишньому Союзу. Та коли почалася у 2014 році війна, усіх росіян викреслив із друзів, хоча серед них були мої вихованці, вчителі та колишні колеги по службі — вони мене не розуміли, а я їх: для мене вони — окупанти, які зі зброєю прийшли на мою землю.
Із 1988 року випустив дві книжки «Прошлое и настоящее» та «Пошук істини», виступаю з концертами (випустив уже 13 дисків).
У 2014 році вперше (це був початок осені) потрапив під Дебальцеве, як волонтер (разом із сином), де дали свій перший концерт у полі, сюди ж привезли продукти харчування, запчастини і військову амуніцію. Даючи концерти в тилу, особливо в селах, просив людей допомогти нашим бійцям і потім відвозив продукти харчування «на бойові позиції». А з передової привозив людям підписаний бійцями прапор.
Загалом перевіз з однодумцями на фронт понад...140 тонн вантажу й дав на передку понад 200 концертів. Зараз їжджу туди дещо менше: у людей натхнення поменшало...
Зараз триває інша війна, сучасні події народжують нові пісні. Тож пишу вже й про війну на сході України.
Даючи чимало концертів по школах, бачу — молодь за Україну дуже переживає, тож кажу їм: «Вчіться, їдьте за кордон, навчайтеся там і повертайтесь додому — вам будувати нашу країну без корупції, без олігархів, країну, яка нічим не поступатиметься ні Польщі, ні Німеччині, ні іншим розвиненим країнам Европи».
ЩОБ ПАМ'ЯТАЛИ
Крок у майбуття
Присвячую Олександру Аніщенку,
Герою України
Нам час один тепер суддя,
Один лиш він загоїть рани.
Нам виклик робить забуття,
Схід залишає криваві рани.
Йдемо за правдою навпростець,
І часто третій піднімаємо.
Колише трави вітерець,
Всіх, хто поліг не забуваємо,
Пам’ятаємо!
Слова печалі душу рвуть,
В одне ми віримо, ти з нами.
Ті дні у пам’яті живуть,
Твої війна розбила плани.
Зробив свій крок у майбуття,
Героя українці пам’ятають.
Кулею вирване життя,
Твоє ім’я не забувають,
Пам’ятають!
Четвертий вип’ємо до дна,
За нас, щоб третій не піднімали.
За спецпідрозділ, за групу «А»,
Твій крок підкріплений ділами,
А не словами!
6 травня 2015 рік, м. Суми
