— Відійдіть від неї, бо вона гірша за собаку: може добряче штовхнути рогами, — попереджає пані Світлана, жителька опустілого села Поводи, що на території Озерянської сільської ради Кобеляцького району. — Пес Моряк може на чужого гавкнути, щоб мене попередити, а як той зайде у двір, уже й лащиться, думає, що свій.
Утім чужі тут бувають не так часто. Зазвичай Світлана Андріївна проводить дні й ночі на самоті. Тож, схоже, навіть рада, що ми порушили її спокій. Донедавна вони жили удвох із чоловіком Григорієм Никифоровичем, та в грудні буде вже два роки, як його немає на світі.
— Удвох, звичайно ж, жилося легше й веселіше, часто за ним плачу, — зізнається жінка. — Григорій не дожив місяця до 95 літ. Він був старший за мене на вісім років. Ми прожили вік дружно, обоє працювали в колгоспі: я у рільничій бригаді, а чоловік був спершу зоотехніком, потім бригадиром, завфермою.
n Невже ніколи не сварилися? — допитуюся.
— У селі, знаєте, хазяйство, город — ніколи й сваритися. Бували, звісно, якісь дрібні незгоди, але переважно претензій до чоловіка не мала. У чарку ніколи не заглядав, на чужих молодиць не задивлявся. Він 1923 року народження, тож багато чого пережив: спершу — голод, потім — війну. Сім місяців провів у полоні, а тоді знову воював, після поранення став інвалідом. Перед смертю говорив: «Візьми мене за руку та й ходімо удвох тією дорогою, що не має кінця». Йому так хотілося, щоб і я з ним пішла.., — зітхає Світлана Андріївна. — Ми підняли на ноги трьох дітей. Ті виросли хорошими людьми, бо в сім’ї ніколи не чули кривого слова.
Попри поважний вік, жінка сама дає собі раду. Сама готує їсти (за її словами, полюбляє варити борщ) і навіть досі тримає невелике господарство: окрім войовничої кози Маші й миролюбного пса Моряка, має 15 курочок і півника, а ще — кицьку. Говорить, що це не тягар, а навіть невелика розвага.
— Вони мене спонукають до руху. Уранці знаю, що треба вставати і їх порати. Козу сама дою, то й молоко п’ю, і каші варю. Молочко густе, іноді навіть трохи розбавляю водою. А тих яєць, що несуть кури, мені самій забагато, тож збираю їх і, коли приїжджають діти, передаю онукам та правнукам. Усе ж таки домашні яйця з магазинними не зрівняти, — розповідає про своє життя-буття жінка поважного віку.
Троє дітей тепер живуть далеченько від дому: старший син Петро — у Полтаві, менший Іван — у Черкаській області, донька Алла — на Волині. Усі кличуть літню матір до себе жити, добре розуміючи, що тій самій уже нелегко.
— Так я нікуди не хочу зі свого гніздечка. Та й для дітей волію не бути тягарем. Поки ноги хоч сяк-так носять, звідси не поїду, — Світлана Андріївна пересувається з допомогою двох палиць. — На цьому клаптику землі минуло все моє життя. Ми із Григорієм побралися 1954 року. Весілля грали і тут, у Поводах, і в моєму рідному селі Вібли, що поряд (на ту пору це також був великий населений пункт, а зараз там люди мешкають тільки в одній чи двох хатах, інші ж або розвалилися, або стоять пусткою). Оселилися ми в батьківській хаті Григорія. А оскільки вона була давньою й руйнувалася на очах, хоч як важко доводилося, почали власноруч зводити нову. Увійшли до неї 1958 року. Побудували й нове господарське приміщення. А у старому хліві зі стінами з плетеної лози, мазаними глиною, й солом’яним дахом тримали худобу. Коли ж необхідність у ньому відпала, він як відчув це й почав розвалюватися.
Попри те, що село було чимале, уже на ту пору, коли Світлана Москаленко оселилася в ньому, тут не було ані клубу, ані школи. Тож початкову школу діти Москаленків закінчили в селі Морози, 8-річку — в Коваленківці, а 10-річку — у Шенгурах. Натомість магазин, за словами жінки, протримався довгенько, проте вона вже й не пам’ятає, коли його закрили, після чого самі ж селяни й розібрали приміщення: хто хотів, той і тягнув те, що приглянулося.
n А як же ви обходитеся без крамниці? — цікавлюся.
— Так, автолавка двічі на тиждень курсує по сусідніх селах, — пояснює Світлана Андріївна. — У мене є номер телефону водія. За потреби йому телефоную й замовляю необхідні продукти. Якщо дорога дозволяє, він неодмінно завозить. А коли бездоріжжя, тоді вже син їде автобусом із Полтави, а від траси йде пішки. Та я не щотижня й замовляю продукти. Хліб купую із запасом і зберігаю в «морозилці» — боюся: а раптом зарядять дощі, восени часті гості. Бо в такому разі оця балка, якою пролягає дорога до хати, заповнюється водою, і тоді вже не проїхати й не пройти.
Донедавна в хаті, що стоїть через город від обійстя Світлани Москаленко, також мешкали люди, та не так давно літнє подружжя забрали до міста Дніпро їхні діти, а доглядати за дворищем доручили іншим людям.
— Ці люди живуть у селі Морози, десь за три кілометри звідси, а тут випасають худобу, відтак частенько бувають. Тож можна сказати, що я в селі не зовсім одна. Погомоніти з ними не маю змоги, бо вони увесь час заклопотані, але, коли в чомусь є нагальна потреба, можу зателефонувати. Зовсім відірваною від світу не почуваюся. Стежу за всіма новинами по телебаченню, цікавлюся політикою, — ділиться моя співрозмовниця. — Скажімо, знаю, що Володимир Зеленський поїхав у Японію.
Якщо не рахувати післявоєнних років, чи не найважче, за словами Світлани Москаленко, у глибинці жилося у 90-ті роки минулого століття.
— Тоді, за розгулу злочинності під час президентства Леоніда Кучми, злодії примудрилися вкрасти навіть електричні дроти, — пригадує вона, — після чого для нас розпочалось життя у темряві. Куди тільки не писали листів — зверталися й до обласної влади, й до центральної. І тільки через півтора року таки добилися того, що в нашому селі нарешті з’явилася електрика.
— Цілих півтора року жили взагалі без електроенергії? — уточнюю.
— Григорій знайшов тоді в селі Брачківка нашого ж району метикуватого чоловіка, котрий змайстрував вітряний млинок. Енергії, яку виробляв той невеликий вітряк, вистачало тільки для двох маленьких лампочок: одна з них горіла на кухні, а інша — в сараї, де ми тримали худобу. Іще коли чоловік був при здоров’ї, злодії навідувалися й до нашого двору. Одного разу обікрали автомобіль, а якось, найімовірніше, приходили, щоб поживитися кролями, яких ми тоді тримали. Та ми з Григорієм якраз встали ні світ ні зоря і злодіїв налякали, — посміхається сумним спогадам Світлана Андріївна.
Жінка запевняє, що їй дуже пощастило з дітьми. Вони в усьому їй допомагають: сини, коли приїжджають, і води наносять, і паливо на зиму заготовлять, а донька й хату білить, і пере все, що потрібно, і прибирає. Та й три сотки городу (уся інша площа засівається озимою пшеницею на зерно для курей) діти Світлани Москаленко і скопують, і засаджують, і полють, сама вона хіба що колорадських жуків на картоплі збирає, аби менше поливати землю отрутою.
Насамкінець запитую в літньої жінки, чи не страшно їй самій у порожньому селі темними вечорами.
— Ні, не страшно, — запевняє відважна пенсіонерка. — Красти в мене все одно, вважай, нічого. Ото тільки, як ляжу спати, важкі думки так і лізуть у голову. Серце тоді огортає така печаль... А коли поз’їжджаються діти, онуки, правнуки і двір вирує, неначе бджолиний вулик, на душі враз стає сонячно. Онуків у мене шестеро, а правнуків восьмеро, і невдовзі має з’явитися на світ дев’ятий. Одну правнучку вже видала заміж. Тож, дасть Бог, і праправнука дочекаюся.
Слухаю Світлану Андріївну й мимоволі думаю: поки вона тут буде, вставатиме спозаранку й доїтиме козу Машу, а тоді поратиме інших своїх годованців і, вслухаючись у тишу, чекатиме дітей, онуків та правнуків, житиме й село Поводи...
ДО РЕЧІ
До 1970 року на території Кобеляцького району було 106 населених пунктів, а нині лишилося 38. До того ж шість сіл фактично перебувають на межі зникнення. Так, без жителів лишилося село Галагурівка. У Жирках неофіційно проживають кілька осіб. Майже така ж ситуація у Віблах, де постійно живуть п’ятеро членів однієї родини. На території Бутенківської об’єднаної територіальної громади опустіли два села — Богданівка та Славнівка. У Зеленому проживають 15 осіб, у Шапках — 38, а у Чумаках — 49.
